Кілька днів тому я, зовсім випадково, зустрілася з 14-річною дівчинкою, прикованою до інвалідного візка. Вона мені сказала, що Бог є Любов. «Любіть одне одного, бо Ісус живе в кожній людині. Я щаслива, бо Він мене створив і дуже мене любить. Вас також!» — додала дівчинка, поклавши свою, дещо здеформовану, руку на моє плече.
Здавалось би — банальні слова, особливо для нас, теологів, які з’їдаємо зуби на богословських теоріях і висновках. Проте цього разу в мені щось так защеміило, ба навіть так запекло, що — не приховуватиму — очі наповнилися слізьми. «Ось так», — подумала я. «П'ять хвилин, і мене євангелізували».
Або інша історія. На люблінському автовокзалі живе 30-річний Томек. Художник-невдаха. Ми з ним знайомі вже близько восьми років. Кажуть, що в нього СНІД, але я цього точно не знаю. Колись, знову ж таки зовсім випадково, я запросила його до кав’ярні на гарячий борщ і картоплю з відбивною. Так ми познайомилися. За півроку, зустрівши мене на вокзалі, він витягнув зі свого чорного пакету BOSS малюнок аквареллю з зображенням стражденного обличчя Христа. «Для Ірини, з вдячністю» — було написано на малюнку. Відтоді завжди, коли йду по квитки, я без найменшого страху залишаю на нього свої валізи.
Добре, ще історія номер три. 2007 рік. 22:00 вечора. Чекаючи на потяг Краків—Люблін, я підійшла до автомату з кавою, аби дещо потішити свій виснажений мандрівкою організм. Копирсаючись у гаманці, зрозуміла, що мені бракує дрібних монет, а паперові банкноти автомат не приймає. Як виявилося, усю цю сцену спостерігав безхатченко — схоже, постійний мешканець вокзалу. Якоїсь миті він підійшов до мене і, простягнувши на долоні один злотий сорок грошів, сказав щось, що в українському перекладі звучало би, напевно, так: «Візьми, б…, гроші і купи собі, б.., врешті, ту каву, б… Все нормально, б…, не морочи собі д…!» Я витріщила очі й декілька секунд простояла як вкопана. Потім узяла монети. Подякувала. Випила каву. І поклала цій добрій людині в капелюх цілу паперову банкноту.
Святий Павло, звертаючись до римлян, пише: «Бо я вельми бажаю побачити вас, щоб викласти вам певний дар духовний для утвердження вашого, тобто, підбадьоритися з вами загальною вірою, вашою і моєю» (Рим 1, 11-12). Свого часу мій приятель-екзегет звернув увагу на те, що цим духовним даром, про який говорить Апостол Народів, є не тільки міць проголошування Доброї Новини римлянам, але також зміцнення власної віри св. Павла їхньою братерською присутністю і любов’ю. В цьому контексті можна говорити про ще одну харизму, дану Богом для Церкви: так звану харизму зустрічі між людьми. Яскравим прикладом такої зустрічі може бути сцена в Айн-Карім, де на голос Богородиці Єлизавета сповнилася такою радістю Святого Духа, що аж у її лоні «затанцював» св. Йоан Хреститель. Зрештою, подібних історій у Біблії чимало. І всі вони вказують на те, що Бог завжди веде людину на зустріч із собою та з іншими людьми. Бог вчить нас зустрічатися по-справжньому.
Погодьтеся, що існують люди, в чиїй присутності стає легко на душі. Навіть не треба, щоб вони щось говорили. Вже сама їхня присутність наповнює миром, зцілює і втішає. Серед моїх найближчих друзів є одна молода сім’я. Коли ми час від часу зустрічаємося на недільному обіді, то не завжди говоримо на релігійні теми. Ми просто говоримо. Однак після кожної такої кількагодинної зустрічі почуваємося, як після інтенсивних реколекцій.
І я зовсім не дивуюся, що Папа Франциск ще й досі живе у Домі св. Марти, щоденно відправляє Месу для працівників Ватикану і з відкритого папамобіля обіймає вірян. А все для того, щоб підбадьоритися загальною вірою, нашою і своєю (пор. Рим 1, 12).
фінансово.
Щиро дякуємо!
