Зізнаюсь щиро, в суботу, після концерту Вакарчука на київському Євромайдані, пів ночі думала про те, що сталося з моїм народом. Чи це дійсно революція, чи може – як сказала Руслана Лижичко – справжня ЕВОЛЮЦІЯ? Плакалося також і тоді, коли одного холодного ранку багатотисячний натовп голосно повторював за владикою Борисом Ґудзяком: «Не бійся! Тільки вір! Вона воскресне!» (пор. Мк 5, 36).
Думаю, що перемогою Майдану є не тільки те, що вже поволі «розсипається» владний апарат. «Розсипається», перед усім, ціла низка стереотипів про українців. Врешті, ми можемо щиро відповісти собі на питання: «Хто ми?». А ми – Народ! І тепер це видно! Колись про нас завжди говорилося: «Моя хата скраю». Натомість, тепер ми бачимо, що нам зовсім не байдужа ані доля рідної землі, ані доля свого сусіда, якому подаємо чай чи ліки на Майдані. Говорять, (особливо іноземці), що українці завжди злі, обурені, ніколи не посміхаються. Проте, зараз ситуація є зовсім іншою. Українці стали дуже привітні, сердечні, зичливі і миролюбиві. Чи так буде і після революції? Чи ми вже більше ніколи не зустрінемо розлюченого продавця і нервову поштарку? Кажуть, що особливості національного менталітету у нас найкраще висвітлює прислів’я: «Якщо у мене здохло теля, то нехай у сусіда корова здохне!». Але, погодьтеся, що «протистояння» двох майданів – Загальнонаціонального і Провладного – лише підкреслює те, як люди України піклуються одне про одного і допомагають одне одному. Адже між простими людьми нема навіть мови про якийсь сепаратизм.
І навіть ті, які звикли тицяти пальцями і пустословити, мовляв, Філарет такий, Шевчук сякий, а УПЦ МП — взагалі путінівські запроданці, тепер моляться в одному екуменічному наметі, розуміючи, що Церква — це люди, а люди твердо вирішили зло перемогти добром.
Один мій знайомий закордонний професор, повернувшись з України, сказав, що українці — як і більшість пострадянських людей — дуже неохайні, бо викидають сміття просто на вулицю, на їхніх тротуарах купа болота, а на подвір’ях не ростуть ніякі мальви чи калини, лише — картопля і кукурудза. Однак, блискуче розчищена від снігу «майданівцями» київська площа свідчить про високу культуру і відповідальність українського народу. І якщо homo sovieticus найкраще характеризує гасло: «В колгоспі красти — то не гріх», то тепер ми бачимо, як люди, навпаки, діляться одне з одним не тільки своїми грошима, але насамперед вмінням, талантами чи професійними здібностями, аби ця спільна шляхетна справа була увінчана перемогою.
Чула, наче б то, українська нація «не виховала» свою інтелектуальну еліту. Виховала, але на жаль, до цього часу її не чула. Не чула, бо не слухала. А Сверстюк продовжував говорити, і Забужко, і Андрухович, і Брюховецький, і Лариса Івшина… Одначе, багато українців воліло слухати «Русское Радио», дивитися «Подробности» і взагалі не читати книжок. А, як відомо, людина, яка не читає – деградує. Деградує у своєму міркуванні, у своєму світобаченні і у своїй манері висловлюватися. І це навіть без огляду на те, які посади вона займає і які заробляє гроші! А якщо не читає народ, то деградує ціла нація. Проте, громадські ініціативи «Книжковий Майдан» і «Відкритий університет» зламали також і ці стереотипи. Коли свого часу Польщею прокотився рух «Солідарності», людям наснаги й мужності додавав голос Йоана Павла ІІ та кардинала Стефана Вишинського. Сьогодні ж українців підтримують не менш глибокі слова кардинала Гузара і патріарха Філарета. Чи означає це, що також після завершення революції українці врешті почнуть слухати й читати мудрих людей?
Відомі журналісти та експерти не втомлюються повторювати, що за ці дні Україна неабияк виросла. А я б сказала, що вона нарешті перестала бути «СССРівським стадом», а перетворилася на гідне та вільне суспільство. Бо свобода (не забуваймо!) — це найважливіша цінність, дана людині Богом. Тому глибоко вірю, що починаючи з листопада 2013 року, особливостями нашого національного менталітету буде усмішка і щедрість, єдність і відвага, а також любов до мудрого слова — почутого і прочитаного. Боже, Україну збережи!
фінансово.
Щиро дякуємо!
