Хто має вуха

Сьогодні у лікарні відвідала дівчинку, яку кілька днів тому невідомі викрали і зґвалтували як вираз помсти за те, що її мама була лікарем Євромайдану. А, отже, все вказує на те, що жахіття ще тільки починається. Вже місяць ми щоранку прокидаємося з переляком в очах, живемо на валідолі, функціонуємо на краплях. Ми ще не встигли поховати наших друзів, синів, чоловіків, як вже опинилися на порозі справжньої війни. «Як ми могли до такого докотитися?» – запитує мене подруга, додаючи водночас: «І як нам тепер їм все це пробачити?».

Пробачення – це складна штука, особливо для тих, чиї близькі з Києва повернулися додому у труні. Пробачення – це складна штука, особливо тепер, коли ми бачимо, як завдяки послідовній політиці окремих партій та громадянина Януковича, на нашій землі брякає зброя страшного окупанта. Проте, ми, християни, чітко знаємо, що без пробачення 77 разів (див. Мт 18, 21-35), ми навіть не будемо в змозі звернутися до нашого Небесного Отця. І це зовсім не тому, що Він нас не слухатиме, але тому, що ми самі Його не почуємо. Непрощення – це внутрішня замкнутість на слово любові, яке несе в собі мир. А без миру в серцях, країна мирною не буде ніколи.  

Однак, ми також повинні собі усвідомити, що пробачити – це зовсім не означає дати злочинцям ще один шанс, або великодушно вберегти їх від законного земного Суду. Адже публічний і справедливий Суд відкриває правду, яка – як відомо – має силу визволяти (див. Йо 8, 32). (Зрештою, якщо ми хочемо бути цивілізованою нацією, то в Україні якнайшвидше потрібно створити Інститут національної пам’яті). Пробачити – це не ховати голову в пісок і плакатися в подушку, прикриваючись фальшивим смиренням. Пробачити – це не виправдовувати тих, які «поміняли кашкети» тоді, коли все більш-менш втряслося. Мовляв, вони мусіли – така була система. В них теж – свій бізнес, своя сім’я, свої інтереси. Словом, заручники ситуації. (В 37-му КГБ цілу ніч знущалося над моєю бабусею, погрожуючи їй розправою, якщо не напише наклеп на свого сусіда. Але вона не написала!). Врешті, пробачити – це не сидіти мовчки, склавши руки, бо ми, католики, чогось там ніби не повинні.

Впевнена, що ми, католики, повинні перш за все проголошувати правду. Відважно і мужньо називати речі своїми іменами, як Христос. Він був Любов’ю, але не добирав слів, називаючи облудників «зміїним плем’ям» (див. Мт 23, 33), псами і свинями, перед якими не можна кидати святих перлин (див. Мт 7, 6). А, звертаючись до фарисеїв, сказав, що їхнім батьком є диявол (див. Йо 8, 44). Ісус не приховував свого гніву. Виганяючи торговців з храму, зовсім не бідкався, що це був чийсь бізнес (див. Лк 19, 45-46). Так теж робили Його вірні послідовники. У Діяннях Апостолів читаємо, як св. Петро, не менш серйозно і до речі, зовсім не дипломатично, звернувся до своїх слухачів словами: «Ви вбили Ісуса з Назарету» (див. Ді 2, 22-24).

Християни повинні мужньо відстоювати правду, наслідуючи свого Вчителя або краще наздоганяючи Його у цьому. Адже покора – це правда. Так навчало чимало святих. Повинні теж жити по совісті, яка не є якимось інертним почуттям, але свідомим, логічним, хоча, найчастіше, зовсім непопулярним вибором. Вигукувати «Алілуя» під харизматичні пісеньки – це ще далеко не християнство. Треба передусім розпочати жити правдою і проголошувати її. Бо не можна говорити: «Господи! Господи!» і продовжувати голосувати за злочинців з милою посмішкою та щедрим гаманцем (див. Мт 7, 21). Не можна розповідати про любов Божу і водночас брати хабарі. Не можна все спихати на серце, не вмикаючи мозку – як у своєму блозі писала Ірина Єрмак. Не можна християнам входити у будь-які, навіть, по-людськи, найблагородніші компроміси з мафією, бо це неминуче обернеться бідою. Не можна служити Богу і мамоні (див. Лк 16, 13). «Совкова ментальність» – скажете ви. Гаразд, але совок і віра – несумісні. А, отже, не можна теж бути літеплим. Таких Бог просто випльовує зі своїх вуст (див. Одкр 3, 15-16). А Біблія – це не книжечка з цікавими історіями. Це підручник з боротьби! Його не треба читати. В нього треба вчитуватися.

А ще, християни повинні, врешті, взяти відповідальність за свою країну. Чому в нас ще й досі немає християнських партій, які б відстоювали не тільки права малозабезпечених і скривджених, але теж ненароджених дітей? Де наші українські Вайгелі і Фросарди? Де наша католицька інтелектуальна еліта? Чому, за 22 роки незалежності, вона обмежується лише кількома духовними особами? Де наші пророки? Невже усі залишилися в ГУЛАГах? Питання риторичні. Хоча, можливо, окрім Бога, хтось таки знає на них відповіді. Хто має вуха, нехай слухає…   

У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.