Люблю думати про смерть. Не боюся. Часто прогулююся городоцьким кладовищем. І то не тільки в листопаді. Розгортаючи руками захалустя, розглядаю хрести і пам’ятники з ХІХ ст., читаю написи з проханням про молитву, про зітхання до Бога… Сучасні надгробки – менш привабливі. Я б сказала – вони депресивні. На них викарбувані фото померлих, якісь дивні пейзажі, абстрактні ангели, абсурдні поетичні строфи про смуток, горе, самотність близьких, жорстокість долі. Пишаюся, (якщо можна та сказати?!) пам’ятником над могилою мого діда – невеличкий мармуровий хрест з розп’яттям, а з іншої сторони – напис золотими літерами: «Я є Воскресіння і Життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити» (Йн 11,25).
Людина – це не тільки тіло (гр. sarks, soma). Це також душа (гр. psyche) і дух (гр. nous) Логічним є, отже, факт, що людська особа, будучи створеною на образ і подобу Триєдиного Бога, виражається через потрійність і єдність одночасно. З огляду на цей факт, Святі Отці християнського Сходу вирізняли три види смерті: фізичну, духовну і метафізичну.
Перша смерть – фізична – відноситься до людського тіла. Вона настає, коли втрачається циркуляція крові, коли настає останній подих, останній удар серця (лат. cor ultimum moriens). Внаслідок розвитку медичної діагностики, а також реанімаційних і анестезіологічних технологій, впроваджено нове визначення смерті, в рамах якого – це, власне, смерть цілого мозку (лат. mors biologica cerebri) розглядається як підстава для того, щоб визнати людину мертвою. Без огляду на те, що смерть фізична – це кінець земного життя людини, вона не є закінченням її існування. Християнство навчає, що після смерті людина продовжує існувати як особа. Просто вже не у фізичній формі. Загалом, смерть – це велика тайна Божої мудрості, яка певної миті хронологічного часу, впроваджує кожну людську особу в час Божий, в кайрос, тобто в таку форму існування, коли «вже часу не буде…» (гр. oti chronos ouketi estai) (Одкр 10,6). Зрештою, сам Христос заохочував не боятися смерті фізичної: «І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в пеклі» (Мат 10,28). Тим, хто може знищити цілу людську особу є Диявол. Всіма можливими способами сотворене, особове Зло намагається спокусити людину на її тілесному, психічному та духовному рівнях, підсуваючи їй грішні думки й бажання.
Таким чином, Святі Подвижники вирізнили другий вид смерті – духовний. Це ніщо інше, як перебування людини у стані гріха (гр. amartia). Коли людина відривається від Джерела свого духовного життя, тобто від Бога, коли відмовляється дихати Його Життєдайним Святим Духом, то духовно помирає. Причиною такої смерті є егоцентризм, самолюбство, яке чинить людину нездатною вийти з себе (гр. ekstasis), щоб цілковито пожертвувати себе Богу і ближнім. Нажаль, такий духовний труп назовні може вміло грати роль доброго християнина, однак зло, яке глибоко запустило коріння в його серці, щоразу більше віддалятиме його від інших, а інших – від нього…
Воскресіння з духовної смерті можливе ще у цьому, земному житті, а, отже, перш ніж настане фізична смерть. Адже, коли Ісус закликав навертатися (гр. metanoia) і вірити в Євангеліє, то мав на увазі доглибинну зміну способу мислення і стилю життя людської особи, а не зовнішній релігійний макіяж.
Тому останній вид смерті має позитивний характер. Це метафізична смерть, надприродна. Вона полягає на визволенні людської свідомості від гріховних думок (гр. logismoi) і образів (гр. fantasiai). Це вихід зі стану духовної байдужості і невігластва, коли перед людиною відкривається справжнє джерело її ідентичності як Божої дитини, створеної на образ і подобу Пресвятої Трійці. Наміри такої людини – чисті, прозорі. Вона з любові і в любові повністю віддається Богу та іншим людям. ЇЇ серце – тихе і покірне. Наповнена Божим миром, вона вже не живе для себе і не думає про себе. «Народжена з гори» (див. Ів 3,5), разом з Апостолом Павлом, вона може твердо визнати: «Живу вже не я, а Христос живе в мені» (Гал 3,20). Це й же Христос, через неї, звіщає Добру Новину вбогим, втішає засмучених, перев’язує рани, проповідує полоненим визволення, а незрячим прозріння – усіма можливими способами проявляє милосердя, любов і пробачення (див. Лук 4,18). Вершиною метафізичної смерті є обоження (гр. theosis), тобто стан, коли всю людську істоту проникає несотворене Божественне Світло, яке проливає Отець через Сина у Святому Дусі.
«Старі фотографії на стіл розклади…» – співав покійний Андрій Кузьменко. Розкласти, щоб згадати друзів і швиденько до них подзвонити. Щось подібне мав на увазі польський поет, Ян Твардовський, коли писав: «Спішімо любити людей, бо так швидко відходять». Проте, на цих старих фотографіях ми можемо побачити не тільки близьких, але й самих себе. Свого часу котрусь із цих світлин наші близькі викарбують на наших надгробках. Це буде фото вже фізично мертвої людини. Проте, чи вдасться на ньому розгледіти погляд особи, яка жила надією свого воскресіння?
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
