«Звичайно, що ні! Де ж це бачено, аби себе так «накручувати»?! У світі і так вдосталь песимізму! Треба жити, кохати, думати про щось приємне, добре, гарне…»
Так на моє питання відповідали студенти одного з українських вузів. Реакція була ще цікавішою, коли я зізналася, що кожного дня, прокидаючись зранку, уявляю себе у труні. Для них це звучало щонайменше, як уривки з пізньовікторіанських готичних оповідань чи розповіді про Франкенштайна. «Ось він, Гелловін!» – скептично вигукнула одна студентка.
Доводилося довго пояснювати, що для мене думка про смерть – це аж ніяк не песимізм і зовсім не депресія. Це зустріч. Зрештою, свідомість того, що ця зустріч може наступити кожної хвилини, не дозволяє мені впродовж дня наробити безліч дурниць. Більше того, вже Отці Церкви перших віків християнства, з метою духовно-психічної автотерапії, пропонували якомога частіше думати про власну смерть. А щодня уявляти себе, лежачим на тому ж катафалку, радив учасникам «другого тижня» своїх духовних вправ св. Ігнатій Лойола.
Проте, вуз був державним, а студенти – не конче віруючими людьми. Гірше з нами, так би мовити, воцерковленими, що займаємо перші лавки перед вівтарем. Нам смерть також не завжди асоціюється з обіймами, поцілунками, вічним життям… Радше, з незакінченими справами, непоставленими на ноги дітьми, самотністю, ймовірністю потрапити до пекла… І тут десь та наша віра починає кульгавіти, і та любов до Ісуса, і то наше «Алілуя!» замінюються на пронизливий страх. Стає моторошно. А стільки святих мріяло про смерть, бажало її, сумувало за нею: Франциск Ассизький, Тереза Авільська, Йоан від Хреста, Отець Піо…
Блаженна Кіара-Люче Бадано (1971-1990) – молоденька, вісімнадцятирічна дівчина, помираючи на рак кісток, з усмішкою на обличчі, зізналась своїй подружці: « Я маю все!». Перед смертю ще встигла підготувати собі білу сукню, підібрати літургійні читання, «замовити» у своїх друзів з руху «Фоколяре» репертуар пісень. Натомість, втішаючи свою маму, просила: «Мамо, коли одягатимеш мене на ложі смерті, мусиш повторювати: «Тепер Кіара-Люче бачить Ісуса».
Схожими були також останні слова п’ятирічної Вероніки, на похороні якої я була у серпні цього року. «Хочу побачити Ісуса», – звернулася до тата й назавжди заплющила очі. Протягом тижня дівчинка боролася за своє життя. У надвечір’я Успіння Пресвятої Діви Марії – відійшла у Вічність. Спокійний і повен надії похорон пригадував більше Пасхальну Літургію, ніж церемонію прощання.
А ми кожної Святої Меси, виспівуємо на повні груди: «Проголошуємо смерть Твою, Господи Ісусе, сповідуємо Твоє Воскресіння і очікуємо твого пришестя в славі!». Чи дійсно очікуємо? Чи насправді свідомо молимося про швидку Парузію? Якщо так, тоді: «Мараната! Прийди, Господи Ісусе!» (Одкр 22,17).
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
