Може воно і не личить цілий день перечитувати старі книжки в урочистість Успіння, копирсатися в старих газетах, шукати недописані статті… Проте, для мене, це в якійсь мірі, відпочинок, особливо, беручи до уваги, що читала здебільшого про Папу. Нашого Папу. Святого. Слов’янина. Про Йоана Павла ІІ.
Серед усієї тієї домашньої макулатури натрапила на статтю моєї улюбленої, вже покійної, Клари Ґудзик «Папа, як і ви, є слов’янином». Описуючи життєвий шлях Кароля Войтили, пані Ґудзик підкреслює, що «екуменічна спрямованість Йоана Павла ІІ, його пошана до інших релігій та конфесій поступово помітно вплинули на клімат «нашого» релігійного життя, особливо після його візиту до України 2001 року». Стаття була написана в 2004 році, а, отже, рівно 10 років тому. Чи спостереження журналістки справдилися? Чи «клімат» релігійного життя в Україні не став ще більш ворожим, ніж навіть до приїзду Понтифіка на нашу землю? Тоді, десять років після «перестройки», ми ще «їхали на ентузіазмі». А тепер…? Е, що там говорити?! Діти мають талант розтринькувати подарунки…
А ще Клара Ґудзик процитувала у своїй статті дуже глибокі слова Євгена Сверстюка: «Думаю, що ніхто з візитерів не говорив так про Україну, не звертався до неї з такою любов'ю, не розумів так її серце, як Папа Іван Павло II; він назвав нашу землю «политою кров'ю», він вважає її духовним центром, серцем Східної Європи. Промови папи Івана Павла II — то чистий християнський дух, не затьмарений політикою. Не забудьмо, втім, і те, що Папа Кароль Войтила — один із тих людей, які розвалювали тюремні стіни в Польщі та Україні, відкрили тюрми, в яких сидів і я. Відомо, що як тільки хто з українських дисидентів проривався за кордон, його обов'язково приймав Папа Іван Павло II». Зрештою, Святіший Отець ще у 1988 році звертався до нас словами: «Нехай українці пам’ятають, що Папа, як і вони, є слов’янином і завжди прагне бути зі своїми братами». Тепер Папа дивиться на Україну з вікна свого Небесного Дому. А багато з нас ще й досі у в’язниці: ідеологічній, ментальній, психологічній чи духовній. А скільки ще донедавна було політв’язнів! А скільки ще й досі перебуває у полоні, на війні! Невже справді, лише тоді, коли йде дощ, діти ростуть? Бо так, жартома (?), вигукував Папа у Львові 2001 року.
Останнім часом Інтернет гримить від гасел про те, як наше суспільство помітно виросло. Щиро кажучи, я в цьому теж не сумніваюся. Однак, сьогодні, 13 років після паломництва Папи до України, я знайшла свій невеличкий спогад, опублікований у «Парафіяльній Газеті». Мені тоді було 15 років. А спогад називався «Ми таки справді трохи виросли». Дозволю собі ще раз його опублікувати. А висновки робіть самі. Я свої щойно зробила.
Ми таки справді трохи виросли
Ніч. А може, ще вечір?.. Злива, крізь яку не видно навіть власних рюкзаків, не те що людей довкола. І втома… Можливо, не так від пройдених десяти кілометрів від Сихова до залізничного вокзалу, як від важкого мокрого одягу і взуття, повного води. Парасольки вже не потрібні, адже ллє як з відра.
Та ми щасливі! Нас зігрівають щойно почуті й гаряче сприйняті молодими серцями слова: "Папа вас дуже любить".
І вже не чути шуму дощу. Він потонув у спогаді про білий папамобіль, що тільки-но проїхав "живим коридором", про високо підняті прапорці на привітання Білого Паломника… Тільки шкода, що все так швидко минуло. А так хочеться прокричати, щоб почув увесь широкий світ і луна долинула аж до Небесного Престолу: Україна також дуже любить Тебе, Отче Святий!
Забулася приземлена мрія про чашку гарячої кави і теплий сухий одяг: менше з тим! «Дощ іде – діти ростуть!» Я впевнена, що після візиту Мандрівного Пастиря на нашу втомлену землю ми таки справді трохи виросли.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
