Минулого тижня, на останніх заняттях, не без крихти самоіронії я запитала своїх студентів: «Чи ви хоча б чогось навчилися на моїх парах впродовж цього навчального року?» «Так, що совок — це дуже погано!» — всміхаючись відповів Дмитро. Алілуя! Місію виконано!
Справді, в рамах практичних занять з польської мови ми багато говорили про комуністичний терор, антирелігійну та окупаційну політику СССР, радянську систему освіти, а також залишки совкового менталітету у головах тих, хто вважає себе українським патріотом із глобальним європейським світобаченням…
За бердянським науковцем Олексієм Сухомлиновим визначили, що совки — це люди, які встигли пожити за часів соціалізму, але не змогли пристосуватися і звикнути до капіталізму; їхній ідеал — якийсь уявний рай тотальної стабільності, де всі усім задоволені і ніхто конструктивно й критично не мислить. Совки живуть у визначених рамках, у житті керуються виключно формалізмом, що проявляється насамперед у їхній професійній діяльності, а до людей ставляться меркантильно. Про всіх і про все вони дуже часто думають у категоріях: «я», «мені», «моє», і що «в колгоспі вкрасти — то не гріх»…
Без сумніву, специфічною є і совкова мода: від спортивних штанів з лампасами та майок-алкоголічок до святкових суконь і каблуків від вух буквально на щодень… І все це без бодай елементарного відчуття дрескоду у відповідних товариствах та під час окремих заходів. Загалом беручи, у совків усе зводиться до того, щоб викликати ефект зовнішнім яскравим виглядом, а не інтелектуальними здібностями чи здоровими почуттями й розумом.
А ще, як підказали мені студенти, совки мають підсвідому ностальгію за минулим: пиріжками за 20 коп., вином «Золота осінь» чи коричневими шкільними формами з двома білими бантами на голові (!). Вони слухають дешеву попсу і, відповідно, у такому стилі живуть, працюють, а навіть творять… Все, отже, чого вони торкаються, стає попсовим непотребом у золотій обгортці. А ще совки дуже люблять круті ґаджети. Носяться зі своїми смартфонами-айпадами, гладять їх, пафосно перегортають сторінки, прикладають до вуха… Жіночки здебільшого спеціально для цього відпускають довжелезні нігті й фарбують їх під колір телефону. Польський публіцист Шимон Холовня назвав таку поведінку загальним національним комплексом, що притаманний мешканцям країн третього світу.
Совки живуть «назовні». Для них дуже важливо, що скажуть люди. Мета їхнього життя — самореклама. «Ось то ми! Ось то я!» Тому совки працюють не на результат, а на помпезність. Вони дуже люблять, коли про них виголошують довжелезні тости, коли їм аплодують і роблять компліменти. Можливо, саме з цього приводу совки постійно виставляють могоричі і стягують їх з інших.
Звісно, усе це відбувається на рівні підсвідомості. Жоден homo sovieticus не скаже про себе, що він совок і затримався у своєму розвитку як мінімум у 1980‑х. Більше того, час від часу він таки критикуватиме політбюро і розповідатиме про рівненькі і, мов яєчко, гладенькі, дороги на автостраді Мюнхен-Рим. Якщо ж совкові поталанило заробити трохи грошей, то він купить собі путівку на якийсь гламурний курорт і тупо пролежить два тижні під пальмою. Просто совки духовно безсилі. Вони не взують зручні кросівки і не закинуть рюкзак на плечі (особливо якщо у себе на Батьківщині займають керівні посади), щоб обходити усі музеї, залізти на якусь середньовічну вежу, подивитися в оригіналі картини Ван Гога чи Клода Моне, віднайти серед флорентійських будівель маленьку хатинку Данте Аліг’єрі. Зрештою, совки, переважно, зовсім не розуміються на мистецтві, архітектурі чи літературі, а своє невігластво спирають на слабкість радянської школи.
Совки — вузько тематичні. Глобальні знання їм не притаманні. Совки — це великі спеціалісти у дуже вузьких галузях. Крок вперед, крок назад — і їхні комплекси вилазять. Якщо ж совок зустрічає по-справжньому освічену і мислячу людину, то зразу ставить їй діагноз: «Випендрюється». Совки не вміють вести дискусію, шукати аргументів, відстоювати свою точку зору. Совки бояться розмовляти по-справжньому, часто нервують. Коли відчувають свою слабкість, то зразу ж починають атакувати інших і проявляти агресію. Кращий метод захисту — ну, далі відомо.
Студенти підказали мені, що совок треба «вибити» з голів, бо це така інфекція головного мозку, яка передається спадково. Наші державні інституції, наша освіта, сервіс, бізнес — усе просякнуте цією бацилою. Її не вилікуєш намальованими на парканах тризубцями чи розповідями про охайну і сонячну Європу. Її треба терпляче і поступово викорінювати. Можливо, першим кроком до цього самовилікування стали «ленінопад», а тепер ще й знищення комуністичної символіки на законодавчому рівні. Прикро, однак, дивитися, як наші чудові й розумні випускниці цьогоріч знову (вперше у житті!!!!) одягли ті огидні білі фартушки з бантами на пів-голови кожен. Відразу в уяві з’являються старі «совєтські» фільми про жовтенят і піонерів. Країна-агресор — спадкоємиця СССР у такому вбранні «зігнала» своїх випускників на парад. ДНР і ЛНР зробили подібне. І ми не відстаємо. Словом, усе в найкращих радянських традиціях. І якщо у такої молодої особи у шафі висітиме радянська форма поряд із вишиванкою, то цій людині у найближчому майбутньому гарантовано національно-політичну шизофренію.
Алкоголік ніколи не скаже, що він алкоголік. Звісно, мине ще багато часу, поки ми остаточно відчистимося від нашого страшного минулого. Однак уже сьогодні треба просто покірно визнати, що наше суспільство хворе, а подекуди й одержиме. І почати його лікувати. Скільки сил! Скільки здоров’я! Лікувати словом, ділом та власним прикладом. А ще — молитвою і постом, адже, як виявилося, цей демон страшніший, ніж ми його собі навіть могли уявити (див. Мт 17, 21). Sic nos Deus adiuvet!
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
