Перша частина інтерв’ю
Друга частина інтерв’ю
Папа з чернечого ордену
Папа Франциск — перший Понтифік із чернечого ордену з часів камальдула Григорія XVI, обраного 1831 року. Я запитую: «Яке особливе місце монахів та монашок в сьогоднішній Церкві?»
Папа відповідає: «Монахи та монахині — це пророки. Це ті, що вибрали йти за Ісусом, наслідуючи Його життя у послуху до Отця, убогості, спільноті та цнотливості. В цьому сенсі обітниці не мають права звестись до карикатур: інакше, наприклад, життя у спільності стає пеклом, а цнотливість стає способом життя для безплідних холостяків. Обітниця цнотливості має бути обітницею плідності. У Церкві богопосвячені особи покликані бути пророками, зокрема, показуючи, як Ісус жив на землі, та проголошувати Царство Боже у його досконалості. Така особа повинна ніколи не полишати пророцтва. Це не означає протистояти ієрархії Церкви, хоча функція пророка та функція ієрархії і не збігаються. Я кажу про пропозицію, яка завжди є позитивною, але не викликає страху. Згадаймо про діла, які вчинили великі святі, монахи та ченці, починаючи зі св. Антонія Великого. Діяльність пророків іноді може включати розбурхування хвиль. Не знаю, як висловитись… Пророкування створює шум, галас, деякі кажуть «безлад». Але в реальності харизма богопосвячених схожа на закваску: пророкування звіщає дух Євангелія».
" Коли курії не працюють належно, вони ризикують перетворитися на заклади цензури. Римські конгрегації — це посередники; вони не агенти й не менеджери.
Римська курія
Я запитую Папу, що він думає про дикастерії Римської курії, різноманітні департаменти, які допомагають Папі у його завданні.
Він каже: «Дикастерії Римської курії служать Папі та єпископам. Вони мають допомагати партикулярним Церквам і Конференціям єпископів. Вони є допоміжними інструментами. У деяких випадках, однак, коли не працюють належно, вони ризикують перетворитися на заклади цензури. Вражаюче дивитись на всі звинувачення у браку ортодоксальності, що надходять до Рима. Я вважаю, що ці справи повинні вирішуватися місцевими конференціями, які можуть отримати цінну допомогу з Рима. Ці випадки, взагалі-то, краще розбирати на місцях. Римські конгрегації — це посередники; вони не агенти й не менеджери».
29 червня, під час церемонії благословення та вручення палліумів 34‑м архиєпископам-митрополитам, Папа Франциск говорив про «шлях колегіальності» як про дорогу, яка приведе Церкву до «зростання в гармонії зі служінням примату». Тож я питаю: «Як ми можемо гармонійно примирити примат Петра й колегіальність? Які шляхи можливі також з екуменічної перспективи?»
Папа відповідає: «Ми маємо крокувати разом: люди, єпископи й Папа. Синодальність має бути представлена на всіх рівнях. Можливо, настав час змінити методи Синоду єпископів, бо мені здається, що сьогоднішній метод не динамічний. Це матиме й екуменічну цінність, особливо стосовно наших православних братів. Від них можемо більше навчитися значенню колегіальності єпископів та традиції синодальності. Об’єднане зусилля роздумів та вивчення того, як Церква керувалась у ранніх століттях, перед роз’єднанням на Схід і Захід, свого часу принесе плід. В екуменічних відносинах важливо не лише краще пізнати один одного, а й упізнати, що Дух посіяв в іншому як подарунок для нас. Я хотів би продовжити дискусію, розпочату 2007 року Об’єднаною комісією про реалізацію примату Петра, яка привела до підписання Равеннського документу. Ми повинні далі йти цим шляхом».
Питаю Папу, як він бачить майбутню єдність Церкви у світлі цієї відповіді. Він каже: «Ми повинні крокувати разом, кожен зі своїми відмінностями: не існує іншого шляху стати одним. Це — шлях Ісуса.»
Жінки в Церкві
А що ж стосовно ролі жінок у Церкві? Папа послався на цю проблему кілька разів. Він згадав про це під час повернення з Ріо-де-Жанейро, коли заявив, що Церкві бракує глибокої теології жінки. Я питаю: «Якою має бути роль жінок у Церкві? Як зробити їхні роль більш видимою сьогодні?»
Він каже: «Я з застереженням дивлюсь на рішення, яке може звести все до “жіночого мачизму”, бо жінка влаштована інакше, ніж чоловік. Але те, що я чую на тему ролі жінок, часто натхнене саме ідеологією мачизму. Жінки ставлять глибокі питання, на які треба дати відповідь. Церква не може бути собою без жінки та її ролі. Жінка необхідна для Церкви. Марія, жінка, важливіша, ніж єпископи. Я кажу так, бо ми повинні розрізняти функцію та гідність. Отже, ми маємо глибше дослідити роль жінок у Церкві. Мусимо працювати більше, щоб виробити глибоку теологію жінки. Тільки зробивши цей крок, зможемо краще роздумувати над їхньою функцією в Церкві. Жіночий геній потрібен всюди, де ухвалюються важливі рішення. Сьогоднішній виклик такий: думати про особливе місце жінок також і в тих місцях, де в різних галузях Церкви здійснюється влада Церкви».
Другий Ватиканський Собор
Я запитую: «Чого досяг Другий Ватиканський Собор?»
«Ватикан-II був перечитанням Євангелія у світлі сучасної культури, — каже Папа. — Ватикан-ІІ викликав рух віднови, що просто-таки витікає з того ж Євангелія. Його плоди величезні. Згадайте лише літургію. Літургійна реформа служить людям як читання Євангелія наново з позицій конкретної історичної ситуації. Так, є герменевтика продовження та герменевтика розриву, але ясно одне: динаміка прочитання Євангелія, актуалізація його послання для сьогоднішнього дня — типова для Ватикану-ІІ — абсолютно незворотна. Є ще часткові питання, такі як літургія за Vetus Ordo. Я вважаю, що рішення Папи Бенедикта (рішення дозволити ширше використання Тридентської Меси від 7 липня 2007 року) було розсудливим і мотивувалося прагненням допомогти людям, які мають цю чутливість. Що турбує, так це ризик ідеологізації Vetus Ordo, його експлуатації».
" Існує спокуса шукати Бога в минулому або в можливому майбутньому.
Шукати й знаходити Бога в усіх речах
Під час Дня молоді у Ріо-де-Жанейро Папа Франциск заявив: «Бог — реальний. Він проявляє себе щодня. Бог є повсюди». Ці слова віддзеркалюють ігнатіанський вислів «шукати й знаходити Бога в усіх речах». Тож я питаю: «Як Ви шукаєте і знаходите Бога в усьому»?
«Те, що я сказав у Ріо, стосувалося часу, в який ми шукаємо Бога, — відповідає він. — Справді, існує така спокуса: шукати Бога в минулому або в можливому майбутньому. Бог однозначно є у минулому, бо ми бачимо Його сліди. І Він є також у майбутньому, як обітниця. Але Бог, так би мовити, «конкретний» — є сьогодні. Тому скарги ніколи не допоможуть нам знайти Бога. Сьогоднішні скарги про те, який «варварський» цей світ, — ці скарги іноді закінчуються тим, що в Церкві зроджуються прагнення встановити якийсь порядок у сенсі чистого збереження, як захист. Ні; Бога треба зустрічати у сьогоднішньому світі.
Бог проявляє себе в історичному об’явленні, в історії. Час запускає процеси, а простір кристалізує їх. Бог є в історії, в процесах.
Мусимо не зосереджуватися на займанні позицій, де концентрується влада, але мусимо розпочинати довгострокові історичні процеси. Мусимо розпочинати процеси замість займати простір. Бог проявляє себе у часі та присутній в історичних процесах. Це надає пріоритету діям, що породжують нову історичну динаміку. І це вимагає терпіння, очікування.
Знаходити Бога у всіх речах — це не емпіричне «еврика!» Коли бажаємо зустріти Бога, нам хочеться зараз же визначити його емпіричним методом. Але так не можна побачити Бога. Його знаходимо у легкому подихові, сприйнятому Іллєю. Відчуття, якими знаходять Бога, — це ті, які св. Ігнатій називав духовними. Ігнатій просить нас відкривати власну духовну чутливість, щоб зустріти Бога поза суто емпіричним підходом. Споглядальний підхід необхідний: це почуття просування добрим шляхом розуміння та любові до речей і ситуацій. Глибокий мир, духовне втішення, любов Бога та всіх речей у Богові — це знак, що ти на правильному шляху.
" Якщо людина зі стовідсотковою впевненістю каже, що зустріла Бога і не припускає ані краплі сумніву, то це недобре. Для мене це важливий ключ. Якщо хтось має усі відповіді на запитання — це доказ того, що Бог не з ним. Це означає, що він є лжепророком, який використовує релігію для своїх цілей.
Упевненість і помилки
Я запитую: «Тож якщо зустріч з Богом – це не емпіричне «еврика!», і якщо це подорож з очима історії, то ми можемо й помилятися?»
Папа відповідає: «Так, у цій пригоді пошуку і знаходження Бога все ще присутній елемент непевності. Він має бути. Якщо людина зі стовідсотковою впевненістю каже, що зустріла Бога і не припускає ані краплі сумніву, то це недобре. Для мене це важливий ключ. Якщо хтось має усі відповіді на запитання — це доказ того, що Бог не з ним. Це означає, що він є лжепророком, який використовує релігію для своїх цілей. Великі лідери народу Божого, наприклад, Мойсей, завжди залишали місце сумнівам. Треба залишити місце Богові, не нашій упевненості; треба бути смиренними. Непевність є у кожному істинному розпізнанні, що відкрите до отримання підкріплення в духовному утішенні.
Ризик у пошуку та знаходженні Бога в усіх речах, отже, це готовність пояснити забагато, з людською певністю та зухвалістю сказати: «Бог — отут». Ми знайдемо тільки бога на власну мірку. Правильний підхід має св. Августин: шукай Бога, щоб знайти Його, знайди Його, щоб шукати Його вічність. Часто ми шукаємо так, наче ми незрячі, як можна прочитати у Писанні. І це — досвід великих отців віри, які є нашими зразками. Треба перечитати Послання до євреїв, розділ 11. Авраам також залишає свій дім, не знаючи, куди йде, самою вірою. Всі наші пращури у вірі померли, бачачи обіцяне благо, але з відстані… Наше життя не дається нам, ніби оперне лібрето, в якому все записано; натомість воно вимагає йти, крокувати, робити, шукати, бачити… Ми маємо вирушити у подорож за пригодою, якою є зустріч із Богом; мусимо дати Богові шукати й знаходити нас.
Бо Бог є перший; Бог завжди перший та робить перший крок. Бог трохи схожий на мигдаль із вашої Сицилії, Антоніо, який завжди квітне першим. Ми читаємо це у Пророків. Бога зустрічають ідучи, в дорозі. Тут хтось може сказати, що це релятивізм. Це релятивізм? Так — якщо розуміти це як невизначений пантеїзм. І це — не релятивізм, якщо розуміємо в біблійному сенсі, що Бог завжди є сюрпризом, ніколи не знаєш, де і як знайдеш Його. Ти не визначаєш час і місце зустрічі з Ним. Отже, ти повинен розпізнати зустріч. Розпізнання — ключове.
Якщо християнин є реставраціоністом, легалістом, якщо він хоче, щоб усе було ясно й безпечно, він не знайде нічого. Традиція та пам’ять про минуле мають давати нам сміливість відкривати Богові нові простори. Ті, хто сьогодні шукає дисциплінарних рішень, ті, хто тужать за переоціненою доктринальною безпекою, ті, хто вперто намагається повернути минуле, якого більше не існує, — у них статичний і спрямований всередину погляд на речі. У такий спосіб віра перетворюється на ідеологію поміж іншими ідеологіями. Я маю догматичну впевненість: Бог присутній у житті кожної людини. Бог присутній у житті кожного. Навіть якщо життя особи було катастрофою, навіть якщо воно зруйноване пороками, наркотиками чи ще чимось, — Бог присутній у його житті. Ти можеш, ти повинен намагатися шукати Бога в кожному людському житті. Хоча життя людини є краєм, повним колючок та будяків, та завжди є місце, де виросте добре зерно. Треба довіряти Богові».
" «Мені не подобається термін оптимізм,оскільки він стосується психологічного ставлення. Мені натомість подобається термін надія, як ми читаємо у Посланні до євреїв, розділ 11. Надія не розчаровує.
Чи мусимо бути оптимістами?
Слова Папи нагадують мені про деякі з його минулих роздумів, коли він, ще як кардинал, писав, що Бог вже живе у місті, посеред усіх і поєднаний з кожним. Це, на мою думку, інший спосіб сказати те, про що писав св. Ігнатій у «Духовних Вправах»: що Бог «працює та трудиться» в нашому світі. І я питаю: «Чи мусимо бути оптимістами? Які знаки надії маємо в сучасному світі? Як можемо бути оптимістами у світі, який перебуває є в кризі?»
«Мені не подобається термін оптимізм,оскільки він стосується психологічного ставлення. Мені натомість подобається термін надія, як ми читаємо у Посланні до євреїв, розділ 11, як я вже згадував. Отці Церкви продовжували шлях, попри труднощі. І надія не розчаровує, як читаємо у Посланні до римлян. Згадайте натомість про першу загадку з опери Пуччіні «Турандот», пропонує Папа.
Я більш-менш пригадую рядки загадки принцеси з цієї опери, відповіддю на яку є «надія»: «У мороку нічнім літає привид безтілесний, / Здіймає й простирає свої крила / Над чорним нескінченним людством. / І цілий світ його закликає, / І цілий світ його благає. / Та зі сходом привид зникає, / щоб у серці родитися знов. / І він кожної ночі народжується, / І вмирає кожного дня!»
«Бачите, — продовжує Папа, — християнська надія не є привидом і не обманює. Це — теологічна чеснота, а отже, врешті-решт, — дарунок Бога, який не можна звести до оптимізму, що є суто людським. Бог не зводить надію зі шляху; Він не може заперечувати себе. Бог весь — обітниця».
Закінчення буде
За матеріалами: America
Переклад: Антон Герасименко, СREDO
© Copyright «CREDO» 2013. Повне або часткове використання матерiалiв тільки за наявності гіперпосилання на на www.credo-ua.org. Передрук у друкованих ЗМІ або будь-яке інше комерційне використання матеріалів «CREDO» можливе лише з письмового дозволу редакції.
фінансово.
Щиро дякуємо!
