Коли я чую про «антиклерикальні настрої в середовищі мирян», то думаю, справедливо було б ввести в обіг також зворот «антимирянські настрої в середовищі клиру». Чому, коли починаєш говорити щось на захист української мови, це відразу «антиросійський проект»? А коли починаєш захищати гідність кожного охрещеного і миропомазаного християнина, то це відразу «антиклерикальний настрій»?
Коли я якось сказав знайомому духівнику семінарії, що в нас немає богослов'я «мирян» (хоча в певному сенсі всі сьогодні є мирянами. Хіба окрім монахів-схимників. Cьогодні всі (і миряни і духовенство) живуть в одній і тій самій дійсності і просякнуті нею) і його треба розвивати, то він слушно відповів: «Справді, в нас миряни мають право хіба підмести в храмі». Прочитавши кілька записів з одного блогу, я вкотре переконуюсь, наскільки сильним є, і стає більшим, розрив між церковним дискурсом, пропонованим священиками, і життям суспільства, вірних. Нещодавно один священик, якого я надзвичайно поважаю, говорив проповідь про Церкву як «структуру». Розповідав про служіння церковного проводу, магістеріум. Він також звернув увагу на те, що під рясою часто може ховатись щось зовсім негідне (всім відомо, що в семінарію йде немало тих, хто має страшні комплекси і бажають компенсувати це увагою суспільства і повагою), але він на це сказав словами Христа: «Слухайте, що вони говорять, але не робіть, що вони роблять». Так то воно так… Я зі всім погоджуюсь. Ніколи й не подумав би виступати проти непомильності Церкви в питаннях віри і моралі. Але, на жаль, не все так просто стосовно отої «практики». Священикам і «здравствующім» і майбутнім варто дуже глибоко вивчати сучасну культуру, філософію, на що вони геть не звертають належної уваги. А це архи-важливо. Ти проповідуєш в конкретній культурі, не ХІХ, не ХІІІ століття, а ХХІ. Ще й зі всіма відповідними українськими складовими цього часу. Це постмодерн, люди! Постмодерна культура, це культура дітей (Культура споживацтва виховує також дітей, інфантильних, імпульсивних і вередливих істот, які будуть брати кредити на телефон з андроїдом). Сьогодні люди – як діти. Вони не будуть слухати, що Ви їм говорите, а дивитись що Ви робите! І вірять тільки і тільки Вашим діям (яскравим свідченням цього є стрімка деградація суспільства, слова промовлені з амвону залишаються непочутими). І в цьому феномен папи Франциска. Мій малий каже мамі, що він п'є чай за комп’ютером, бо так робить тато! Ось це картина постмодерну. Без розуміння цього всі мега-катехитичні проекти будуть розбиватись, як Титанік об айсберг. «Лікарю, вилікуй себе сам», – говорить сучасний світ Церкві. Ми всі живемо в дискурсі постмодерну (пострадянському (!!!)) і священики і вірні. Всі роблять те саме: купують ті самі товари, ходять у ті й самі місця, дають ті самі хабарі, «рішають питання»… Але коли священик переступає поріг Церкви, він немов абстрагується від цього, так немов того всього не існує. І говорить ніби з космосу, послання з далеких планет. Для людей когнітивний дисонанс, який при цьому утворюється, стає чинником того, що церковна дійсність перетворюється на оперетку, двогодинну оперетку в неділю. Мене абсолютно не тішить велелюдність наших прощ (у православних – мощі, у греко-католиків – прощі). Я дивлюсь на стан суспільства: агресія, індивідуалізація, гроші, гроші, гроші, корумпованість, споживацтво… Якщо Церква це душа народу, то мені страшно за цю душу. Вже дуже страшно. Без докорінного переосмислення своєї ідентичності, не східної, західної чи рубіжної, над якої ми ламали голови 20 років, а євангельської, буде біда.
Коли говорили вчора на цю тему з моєю колегою по роботі. Вона щиро сказала: «Я не вірю, що священики не переживають тих спокус, які ставить сучасний світ. Не переживають спокус віри, сімейних криз. Чому вони про це нам не говорять?». Я також переконаний, що це переживають всі. В тому числі сімейні кризи. Моя давня знайома нещодавно розлучилась зі своїм чоловіком, священиком, наприклад. Кризи є. Кризи віри, сім'ї. Спокуси сучасного світу, корупції, кумівства… Чому в храмі дуже рідко можна почути про це від «першої особи»: «Я борюсь з цим так і так». Адже абстрактним повчанням ніхто не повірить, а особистому досвідові – так. Це культура дитячості, ніхто не слухає, що Ви говорите, а дивляться, що Ви робите.Саме тому вірять Папі Франциску.
Вже після написання помітив наскільки ці думки пересікаються з словами ректора Mundelein Seminary/University of Saint Mary of the Lake о. Роберта Баррона Чому люди йдуть з Церкви?
P.S. Щоб уникнути звинувачень в «антиклерикалізмі» (яких мені зрештою годі уникнути) додам, що пишу це лише з любові до Церкви і з турботою про її майбутнє. А оскільки і Папа, і Блаженіший Святослав постійно закликають брати на себе відповідальність за Церкву, то от і намагаюсь це робити.
фінансово.
Щиро дякуємо!
