Олександр Діанін-Хавард – автор системи та засновник Інституту морального лідерства. Народився і навчався в Парижі. Працював адвокатом у Страсбурзі і Хельсінкі. З 1994 року – читає лекції й проводить семінари в різних країнах. З 2007 року – живе й працює в Москві (викладає в російських університетах, проводить семінари для топ-менеджерів російських компаній). Автор книжок: «Моральне лідерство» (перекладена 15-ма мовами) і «Створений для величі».
Римо-католик, член організації Католицької Церкви Opus Dei, де сімейне життя, професія та інші життєві обставини розглядаються як можливість єднання з Ісусом Христом.
— Олександре, Ви народилися і виросли в Франції. З середини 90-х читаєте лекції і проводите семінари з лідерства в різних країнах. По суті, вже стали людиною світу. Скажіть: що послужило тому, що в 2007 році Ви відважилися переїхати жити в «путінську» Росію?
— Хороше питання. Бачите, у мене грузинська (по матері) і російська (по батькові) кров. Я вихований в любові до Грузії та Росії. Для нас було очевидно, що хоч живемо в Франції, проте ми не французи. Так, ми вдячні французькому народу, що серед нього могли залишитися собою. Однак знали, що коли в Грузії і Росії впаде комунізм, обов’язково повернемося.
У 1971 році помирав мій грузинський дідусь Арчіл. Його останні слова, сказані своїй доньці, моїй мамі, були: «Хочу, щоби ти повернулася на Батьківщину як тільки ми звільнимося від комуністичного ярма». І в 1992 році вона з батьком туди переїхали. До слова, мама завжди багато допомагала грузинському народу. В останні роки це стосувалося медицини та освіти. До речі, мама навіть померла на День незалежності Грузії – 26 травня два роки тому.
— А як Ваша мама, котра була заміжня за росіянином, сприйняла те, що православна Росія напала на православну Грузію в 2008 році?
— Мої батьки – понад усім тим. Для них – кожна людина – цінність. Вони не мислили національною категорією, а людською. Вдома ми зрідка про політику говорили – жили позитивним мисленням. Тобто, не було почуття гіркоти, помсти… Ми вважали себе патріотами, але не націоналістами. Моя бабуся-француженка вийшла заміж за дідуся-грузина. Інші дідусь з бабусею – росіяни. (Вони – петербуржці, емігрували в 1920-х роках). У такій французько-грузинсько-російській атмосфері любові я жив. І було відчуття, що увесь світ (половина – так точно!) – тобі рідний! Але це не космополітизм. Ти відчуваєш, що можеш бути на 100% французом, грузином і росіянином. І що з кожного народу можеш взяти найкраще.
Я дуже вдячний Богу за таких батьків, рідню.
— Вони були віруючими?
— Так. Хоча вголос про Христа ніколи не говорили. Якщо хтось молився, то робив це в своїй кімнаті, а не на очах у всіх. Діла були важливіші за слова.
Мама багато допомагала людям – рідня була заможною. Пам’ятаю, в наших домах в Парижі й біля Атлантичного океану часто жили дві-три-чотири сім’ї – друзі батьків, дітей…
— Тобто, приклад Ваших батьків спонукав Вас вернутися в Росію?
— Будучи молодою людиною, студентом юридичного факультету університету в Парижі, після смерті мого російського дідуся я жив у бабусі Ніни. (Це вона передала мені російську мову, російську культуру). Раптом почав усвідомлювати, що з Росією пов’язаний більше, ніж із Францією. Тоді народилася мрія повернутися на Батьківщину. І я повернувся.
— Ваше уявлення про Росію сильно відрізнялося від російської реальності?
— Я знав Радянський Союз – на третьому курсі юрфаку поїхав в радянську Грузію. Жив там місяць і бачив все на власні очі.
Коли прийшла свобода, розумів, що незалежність отримала радянська Росія. А Росія моїх дідуся та бабусі щезла на віки вічні. Але я – християнин, тому живу не ностальгією, а майбутнім.
— Олександре, скажіть: складно бути християнином в Росії? Чи зараз християнин складно бути всюди?
— У Франції ним бути складніше. Люди перероджують самих себе. Перероджують таким чином, що кожен стає богом. І вже не треба шукати відповіді на питання – хто ти? Вони думають про те, ким хочуть стати. Ти – чоловік, який хоче стати жінкою, — давай… Іншими словами, є тільки суб’єкти, але нема Об’єкта. Звідси нема об’єктивних норм, об’єктивної людської природи.
Ще донедавна «regenerate self», що в перекладі з англійської значить – «створити себе заново», — було красивим лозунгом, який спонукав до самоосвіти, досягнення поставлених цілей… Тепер він швидше сприймається як заклик до фізичного переродження.
Очевидно, в Європі (в кожній країні) є острови християнства, де, треба сказати, сконцентровані справжні християни – католики, протестанти, православні. Зараз якість переважає над кількістю.
— На жаль, християни часто не виступають єдиним фронтом. Так, ми говоримо про екуменізм загалом. Однак на практиці не завжди сприймаємо один одного, вважаючи себе більш прогресивними і «просунутими» в християнстві.
— На жаль. Мені 51 рік. Я жив у Франції 27 років. Це колишня католицька країна. Я жив в Фінляндії 18 років. Це колишня лютеранська країна. Зараз живу в Росії. Це колишня православна країна. Треба сказати, що почуваюся комфортно з тим, хто любить Христа, — будь то католик, православний чи протестант. Умію цінувати Божу присутність в кожній людині. Ось справжній екуменізм. Ми повинні розуміти, що нас об’єднує більше, ніж роз’єднує.
Для мене найстрашніше – християнин, який мислить сучасними антихристиянськими категоріями. Сталося те, про що писав російський мислитель, поет, публіцист Володимир Соловйов ще 100 років тому. А він писав про час, коли відбудеться страшний обман – гуманізм поглине християнство, а самі християни не зрозуміють, що вони вже не християни. Це буде християнство без Христа. Люди думатимуть, що Христос їм не потрібен, тому що вже досягнули християнських цінностей: демократії, миру в суспільстві, безпеки, соціальної справедливості, поваги один до одного… І це все робиться від імені гуманізму.
У мене в Франції хлопець-родич живе із хлопцем. При цьому він мені говорить: «Алекс, я глибокий християнин»… Багато хто переконаний, що можливо хлопцю жити з хлопцем, а дівчині – з дівчиною та одночасно бути християнами. Тобто, совість повністю збочена. Її уявлення про християнство обмежуються тим, що християнство – це толерантність. Але в даному випадку толерантність – не повага до іншого, а згода з гріхом.
Чимало людей думають, що епоха Просвітництва закінчилася марксизмом. Ні. Марксизм тільки був найбільш кровавим її періодом. А епоха продовжується.
— Олександре, як Ви зустрілися з Христом?
— Ніколи не сумнівався в тому, що Бог є! Ніколи не було кризи віри! Мій шлях в Бозі – плавний, спокійний. Я просто читав, якщо можна так сказати, правильні книжки. І ще на своєму життєвому шляху зустрічав хороших людей, котрі скеровували. Так, на першому курсі університету познайомився з молодим хлопцем, членом Opus Dei. З часом ми стали друзями. Займалися разом. Покликання від Бога отримав через нього…
Бабусі, дідусі, батьки, брати, сестри також відіграють свою роль. Так що мені повезло. Але все це від Бога. Це називається – історія покликання людини.
— Ви читаєте лекції і проводите семінари на тему морального лідерства, де говорите про активну життєву позицію християнина. До речі, про це можна почути далеко не у всіх Церквах. Часто єпископат, священики/пастиря говорять про споглядання життя, а не активну участь в ньому, мовляв, все почнеться там, на Небі. Як до цього прийшли? Через Opus Dei?
— Повинен сказати, що св. Хосе Марія Ескріва, засновник Opus Dei, навчав діяльному християнству. Він відкриває шлях для мирян, які шукають Бога і хочуть бути святими. Монаше смирення – добре. Однак для людини, у якої є сім’я, бізнес, гроші, політика, монаше смирення не працює. Тут необхідне дуже діяльне смирення, яке потребує великодушності. А великодушність – формат надії та дії. Треба споглядати, роздумувати і молитися. Але також потрібно і щось робити. Інакше ти не можеш просуватися вперед. Крім того, тоді ти віддаєш світ в руки тих, хто не любить Христа. Мій друг-протестант, голлівудський сценарист, якось сказав: «Алекс, христиани пішли з Голівуду на початку 60-х. Вони вирішили, що неможливо залишатися християнами, працюючи там».
ІІ Ватиканський собор Католицької Церкви про що говорить? Про це! Іншими словами, хлопці, ви пішли з політики, бізнесу, шоу та кіноіндустрії, а тепер нарікаєте, мовляв, світ не християнський…
— Важливо зазначити, що це Бог змінює світ, а не ми. Але Він починає діяти, коли ми говоримо Йому «так».
— У своїй книжці багато про це пишу. Якщо ми не будемо говорити Отцю Небесному «так», Він не стане нас примушувати. Тато любить!
Коли Жанна д’Арк зустрілася з католицькими богословами, вони запитали: «Якщо Господь хоче вигнати англійців з Франції, то навіщо йому твоя армія?» На що сімнадцятирічна Жанна, яка не вміла читати-писати, відповіла: «Будемо воювати – Він дасть перемогу!» І богослови зрозуміли, що ось ключ до глибокого богословського питання того часу – питання про синергізм людської волі і Божої благодаті.
— Олександре, як Бог до Вас говорить?
— Він багато говорить мені через інших.
— Це я до того, що в Церквах часто не роблять акценту на стосунки з Богом.
— Розумію, про що Ви. Я молюся молитвою дитини Божої: своїми словами, рідною мовою. При цьому споглядаю Христа – не тільки в Його слові, тобто, в Євангеліє, а й Христовий лик, Його мовчання… Я розмовляю з Богом про те, що зі мною відбувається: про радість, яку відчуваю; труднощі, які переживаю; людей, яких зустрічаю; професію… Теми моїх молитов – теми мого життя. А ось коли в людей нема життя, вони будуть читати молитви.
Нема нічого простішого християнської молитви. Це до індуської трансцендентальної молитви потрібна підготовка. А християнська молитва – розмова дитини з люблячим Батьком.
— Я ще зустрічаюся з тим, що немало християн не пережили усиновлення Богом-Отцем. Звідси й незнання Його.
— Бачите, фундамент життя членів Opus Dei – це відчуття богосиновства. А якщо ти – син Божий, то тобі треба мріяти так, як мріє Бог, жити таким життям, яким Він задумав для тебе. Моральне життя не полягає в тому, щоби дотримуватися якихось правил, а в тому, щоби стати подібному до Отця, оскільки ми – Його діти. Коли в людині глибоко укорінене богосиновство, він почувається як син Царя; впевнений, безстрашний, цілеспрямований… Тому що знає: Тато за нього! І на цей світ дивиться через Божу призму. Тобто, бачить світ як талановите Татове творіння, викуплене Христом – передусім для дітей Божих.
Знаю, що я – грішник і сповідаюся щонеділі. Однак коли мене запитаєте: «Алекс, ти хто?», відповім: «Я – син Божий». Про це, що грішник, згадаю наприкінці.
— Ваше позитивне мислення пов’язане з відчуттям богосиновства?
— Якщо живеш з відчуттям богосиновства, у тебе завжди буде позитивне мислення.
Коли мені говорять, мовляв, Алекс, ти не пережив концлагерів, репресій, особистих драм, тому й маєш позитивне мислення. У відповідь розповідаю про відомого генетика Жероме Лежена, який відкрив причини синдрома Дауна. Я особисто був з ним знайомий. Жером науково обґрунтував, що з моменту свого зачаття ембріон – це людина. У цей час прибічники абортів стверджували, що ембріон стає людиною після двох тижнів з моменту зачаття. Лежена ненавиділи за його християнство: перешкоджали вести наукову роботу, не виділяли фінансування… Але не дивлячись на усі труднощі, які довелося пройти, він був радісною і щасливою людиною. На могилі генетика напис – НІКА, що у перекладі з грецької означає – перемога. До слова, коли Папа Іван Павло ІІ приїжджав у Францію, то завжди відвідував могилу Жерома Лежена.
Ми, діти Божі, повинні жити з усвідомленням, що є переможцями! Написано: якщо Господь за нас, то хто проти нас!
Проект авторських інтерв’ю «Щиро про віру» виходить за підтримки медійного служіння спільноти Відновлення в Святому Дусі «Мараната», РКЦ
Фото із архіву Олександра Діаніна-Хаварда
Розмовляла Надія Тисячна, РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
