Обіцяла любов, вірність і подружню пошану, і що не покину його аж до смерті. Не брала до уваги того, що мої слова зобов’язуватимуть мене незалежно від вибору та вчинків чоловіка.
Моя обручка — золота, гладенька, я ношу її вже 14 років, із короткою перервою, коли довелося пережити пекло тут, на землі.
Я вийшла заміж рано і неймовірно пишалася цією обручкою. По дорозі на навчання спиралася на поручні в автобусі так, щоби всі довкола могли бачити мою обручку. Шлюб наповнював мене радістю, яку я охоче звістила би цілому світові. Але насправді до вагу цього маленького округлого символу я пізнала тільки тоді, коли почала платити за нього величезну ціну.
Ми всі були виховані на одних і тих самих казках, у яких принц і його обраниця спершу долають різноманітні перешкоди долі, а по шлюбі живуть довго і щасливо. Не раз забуваємо, що в житті діється навпаки. І якими ж обманутими ми почуваємося, коли наші зв’язки розпадаються! А що сьогодні розлучення такі поширені, що зачіпають так багатьох людей, то це жодною мірою не зменшує страждань потерпілих та їхніх дітей. Отже, кому загрожує розлучення? Кожному, хто перебуває у подружжі.
Що ми присягаємо
Я, чоловік і діти — найкраще цілою громадкою. В неділі та свята — Господь Бог. Будиночок із садочком, а у віддаленому майбутньому — онуки довкола нас. Так я це собі запланувала. Ну, в принципі, я мала різні побоювання: чи діти будуть здорові, чи нас не зачепить якийсь нещасний випадок. У списку можливих катаклізмів розлучення не з’являлося ані на мить. Як то би щось таке та й мало нас стосуватися? Справжнє кохання, воно ж ніколи не закінчується!
Ми познайомилися у харцерському таборі, що, вочевидь, пророкувало прекрасне майбутнє. Мені було 15 років, йому 16. І навіть те, що ми жили по різних містах, не завадило нам живити свої почуття аж до студентських років. Я тоді була у салезіанському рухові Світло–Життя, віддала своє серце не тільки хлопцеві, але й Ісусу. Пізніше з’ясувалося, як серйозно наш Господь ставиться до людських виборів і яка величезна Його вірність перед нашою невірністю, малістю, ніякістю.
За роки навчання з’явилася дитина, тож ми просто побралися й оселилися разом, скориставшись із допомоги батьків. Тільки тепер я бачу, з якого балагану ми входили у таїнство подружжя, як вибірково трактували Божі заповіді. Але тоді я шаленіла від щастя. Я була закохана, я хотіла бути дружиною і матір’ю. З Господом Богом нічого не узгоджувала, Він просто мав нам поблагословити, ну і все. Про таїнство знала стільки само, як і більшість молодих людей після короткого передшлюбного курсу. Тобто нічого. 15‑го серпня, у свято Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, я склала присягу любові, вірності й подружньої пошани, і що не полишу його аж до смерті, — не до кінця розуміючи, що я присягаю. Не брала до уваги того, що мої слова зобов’язуватимуть мене повністю НЕЗАЛЕЖНО від виборів та вчинків другої сторони. Тепер відчуваю потребу сказати іншим: саме ЦЕ ви присягаєте. На добро і на зло. Навіть якби це зло було гіршим, ніж ви сподіваєтеся, стаючи гарно вбраними і дещо схвильованими перед вівтарем.
Та третя
Після шлюбу розпочалося звичайне подружнє життя. Достатньо згідне й достатньо вигідне. Народилася здорова, прекрасна донечка, за чотири роки — друга, також прекрасна. Чоловік мав добру працю, я могла залишитися вдома з дітьми. Щонеділі ми ходили до церкви і вважали, що все в порядку. Зрештою, Бог мав своє місце в цій родині, хоч і не обов’язково перше…
За багато років до фактичної кризи мій чоловік перестав ходити до сповіді та Причастя, пояснюючи це проблемами з вірою. Як же я могла би тиснути на нього? Перед сьомою річницею шлюбу я пішла в піше паломництво до Ченстохови зі старшою донькою, а його з нами не було. Не пам’ятаю, з якою інтенцією ми йшли те паломництво, але незабаром після нього було зачато третю дитину, яка напевно була черговим даром Матері Божої. Синок народився прекрасної червневої ночі, в тиші і спокої, вдома, у присутності тільки чоловіка і домашньої акушерки. За рік ми переселилися до омріяного, збудованого в кредит дому з садочком. Так довго на нас спочивало благословення, попри те, що ми не дбали про нього.
Я поняття не мала, як потрібно піклуватися про подружню любов. У домі моїх батьків це якось САМО відбувалося. Тут не було й мови про спільну вечірню молитву, про читання Святого Письма. Вечори, повкладавши дітей, ми проводили так: чоловік — приклеєний до лептопа, я — до свого комп’ютера. Я займалася на тому комп’ютері винятково важливою, на мою думку, справою: радила молодим матерям на мамських форумах, ділилася досвідом у вихованні та догляданні малюків. Була задоволена наявним станом справ, наші діти прекрасно росли, ми могли собі дозволити відпочинок за кордоном, а чоловік мене слухав, коли я нав’язувала йому свої погляди у багатьох сферах. Криза розвивалася поволі, тихо, для мене непомітно. Як злодій, що приходить уночі, щоб обікрасти.
Нашому синові було два роки, коли я раптом усвідомила, а точніше кажучи, відчула присутність «тієї третьої». Земля поточилася з-під моїх ніг. Ніхто й ніщо у житті не готувало мене до такого повороту подій. Мій чоловік закохався у молодшу колегу. Заперечував це навіть після того, як був упійманий на гарячому.
Я не описуватиму пекла, яке вибухнуло, коли зрада вийшла на яв. Тільки той, хто щось подібне пережив, повірить, що це біль, який може убити: одразу або поволі, отруюючи життя гнівом, ненавистю й почуттям кривди. Це також стан паніки, який змінює особистість. Емоції викривлюють реальність. Людина допускається вчинків, у яких себе би не підозрювала. А відкриттю зради передує довший чи коротший період шизофренічного розриву між жахливими підозрами і невірою, поміж незрозумілим холодом, відкиненням — і сподіваннями, що «завтра все буде добре».
Я не могла черпати сили від Ісуса, бо образилася на Нього. Не знала, як поводитися перед лицем роману мого власного чоловіка, і що робити, аби врятувати наше подружжя. Тепер знаю. Однак тоді я робила все навпаки: скандалила, прокидалася спухлою від сліз, зареєструвалася на сайті знайомств, аби йому дошкулити, і погрожувала розлученням.
Півроку ми разом мешкали в такій жахливій атмосфері. Вдавали нормальність перед дітьми й родичами. Так ми зустріли десятиріччя нашого шлюбу, в горах, разом і окремо водночас. То був безперервний кошмар. Одного січневого вечора мій чоловік спакував свої речі й вийшов на мороз, а я з усіх сил грюкнула за ним дверима, бажаючи йому і його бабі всього найгіршого. Донині в моїх вухах стоїть розпачливий, багатогодинний плач наших доньок тієї ночі, коли вони втратили свого тата. Обручку я з люттю стягнула з пальця і вкинула глибоко в шухляду, поміж білизну. Нарікала на долю, повна претензій, що якогось дня нашого «попереднього життя» не спіткала нас усіх спільна смерть у машині, збитій ТІРом, аби нам ніколи не довелося проходити через ЦЕ! Довгими ночами мені снилися жахи про чоловіка і його коханку, та їхніх майбутніх дітей. Сатана, певно, шаленів від радощів біля нас.
Як я маю простити?
Коли він пішов, я втратила все, чим жила: нормальний стиль життя, всі плани, засоби утримання, авто, почуття власної гідності… матеріальні й емоційні втрати можна перелічувати дуже довго. Тримала себе за загривок, бо дітям було дуже погано. Важко описати страждання, коли розпадається сім’я, абсолютна підстава їхньої безпеки. Нам допомагали мої батьки і друзі. Я прокидалася вранці, як автомат, годувала й відводила доньок до школи і садочка, забирала сина до ясел, де працювала на неповну ставку. Але духовно я була розтята на шматки. Мене пожирала ненависть! Я прагнула помсти, кари, справедливості за зраду. Хотіла відновити свою самооцінку завдяки іншому чоловікові, вже запланувала побачення.
Довкола нас знайшлося кілька людей, які стали гаряче молитися в ці пекельні дні, коли крізь моє горло молитва продиратися не хотіла. Одна з подруг відправила нам на допомогу дитячого психолога, активну християнку. Я тоді ще не бачила, що то Бог організовує і висилає допомогу, напинає сітку на краю урвища. Від психолога, вже після її розмов із дівчатками, уперше почула про пробачення і прийняття чоловіка назад. Мені здалося, що я щось недочула! То мене було так підло ображено і скривджено, і то я маю перша простягувати руку до кривдника і обманщика?
Однак після цієї розмови якісь двері в мені прочинилися. «У мене нічого немає. Я сама», — плакала без сліз, бо навіть сльози у мені заблокувало. «Але Я є», — казав голос з-за дверей. «Мене покинули», — жалілася я. «Але Я тебе не покинув. Ти Моя», — відповів голос із такою любов’ю, що мене охопило здивування. Я знала цей голос. Упізнала його, бо ж слухала його колись, ще як була молодою дівчиною, оазовою аніматоркою. Для Бога моя криза була нагодою, аби запросити мене повернутися до Нього.
Христос мене хотів
Все, що відбулося потім, стало наслідком мого рішення повернутися до Отця. Він чекав, не рахуючи мені змарнованого часу. В інтернеті я знайшла Спільноту проблемних подружжів Сихар, про яку не чула раніше. Її харизма — прагнення до зцілення силою Божою і силою таїнств кожного подружжя в кризі, у сепарації, ба й після розлучення. Назву свою спільнота взяла від містечка біля криниці Якова, де Ісус зустрів самарянку.
Читала їхній форум, дивуючись. Відкрила, що чимало чоловіків та жінок у схожій ситуації дотримуються подружньої вірності й не плекають почуття кривди. Мене здивувала їхня погідність, довіра, надія, що не залежить від зовнішніх обставин, відсутність претензій до долі, інших, самих себе. Усім своїм життям ці люди свідчили: ми серйозно сприймаємо свою шлюбну присягу.
Нарешті я дійшла до конфесіоналу. Ніколи не забуду ту виняткову пасхальну сповідь. Перестало бути важливим те, що я зіпсувала, і не мало значення, що я небажана чоловікові. Христос мене хотів, усю, зараз, і тільки це було важливе.
Я знала, що прощення є єдиним шляхом, аби могти щиро проказати «Отче наш». Навіть дитина не може молитися, якщо хвилину перед цим побилася з братом чи сестрою. Тоді я зрозуміла, що прощення не є справою почуттів. Це акт волі, рішення. Я простила чоловікові той один раз: зраду, брехню, біль. А потім прощала тисячу разів, аби могти жити при Джерелі Життя.
Я була переконана, що мій чоловік швидко повернеться, якщо вже сам Бог привів мене до прощення. Написала листа, в якому попросила його повернутися додому. Я ж бо мала невідкладно воздати своїй сім’ї за всі свої помилки і занедбання! Діти чекали на тата. Вже знали, що мама й надалі його любить. Кожний день ми завершували спільною молитвою за нього.
Однак сталося інакше. Мій чоловік подав на розлучення. Він, використовуючи свою вільну волю, також прийняв рішення: жити довго і щасливо, але з іншою жінкою. Однак я вже не була сама: мене підтримувала спільнота, мої нові друзі. Я зіп’ялася на ноги, тримаючись за Божу долоню, і завдяки цьому також стала здатна давати свідчення: насамперед для своїх власних дітей, але також і для інших людей у кризі. Я не дала згоди на розлучення. Чому б я мала дозволяти справжнє зло?
На самоті
Обраний шлях не був легким. На кожному кроці траплялися колоди під ногами. Діти важко хворіли, кілька разів мені довелося самій ділити опіку над одним дитям у шпиталі і двома іншими вдома. Знайомі запитували, чому я ношу обручку і чому я не погодилася на розлучення. Не розуміли. Аби встановити дні зустрічей батька з дітьми (на жаль, надто рідкісні як на їхні потреби), довелося це з’ясовувати через комісію захисту прав дітей. Мені довелося терміново шукати роботу — без практики, по десятьох роках сидіння з дітьми. Але Провидіння й добрі люди чували над нами. Родина чоловіка повністю перестала зі мною спілкуватися. Я пережила не один шок, читаючи те, що писав адвокат чоловіка в процесуальних листах. А від чоловіка зазнала різних форм насильства.
Проте, з іншого боку, я ніколи раніше не мала такою глибокого миру в серці, довіри, свободи і внутрішньої радості. Я віднайшла свою втрачену ідентичність. Я завжди буду донькою Царя. До смерті буду дружиною, незалежно від того, де і з ким мій чоловік. Нічого, що мої молитви «не подіяли одразу». Жодна хвилина молитви не буде змарнована, ми просто не бачимо цілого, яке доступне тільки Богові.
Божі принципи завжди дуже прості, то ми їх ускладнюємо. За Євангелієм: кожен, хто відсилає свою жінку й бере іншу, — чужоложить (пор. Лк 16, 28). А св. Павло до слів Христа додає: «Одруженим же наказую не я, але Господь: жінка нехай не розлучається від свого чоловіка; коли ж розлучиться, нехай зостанеться незаміжня, або нехай помириться з чоловіком, — а чоловік нехай не відпускає жінки!» (1 Кор 7, 10-11).
Ми, спільнота Сихар, рішуче противимося розлученням і повторним зв’язкам. При цьому також таїнство і подружня любов нікому не дають права кривдити іншу особу. В ситуації хатнього насильства необхідним є ізолюватися від насильника, тобто сепарація фактична і, можливо, судова.
Вочевидь, якщо друга сторона прагне розлучення, то світський суд не братиме до уваги чийогось світопогляду і релігійних переконань. Але я вірю, що чисте сумління в цьому питанні і знак спротиву щодо зла, яке зачіпає нас і наших дітей, має вагу золота в очах Господніх. Мій судовий процес тривав два з половиною роки, закінчився на тринадцятому засіданні вироком «розлучення з провини обох сторін». Було багато гірших і кращих днів, але я не сумніваюся в тому, що робить спільнота. Я на власні очі бачила багато зцілених стосунків, урятованих подружжів, сильно переживала повернення чоловіка подруги по сімох роках їхнього розлучення. Діялися речі по-людски неможливі, нездійсненні без благодаті Господа.
У нас є свій молитовник, і найчастіше його розгортають на тексті «Молитви про відродження подружжя», яка зосереджує в собі все найважливіше у подоланні кризи:
Господи, представляю Тобі наше подружжя — мого чоловіка (мою дружину) й мене. Дякую, що Ти поєднав нас, що подарував нас одне одному і зміцнив наш зв’язок своїм таїнством. Господи, у цей момент наше подружжя не є таким, яким Ти б його хотів бачити. Воно потребує зцілення. Однак для Тебе, який любиш нас обох, немає нічого неможливого. Тому я прошу Тебе:
– про дар щирої молитви;
– про «промиття очей», аби ми поглянули одне на одного очима Твоєї любові, яка «не пам’ятає злого» і «в усьому покладає надію»;
– про відкриття — серед безлічі відмінностей — того добра, яке нас єднає, довкола якого можна щось збудувати, згідно з порадою Апостола «перемагай зло добром»;
– про з’ясування і пробачення давніх образ, про зцілення ран і всього, що хворе, про звільнення від поганих звичок і навичок. Нехай у нашому подружжі сповниться воля Твоя. Нехай наш зв’язок відродиться й оживе, приносячи плоди нам самим і всім довкола. Уповаю на Тебе, Господи Ісусе, і вже тепер дякую Тобі за все, що Ти для нас зробиш. Прославляю Тебе у серці й благословляю в усьому моєму житті. Амінь.
Святий Йосифе, праведний муже й чоловіку, який із такою відданістю опікувався Ісусом і Марією, — заступися за нас. Візьми в опіку наше подружжя. Довіряємо тобі також інші подружжя, особливо ті, які переживають свої труднощі. Просимо: молися за нас усіх! Амінь.
Анна Єдна — вчителька, сакраментальна дружина, матір трьох дітей, лідер познанського осередку спільноти Сихар, авторка книжки «Сихар. Скільки коштує твоя обручка».
За матеріалами: deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
