Чому Бог часто робить залежним чиєсь зцілення від нашої молитви? Він же міг би просто клацнути пальцями і все виправити або зцілити без нашої участі!
Я багато разів ставив собі це питання. Дивлячись на заступницьку молитву, слухаючи, як штурмує Небо натовп, що благає Бога про зцілення. Навіщо вона Йому? Чому Він нагадує про неї? Зрештою, це не збільшує Його всемогутності. Він знає наші прохання, перш ніж ми їх вимовимо. Він — не занурений у летаргію лікар, який під впливом побожних зітхань натовпу милостиво погляне на пацієнта. Отож навіщо? Чого це він шпацерує хвилями розбурханого озера, а бачачи переляканих учнів, які борються з супротивним вітром, «хоче їх обминути»?
Бог у наручниках
Запитав я про це о. Міхала Ольшевського: чому Бог ставить зцілення людини у залежність від нашої молитви?
— Бо Він надзвичайно шанує нашу свободу, нашу вільну волю, — відповів священик-серцянин. — Ісус чекає на якийсь жест від людини. Не нав’язується. Він дуже тужить за нами, але поважає свободу нашої волі. Не влазить із чобітьми. Стоїть збоку і придивляється, як ми погрузаємо в гріху, та не реагує, бо сам надягнув собі наручники — нашу вільну волю. Він не робить нічого, що порушило б нашу приватність, інтимність. Але щойно побачить хоч найменший жест із нашого боку — біжить!
…19 жовтня 2013 року, в Тихах — Вечір прослави. Храм тріщить від люду. Ті, хто провадить молитву, просять помолитися за малу Мартинку. В неї рак мозку. Пухлина росте з дня на день (від часу молитви розростання пухлини затрималося, хоча онкологи стверджують, що воно має відбуватися у жахливому темпі, тобто за цей час вона мала би збільшитися… в 70 разів!). Із гучномовців чути заохочення: «Ісус просить, щоб за Мартинку молилася ціла спільнота». Чому? — питаю Александра Баньку, аніматора молитви.
— Маю таке відчуття, що Бог хоче, аби ми Його просили, не тому, що потребує наших прохань, а тому, що то ми їх потребуємо. Якщо я прошу Господа Бога, то не для того, щоб Його про щось поінформувати (Він же знає все, перш ніж я розтулю рота), але щоб дати Йому право доступу до конкретної сфери мого життя. Просячи про зцілення, ми даємо Йому «пропуск» усередину себе. Коли разом із нами моляться інші, ми беремо їх на свідків того, що наша заява про відкритість на Бога — чиста. Ми в цю мить не випрошуємо у Бога конкретної милості, а запрошуємо Його з нею до свого життя, це різні підходи до справи. Не випрошуємо, а запрошуємо. Це надзвичайно важливо. Люди кажуть: буду молитися, щоб випросити. Ні! Хіба Господь Бог то банкомат? Я буду молитися, аби Бог мене відкрив на свою благодать.
Коли це «спрацьовує»? Тоді, коли з боку тих, хто запрошує Бога, наявна віра. Бог — сказав би хтось — міг би обійтися і без нашої віри. Ну можливо; але чи Він приніс би нам ті самі плоди? Фарисеї теж бачили чуда Ісуса, бачили сотні знаків, імовірно — їли помножений Ним хліб. Але ж чи це їх перемінювало? Якою була їхня реакція на воскрешення Лазаря? Вони вирішили вбити і Лазаря, й Ісуса. Чому так було? Бо вони були пасивні, перебували близ чудес Ісуса, та не просили Його ні про що. Не давали Йому права вступу у своє життя. Не увірували в Ісуса, не виразили своєї віри у довірливому проханні. Коли людина просить Бога, вона тим самим визнає свою тонку, крихку залежність від Нього. Коли людина просить за заступництвом інших, ця залежність підкреслена це більше, посилена. Тоді момент віри набирає спільнотного виміру: постає спільнота безсилих, повністю залежних від Бога. Я маю таке відчуття, що це надзвичайно зворушує Його серце. Бог входить у цей момент віри так сильно, що дозволяє цим безсилим розпоряджатися собою. Віддає себе в наші руки. Бачить, що ці прохачі не залишили собі нічого, а отже, спроможні прийняти все. Мама, яка просила про зцілення Мартинки, віддала цю справу в руки спільноти безсилих, таких само вразливих, слабких, як вона. Принизилася, і тим відкрилася на діяння Бога. Немає об’єктивних перешкод, щоби Бог само по собі вчинив чудо. Але тоді наше життя було би передумовлене, детерміноване, Він мусив би нас згнітити, поневолити. Увійти силоміць, діяти всупереч нам. Ісус часто каже: «Віра твоя спасла тебе». Чи ж віра має магічну міць? Ні! Ісус хотів цим сказати щось подібне до: «Таке радикальне уповання на Мою близькість дало Мені право увійти в твоє життя. Тепер Я можу діяти без перешкод!»
Тут при вході роззуваються
— Чому Бог робить залежним чиєсь зцілення чи навіть спасіння у чистилищі від нашої молитви? — запитав я о.д-ра Гжегожа Стшельчика.
— А чому Він зробив залежним виникнення нового життя від зближення двох осіб? Якщо вже існування людини залежить від акту інших людей, то чому б від цього не могло залежати спасіння? Бог створив нас у системі величезної залежності. Ми як сполучені судини. Кожен мій гріх і кожне добро зачіпає інших людей. Ми живемо у світі, настільки жахливо спотвореному індивідуалізмом, що нам це навіть важко уявити. Так діє первородний гріх. Адам згрішив, а нам усім все посипалося — хтось може з цього жартувати. Але цей принцип діє в перспективі солідарності, системи. Церква є такою системою.
— Чому Бог потребує нашого злагодженого прохання? Добре питання, але багато залежить від інтонації, — продовжує думку с. Богна Млинаж зі Згромадження Сестер Пресвятої Душі Христа Господа. — Ми не можемо вимагати, щоби Бог нам усе витлумачував, ну і тим більше щоб Він виправдовувався перед нами. Ми не мусимо (і не можемо) всього зрозуміти. Тим більше що це знання для спасіння не є обов’язковим. Достатньо, що ми знаємо, що Бог хоче, аби ми Його попросили («Просіть, і дасться вам»), а ми виконуємо Його веління. Це, звісно, не означає, що ми не можемо ставити такого питання. Ми ж говоримо про таємницю нашої віри. Про таємницю, а не про секрет! Секрет це як запечатане повідомлення, а таємниця — як печера. В неї можна увійти вглиб. А що далі вглиб ми заходимо, то сильніше пізнаємо, що то не ми її охоплюємо, а вона нас. Звідси — постава смирення. Тут при вході роззуваються. Коли я думаю про Бога, який стримується з об’явленням своєї сили, чекаючи на жест, на акт волі людини, то перша думка, яка приходить до голови, — це невимовна пошана Творця до свободи людини. Ми торкаємося таємниці зустрічі двох особистостей, двох воль, добрих прагнень. Бога і людини. І ця зустріч відбувається в атмосфері любові, свободи і поваги. Це неймовірно: так, ніби хтось дивиться тобі у вічі, чекаючи, аби сповнити твоє прагнення…
З іншого боку, прохальна молитва, незалежно від її наслідків, сама по собі чинить багато добра в душі людини. Вона виражає найправильніший зв’язок створіння з його Творцем. Дитини з її Татом. У проханні я звертаюся до того, хто може більше, ніж я. У проханні є довіра і жест ввірення себе, є почуття залежності й повне прийняття цього стану — а отже, все, що становить здорову віру в Бога. Якщо ж говоримо про акт віри, то саме вона відкриває нас на присутність Бога, яка, загалом беручи, існує завжди, але стає нашим уділом саме за посередництвом віри. Так, як звуки стають для нас чутні за посередництвом вух, а кольори — за посередництвом очей. Тобто віра, виражена у проханні, робить так, що Міць Божа, Його діяння, стає для нас доступною. Мене захоплює цей момент «актуалізації» Божої присутності і Його діяння в акті віри. Ми стаємо провідниками Його моці й доброти! І в цьому полягає сила нашого заступництва.
Наша залежність від Бога цілком очевидна. Але Його залежність від нас? Це вже чисте безумство любові.
Мартін Якімович, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
