Доля не судила нам натішитися звільненням від режиму Януковича і станцювати на київському Майдані ентузіастичний танець визволення. Майдан перетворився на місце поминання Небесної сотні, а душі наші – на місце тривоги і страху за майбутнє.
Однак страх ніколи не просвітлював людське серце й не сповнював його високим духом. Велична жертовність Майдану поступилася місцем взаємним докорам за Крим, а то і дріб’язковим зведенням рахунків. Замість високих поривів духу – жорсткі претензії до інших та звинувачення їх у зраді. Замість віри у перемогу – риторика «розборок польотів», що передує поразці.
Упродовж трьох повстанських місяців ми виразно відчували присутність на Майдані великого Бога. Він, кажучи словами Мар’яни Савки, «тримав на долоні Своїй запалене місто-свічу, серед снігу і диму», Він «простирав Свої руки, якщо нам судилося впасти…». Це Він здійснив чудо вигнання диктатора, коли нам уже, здавалося, забракло сил.
Чи є Бог тепер у Криму? Немало з нас скаже: «Ні, Він нас покинув». Ми перестали Його відчувати, бо перестали Його розуміти. Чому Він допустив, щоб зло шкірилось і навісніло? Усі приклади разючих успіхів ненасильства, що мали місце у світі в минулому, нам легко вивітрюються з пам’яті: мало хто живе сьогодні духовними перемогами Махатми Ґанді, Мартіна Лютера Кінґа чи Нельсона Мандели. Тому знову і знову в душі людські закрадається тривожна думка: в чому ж тоді полягає обіцяна Христом сила слабкості, якщо ця слабкість виглядає тепер такою принизливою і безнадійною?
Тимчасову втрату Криму ми аналізуємо виключно своєю земною логікою, соромлячись незастосування нами зброї й шукаючи винних в українській національній «ганьбі». І не бачимо, що на наших очах розгорнулася драма історії, яка закодована в духовній пам’яті українців.
Згадаймо: який духовний подвиг було вознесено Церквою давнього Києва на початку ХІ століття у ранг найбільшої святості? Подвигом Бориса і Гліба є незастосування ними сили супроти свого вбивці – брата Святополка. Без року 1000 літ минуло з тієї пори, й увесь цей час Церква закріплювала у свідомості людей відмову від насильства як найбільший духовний подвиг.
Українські воїни не підняли зброї проти росіян не лише тому, що не було такої команди або ж мудріше було не піддатися на провокації. Зі свідчень солдатів можна відчути, що спрацювало також незриме й мало ким усвідомлюване табу.
З плином часу вкраїнці розгубили свої давньокиївські шляхетські грамоти й перетворилися на збіднілих родичів великороського пана. Але, як виявилось, у їхній памʼяті закодовано те, що й визначає їхнє пряме спадкоємство від давньоруської духовності: борисоглібське страстотерпство.
І навпаки: Патріарх Московський може скільки завгодно пропагандистськи покликатися на духовний спадок Київської Русі, проте, підтримавши «Святополка окаянного» в його нинішній путінській подобі, він позбавляє себе права на борисоглібське спадкоємство. Відтак його концепція «русского міра» стає лише церковним ерзацом імперської ідеї.
Відтепер кожного разу, як він вимовлятиме святі імена Бориса і Гліба, душу його пропікатиме відчуття нерозкаяного гріха. Бо є він насправді лише церковним речником колективного «Святополка», на якого знову чекає доля, як сказано в літописі, зникнути «між Ляхи і Чехи», що є символом окаянного небуття.
Ніхто з нас не знає, як розгортатимуться події далі. Й український народ не можна позбавити права захищати себе і свої домівки. Проте, оглядаючись назад, не мучмо себе докорами за «головотяпство» наших воєначальників – навіть якщо з практичної точки зору ці докори й будуть виправданими.
Жертва Небесної сотні була потрібна, щоб перед усім світом увиразнити зло бандитського режиму Януковича. Військовий відступ України із Криму потрібен був, щоб перед усім світом увиразнити зло кагебістського режиму Путіна. Завдяки цим двом увиразненням Україна здобула моральну перемогу, яку не заглушать ні «переможні» фанфари в Кремлі, ні російський «успішний» бліц-кріг у Криму. Не заглушать вони й моральну поразку Путіна та його поплічників, яка відтепер пектиме їх попри гонор їхній і похвальбу.
Бог у Криму присутній: Він діє. Це Він – один для всіх нас – сповнив духом миру серця вірних Україні кримських татар, щоб вони відкрили двері своїх мечетей для молитви гнаних українських християн. Це Він обертає помилки наші – як-от вагання щодо надання кримськотатарському народові національної автономії – у наші спільні дорогоцінні шанси зробити це, сподіваюся, в недалекому майбутньому. І ми не сміємо ці шанси занапастити.
Що ж, тривога вступила сьогодні в оселі усіх: і українців, і кримських татар та інших національних меншин півострова, а також етнічних росіян, що вжахнулися манері, з якою їх «захищають». Але не має в нас бути почуття сорому. Бо ж «нехай осоромляться й застидаються всі ті разом, що радіють нашому лиху; нехай укриються соромом і стидом ті, що гордовито несуться проти нас» (пор. Пс. 35:26).
Мирослав Маринович, День
фінансово.
Щиро дякуємо!
