Інтерв’ю

«Зараз Україна переживає пологи — ми народжуємо нове суспільство»

04 Квітня 2014, 14:46 4278
Микола Мишовський

Отець Микола Мишовський радить лікувати депресію, яка сьогодні вражає багатьох людей, активністю і менше «варитися в новинах»

Священик був активним учасником Майдану у Києві — коли у країні відбувалися такі події, він просто не міг залишатися вдома наодинці зі своїми думками. На лінії вогню допомагав молитвою і ділом, намагався достукатися до беркутівців, вчив молитися тих, хто ніколи цього не робив. І сьогодні попри все, що відбувається в країні, священик переконаний — Майдан залишив слід у душах багатьох.

— Ви були на Майдані 11 грудня, коли була друга спроба зачистити Майдан і штурм барикад. Що Вас спонукало туди поїхати?

— Я їздив кілька разів на Майдан. На початку просто підтримував ідею, а після того, що побачив у ніч на 11 грудня, вперше стало страшно. Розгін людей. Як зараз, пам’ятаю: перша година ночі, ми стоїмо і молимося. І тут розумію, зараз щось почнеться. Підходжу до молитовного намету, там дівчина сидить, кажу їй: «Виходь, зараз все зметуть», вона відмовилася. Я пішов до беркутівців, розмовляв з ними, пробував пробудити в них мислення. Їх аргументи показали величезну ментальну прірву: з одного боку це молоді люди, з іншого — вони застрягли у попередній епосі. Мовляв, такі—сякі приїхали у Київ і зіпсували пам’ятки архітектури, тобто пам’ятник Леніну (його скинули з п’єдесталу 8 грудня. — Авт.). Їх найбільшим аргументом був «У нас наказ».

Хлопці з внутрішніх військ були більш охочі до розмови. Після вбивства Нігояна і Жизневського (учасники Майдану Сергій Нігоян і Михайло Жизневський загинули 22 січня під час сутичок на вулиці Грушевського в Києві. — Авт.), після підпалених беркутівців (правоохоронці постраждали від коктейлів молотова, вогонь перекинувся на них. — Авт.), коли все стало серйозніше, я ходив до колон бійців на Грушевського. Вони називали себе жертвами, казали, що тепер захищаються. Коли говорив про вбитих, вони згадували зіпсовану бруківку і дим від шин… Це люди зовсім з іншою системою цінностей, і це дуже мене вразило.

Я був на Майдані, бо розумів, що не можна сидіти на місці, коли в голові усі ці думки. Попри все знав, що слово здатне на значно більше, ніж сила і кулаки. Страшно було, особливо коли поруч розривалися гранати. Але не задумувався про те, що можу загинути. Якось ми зі священиками стояли на сцені, я досить гостро звертався до ВВшників — і тут біля нас пролетіла куля, поранило дівчину—оператора. Хтозна, можливо, кулю на мене спрямували.

— В екстремальних умовах моляться навіть атеїсти, які зміни у людей довелося спостерігати?

— У релігійному плані відбулося дуже багато змін. Справді, почали молитися ті, хто ніколи не молився, багато людей вперше взяли в руки вервицю. Коли сповідалися, відчувалося, що роблять це, мов перед смертю — я 10 років священик і відчуваю такі речі. Люди не так змінювалися, як показували свою сутність, те, ким є насправді. Старше покоління любить нарікати на зіпсовану молодь, але Майдан показав, що це неправда. Ситуація допомогла проявити себе, почати допомагати тим, хто цього потребував. Досі перед очима стоять ті, які були на передовій, тримали щити, у яких боліли руки. Багато людей пережили релігійне оновлення, адже на власні очі бачили, як вітер дме весь час — у бік беркутівців. Божу підтримку відчули усі.

До подій на Майдані чимало людей не знали Гімн, прохолодно ставилися до символів України. Тепер гасло «Слава Україні!» не обмежується асоціацією з УПА. Патріотизм справді прокинувся — не в плані дешевої шароварщини, походити у вишиванці. Люди не спали по кілька діб, допомагали один одному, вдень працювали, а вночі йшли на Майдан. Було бридко від пафосних слів, які часом лунали зі сцени, бо в ті ночі було видно, хто чого вартий, хто що робив, а хто потім собі почепив медалі.

Микола Мишовський

Ранок 20 лютого. Фото: Максим Баландюх

— 20 лютого, коли один за одним гинули люди, Ви теж були на Майдані. Доводилося відспівувати загиблих?

— Було багато з травмованими ногами — бо до гранат беркутівці скотчем прив’язували цвяхи і шурупи, я у «Жовтневому» бачив таких цілий армійський ящик. У ніч на 20 лютого людей було значно менше, ніж спочатку, бо кожна граната — це чиєсь каліцтво або смерть. Решта, відстоявши кілька ночей поспіль, дуже стомилися, спали просто під барикадами — під струменями води і під шум гранат. Тієї ночі прибуло підкріплення: 30 автобусів з Тернополя і Львова. Я розслабився, пішов відпочивати, прокинувся вранці від крику: «Вставай! Вогнестріл!». Йду на Інститутську, бачу: на фанерному щиті несуть хлопця, йому зовсім зле, я став молитися, допоміг його нести. У юнака вже не було пульсу, потім ми побачили слід від пострілу над чолом. Цей момент запам’ятався найбільше. Потім місяць по фотографіях шукав його і зрозумів, що то був перший, кого відспівував — 19—річний волонтер з «Демократичного альянсу» Устим Голоднюк. Куля влучила йому в голову і пройшла крізь каску, коли він хотів допомогти забрати пораненого. У Вінниці молився і проводжав на цвинтар Максима Шимка, їздив у Жмеринку на могили до Леоніда Полянського і Валерія Брезденюка. Відправив багато служб за їх упокій.

— Їх назвали героями «Небесної сотні». Чи справді душі тих, хто так загинув, одразу йдуть на небо?

— Люди ризикували життям, здоров’ям, на них летіли гранати, у них стріляли, вони бачили, як іншим відриває частини тіла, і все одно продовжували стояти, і ніхто за це їм не платив. Вони стояли на Майдані не за себе, за інших. За християнськими чеснотами, коли людина жертвує собою заради інших, це — найвища форма героїзму. Я переконаний, що попри те, що багато із загиблих не були сповідані, Бог з кожним вчинить справедливо. Як казав Ісус Христос, нема більшої любові, коли хтось покладе життя заради своїх друзів. Згідно із Євангелієм, то найвища форма прояву любові до людства.

— Мабуть, непросто знаходити слова втіхи для батьків загиблих?

— Я відправив багато заупокійних служб, бачив, як люди впадають в істерику, смерть рідної людини — страшна річ. Коли дивився на батьків Максима Шимка, бачив, що втішати їх не потрібно, вони виховали сина так, що він мав у житті свої власні пріоритети. Вони і решта батьків загиблих настільки дозрілі і сильні, що можуть ще інших підтримати. У значно більшому розпачі я бачив тих, хто знав загиблих по Майдану, готував для них їсти. Ніхто з нас не готується до смерті, але ми маємо бути готові як до смерті наших близьких, так і до того, що колись підемо з цього світу і станемо перед Богом з тим, що зробили і могли б зробити.

Молитва у Жмеринці

Молитва біля могили Валерія Брезденюка. Фото: Ігор Шевченко

— Тепер, спостерігаючи за політиками, які ділять посади, люди починають розчаровуватися. Мовляв, невже смерть сотні людей не здатна щось змінити?

— Я багато про це думаю. Мій брат загинув, будучи на службі в армії, коли йому було 20 років. Я з дитинства ріс із переконанням: сьогодні живеш — завтра тебе може не стати. Немає різниці, скільки людина прожила і коли помре. Має значення, як вона жила. Населення зараз бере жаль, мене теж, адже у ті страшні ночі політиків, які сьогодні роблять нам заяви, на Майдані не було. Не мені їх судити. Але те, що зробили люди — не їх заслуга. Щоб не розчаровуватися, потрібно просто не зачаровуватися. «Небесна сотня» і решта робили все не заради політики. Зараз Україна переживає «пологи», ми народжуємо нове суспільство. Старе, там де «совок», має померти, коли люди думали про те, що їм дадуть, були пасивними. Прийшов час молодих людей в усіх сферах: люди поважного віку мають йти на пенсію, міліціонери, які провинилися, мають сісти в тюрму, бо ми не повинні ходити серед маніяків. Майдан був сильним уколом від «совка». Я бачив, як в гострі моменти у повітрі висіло нетерпіння до балакунів — народ просто засукував рукави і йшов туди, де був потрібен. А хочеш розказати, «як», від тебе відвернуться й підуть.

Пам’ятаю: стою весь у кіптяві, поруч трупи носять, підходить чоловік у випрасуваному одязі і починає говорити про якісь філософські речі, немов він живе у іншому світі. Так гидко стало. Нинішнє розчарування народу — природне явище, після піднесення завжди спуск. Але десятьом відсоткам українців, які поведуть за собою решту, розчаровуватися не варто, треба брати владу у свої руки — кажу не про політику.

Микола Мишовський

Госпіталь у храмі св. Олександра. Фото: с. Ірина Мащицька

— Днями підписали політичну частину Угоди про асоціацію з ЄС. Ви з позиції громадянина як цей крок оцінюєте і чи не вважаєте маніпуляціями залякування населення «єврозбоченнями» на зразок одностатевих шлюбів?

— Євросоюз — це одна історія, європейські цінності — інша. Останні виросли на християнських коренях: «не вбий», «не вкради», «не побажай чужого», «працюй сумлінно», «віддай зарплату». Щодо нових явищ, які кілька років тому з’явилися у Євросоюзі, поблажливе ставлення до різного роду збочень, так зване возвеличення толерантності — це вкрай хворі явища. Гомосексуалізм — це не європейські цінності, збоченці живуть повсюди. І у нас діти роками ґвалтують дітей, в одному з наших сусідніх смт., особисто знаю про такий випадок. Але коли у нас тотальна корупція всіх сферах і раптом нам починають заважати гомосексуалісти — оце і є збочення. На тлі тих хворих речей, які відбуваються, це — «квіточки». Негайне узаконення гомосексуалізму після вступу в ЄС — це велика маніпуляція фактами. Пункт в Угоді про толерантність до гомосексуалізму не висмоктаний з пальця, але роздутий. Я три роки навчався у Польщі, яка є членом Євросоюзу, там до цих речей суспільство ставиться вкрай негативно. Мене, священика, більше непокоїть ситуація з абортами, які у нас чомусь сприймаються спокійно — і це теж збочення, так само як корупція. У Польщі аборти заборонені.

— Що думаєте про ситуацію з Кримом?

— Важко внутрішньо пережити цю «ампутацію», важко від безпорадності. На Майдані знав, що робити, а тут — невідомо нічого. Якщо раптом буде війна, я для себе вирішив, що поїду в армію, допомагатиму не автоматом, а словом. Про те, що треба захищати свою землю, йдеться у вченні Церкви. У соцмережі прочитав порівняння з Кореєю, коли вона поділилася на Північну і Південну, остання не втратила нічого від того, що комуністична частина відділилася. Просто людей шкода, особливо татар, які уже переживали депортацію. Важко сказати, як на нашу країну в подальшому вплине ситуація з Кримом і чи нинішня влада готова щось з цим робити. В Україні насправді ще не відбулося нічого: так, вбито 100 людей і втік Президент, але решта — все так само. Як ми будуватимемо щось нове, коли система стара і досі низи верхам «данину» несуть щомісяця?

— До Вас біженці звертаються?

— Влада хоче хитро зробити, відправивши їх по людях, а пізніше гроші, призначені для них, поділити між собою. Краще біженців селити в одному конкретному місці, скажімо, як у нас в Ладижині, надавати статус біженців, щоб вони могли отримувати кошти. Парафії приймають цих людей, але це треба роботи по—іншому, з підтримкою держави.

— Що зараз відбувається на Майдані у Києві?

— Тепер він «ярмарковий», схожий на музей під відкритим небом, люди несуть до меморіалу квіти. Ті, хто ніколи там не були, мають хоч зараз доторкнутися до нього. Дай Боже, щоб більше не повторилися страшні події.

— Що порадите людям, які у стресі від переживань за Україну?

— Від розпачу врятує будь—яка активність, навіть найменша допомога на лікування постраждалим. Молитися завжди потрібно, посповідатися і причаститися, ходити на службу, менше «варитися» у новинах. Якщо перейти в активну фазу, працювати — багато чого зміниться. Дивлюся на активну молодь і розумію, що все буде добре.

— Чому вирішили стати священиком?

— У семінарію пішов одразу після школи. Настав час кризи, люди були сумні, відчував, маю щось із цим зробити, не зможу допомогти, як не стану священиком. А коли люди стануть іншими зсередини, іншою стане й країна. Менше слів і більше реальних дій — тоді більше користі.

Ірина Мохар, Місто

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity z-lib books