Пособорна літургія: від традиції чи до джерел?

23-24 жовтня 2013 р. у Кракові відбулася вже четверта з черги конференція, яка називається «Ad fontes liturgicos» — «До літургійних джерел». Четверта конференція мала свою назву: «Літургія та повернення до джерел».

Її організаторами були Літургійний інститут Папського університету Йоана Павла ІІ у Кракові, греко-католицький богословський факультет Пряшівського університету (Словаччина) та Український католицький університет зі Львова (Літургійний центр при ньому). Про цю конференцію — розмова CREDO з її учасником, о. Петром Балогом ОР, віце-директором Інституту св. Томи (Київ).

Отче, певно, зібрання було представницьким і цікавим?

Головним організатором був Папський університет у Кракові, в особі о. Пшемислава Новаковського — якого ми добре знаємо, бо він викладає літургіку в нашому домініканському Інституті св. Томи.

Запрошених було багато, близько 20 осіб, головно з Італії, Словаччини, Польщі, Словенії та України. То були викладачі літургіки, професори, певним чином пов’язані з відновою літургії, представники спільноти монастиря Бозе з Італії, представник бенедиктинського екуменічного монастиря в Шеветоні, Бельгія. Окрім римо-католиків, були православні (Словаччина) та греко-католики (Україна).

Першого дня були загальні теми, дуже цікаві; другий день розглядали детальні теми: про псалми, про використання різних елементів у різних літургіях та обрядах. Словаки розповідали, як у них у ХХ столітті здійснювалися спроби реформувати Літургікон.

Отже, що таке «літургійна реформа взагалі»?

Першого дня йшлося про те, що таке реформа, як її розуміти: у поєднанні з традицією чи ні. Скажімо, літургійна реформа, яка відбулася у ХХ столітті, це розрив з традицією чи її продовження? Як має виглядати реформа? Що означає «повернення до джерел»? До яких саме джерел?

Монах-бенедиктинець із Бельгії говорив, що реформа необхідна, що Церква вже була досить-таки скам’яніла, її літургія на ХХ століття була застиглою, тож впровадити певні зміни було необхідно — через повернення, власне, до тієї первісної простоти, як визначив ІІ Ватиканський Собор: літургія має бути проста, більш християнська, доступна людям, зрозуміла (для цього впровадили літургію національними мовами) і легка у виконанні, без розбудованих складних елементів. У цьому напрямку й пішло спрощення: до того, що було від початку, повз те, що століттями наросло. Національні мови було запроваджено для богослужінь у тих країнах, де правиться римо-католицька Служба Божа. Легкість у виконанні — малося на увазі, що всі люди мають брати повноцінну участь у богослужіннях, і в Утрені та Вечірні (Літургія годин), щоб їм це було зрозуміле.

Торкалися теми «нового Месалу», мабуть?

Ствердження, що після Собору відбулася реформа Месалу, є цікавим. Папа Павло VI видав новий Месал. Якщо проаналізувати — як висловлювалися деякі літургісти, — то Месал Павла VI «більш традиційний», аніж Месал Пія V, стосовно традиції Церкви за два тисячоліття. І Друга Євхаристійна молитва, і різні жести… Дехто вважає Месал Пія V «більш традиційним» у тому значенні, що його прийняли у XVI столітті, і «ні назад, ні вперед», жодних перемін. Натомість більш традиційний у значенні продовження традиції або й навіть повернення до традиції —це, власне, Месал Павла VI.

«Нелюбителі» Собору інколи навіть кажуть, що Церква відійшла від слухання Святого Духа, раз таке витворила…

На конференції пролунала цікава аналогія (це виступав Гофредо Боселлі з Італії, тема «Літургія національними мовами») реформи ІІ Ватиканського Собору як плоду Об’явлення Божого. Коли Бог являвся пророкам, то завжди звертався до них їхніми мовами, жодною «сакральною» чи «традиційною» мовою, якої вони могли би не зрозуміти. Бог завжди звертається до людини її мовою. Продовжуючи цю аналогію, я подумав, що до святих Бог також звертався їхніми мовами: до Фаустини — польською, до Бернадети — її діалектом французької… Ніколи об’явлення не відбувалися латиною чи якоюсь іншою «сакральною мовою», яка була би «свята сама по собі».
 

" Коли Бог являвся пророкам, то завжди звертався до них їхніми мовами, жодною «сакральною» чи «традиційною» мовою, якої вони могли би не зрозуміти.
 

Тема сакральної мови непокоїть багатьох людей.

Загалом беручи, поняття сакральної мови є штучним утворенням, оскільки Літургія завжди була мовою люду, який мав розуміти, що Бог до нього промовляє. Тому (говорив Боселлі) коли у ІІ-ІІІ століттях грека стала незрозумілою в Римі, то мову Літургії змінили. І вся римська Літургія перейшла на… «мову вулиці», якою тоді була латина, на противагу офіційній грецькій. А початки римської Літургії були саме грецькою: і Другий канон, який віднайшли, він датується десь ІІ століттям, і інші тексти… Так само, як і Новий Завіт. Змінили мову Літургії, оскільки не було такого поняття, як «сакральна мова — мова Нового Завіту». Ні, Літургія має бути нашою мовою, хоч би яка «наша» вона була, бо це — мова людей, а не Бога. То ми молимося, а не сам Бог. Отож нічого дивного, що в Європі, коли держави сформувалися, латина зникла, треба було впровадити належні зміни. І ще Тридентський Собор мав це змінити, запровадити національні мови в Літургію, так само як Святе Письмо почали ними перекладати. Але тоді цього не зробили, і багато літургістів кажуть (не тільки на цій конференції, а загалом), що на це тоді просто забракло часу.

Так, той Собор тривав… трохи задовго.

Питання національних мов у Літургії почали розглядати тільки 1562 чи 1563 року, під самий кінець роботи Собору, який і без того тривав уже тридцять років, і не було часу, а потім уже й не було бажання… так склалося. Отож усе «законсервували», залишили на потім, на наступний Собор. Потім же, як казав о. Роберт Тафт, відомий єзуїт-літургіст, «бідний ІІ Ватиканський Собор відкрив цей холодильник, у якому все було заморожене і вже попсувалося, і воно потекло». І цей Собор, відповідно, звинувачують: ой що ж він наробив, треба було далі тримати все замкненим.

Однак Отці Собору таки вирішили «відкрити цей холодильник», бо насправді Церква збиралася це зробити ще 300-400 років тому, і час назрів. Латиною в наші часи не розмовляє взагалі ніхто, лише деякі вчені її знають, але вона не є мовою живого спілкування. А Бог звертається до людини її мовою, і хоче, щоб вона це записала своєю мовою, а читаючи, розуміла, що читає, і молячись, розуміла, про що молиться! Зрештою, як сказав тут, у Києві, душпастир нашого Інституту св. Томи, о. Петро Октаба ОР: коли євреї, перебуваючи в Єгипті, забули мову прабатьків, то вони переклали Святе Письмо грецькою, бо мета була одна: Писання треба розуміти. Пошана залишається, данина історичній традиції залишається, і сьогодні ми так само молимося латиною, і чин Меси є, і різні молитви, які ми співаємо, гімни; але питання мови не може бути домінуючим.

Хоча латину не було скасовано.

ІІ Ватиканський Собор (і на це всі шанувальники звертають увагу) зовсім не скасовував латину, вона мала залишитися у Церкві головною, а інші мови — «там, де це потрібно». Ось тільки кожен юрист одразу скаже, що це означає, коли є загальне правило і така маленька «хвірточка», клаузула, для винятків. На практиці ця «хвірточка» завжди стає головною… Собор збирався бути педагогічним, душпастирським, і не відкидав жорстко одного, встановлюючи друге. У документах сказано виразно: латина надалі залишається головною літургійною мовою. А там, де це потрібно… Однак «це потрібно» виявилося повсюди. Тому що це вже кілька сотень років як було потрібно! При тому, що й латина залишається потрібною, бо як приїжджаєш, наприклад, в Угорщину, де нічого не розумієш, то дуже добре, коли десь правиться Служба Божа латинською мовою. Знову ж, це для полегшення участі вірних у молитві.

На заході, присвяченому реформам, певно, згадували їхніх противників.

Говорилося про архиєпископа Марселя Лефевра, який не сприйняв реформ Собору, та його послідовників. Це була доповідь Януша Мєчковського. Головною помилкою Лефевра стало те, що він не відрізняв традиції з малої літери — те, що можна і час від часу потрібно змінювати, — від Традиції з великої. Що й чому мало бути незмінним, а що змінним? У нього все змішалося, й виглядало на те, що змінювати не можна геть нічого, бо все — святе. Він вважав, що захищає Божу правду, те, що Бог нам дав, а Церква постановила, адже ось, документи… цитати… і попередній Собор, і ще раніший Собор, вони ж це затвердили… Ну так, але тепер маємо новий Собор, такий само правосильний, як попередні, й це та сама Церква, яка ухвалює свої соборні рішення! Неспроможність розрізнити, що є істотним, а що ні, і що можна, а інколи й необхідно змінювати, зіграла з людьми злий жарт. І спроби Бенедикта XVI примиритися і поєднатися з лефевристами нічого не дали, тому що насправді головна їхня вимога залишилася в силі: скасувати ІІ Ватиканський Собор.
 

" Головною помилкою Лефевра стало те, що він не відрізняв традиції з малої літери — те, що можна і час від часу потрібно змінювати, — від Традиції з великої. Що й чому мало бути незмінним, а що змінним? У нього все змішалося, й виглядало на те, що змінювати не можна геть нічого, бо все — святе.

Коли Церква щось змінює — основи віри залишаються незмінними, так?

Марек Блаза (а він викладає догматику) у своєму виступі порівняв зміни в літургіці з догматикою. У догматиці також є змінні елементи — хоча дехто й тут вважає, що як зміни відбуваються, то міняються самі догми. Наприклад, щодо Таїнства Хрещення маємо матерію і форму. Матерія — це вода, форма — це слова священика. Мало хто звертає увагу, що формула «я хрещу тебе (або: хрещається…) в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» не існувала в раніші часи, коли хрестили «в ім’я Ісуса Христа». Чи те хрещення не було дійсним? Звісно що було. Просто на той час існувала така формула. Церква завжди це підкреслює: «на той час», відповідно до тих умов. А чому ці зміни можливі? Тому що суть залишається та сама: відновлення людини у Христі. Натомість форма — змінна: вода то тепла, то холодна, то поливали, то занурювали, то окроплювали… Змінюється і матерія, скажімо, Таїнства Рукоположення: колись вручали келих, і людина ставала священиком; потім Пій ХІІ скасував це і постановив, що буде знову так, як було колись і як збереглося на Сході: рукоположення — бо єпископ кладе руки на голову висвячуваного. Рік тому я був у Німеччині, на конференції в Мюнстерському університеті, і там один теолог (власне з цього приводу) сказав: а, все неважливо, догми міняються. Однак Пій ХІІ, проголошуючи повернення до давнього обряду рукоположення, підкреслив: те, що ми запроваджуємо ці зміни, зовсім не означає, що попереднє було недійсним, неправильним чи недобрим, — воно теж було правильним, але на цей час ми вирішили зробити отакий крок, бо слухаємо, що Дух говорить Церкві. Так само і щодо питання змін у літургії: їх запровадження не означає, що попереднє було поганим (наприклад, латина у Середньовіччі чи попередня форма Служби), бо звершення Євхаристії у перші століття напевно виглядало ще інакше, ніж «традиційний» Тридентький обряд чи оновлений пособорний… Це не було поганим: воно було відповідним до свого часу. І якщо літургійну реформу розуміти саме як ad fontes, повернення до джерел, то треба ці знаки часу розпізнавати, щоби повернутися до цих джерел вчасно. Щоби не запізнюватися, не законсервуватися, бо тоді жива літургія стане мертвою, музейним реліктом, а вона має бути не виконанням якихось приписів, а живою молитвою згромадженого люду.
 

" Те, що ми запроваджуємо ці зміни, зовсім не означає, що попереднє було недійсним, неправильним чи недобрим.

То літургія є «Божа» чи «людська»?

Літургія є «Божа» не в сенсі її данності з неба і незмінності: Бог не говорить жодною людською мовою, Він не створював порядку слів для прославлення себе; як каже четверта префація Звичайного періоду: наші молитви нічого не додають до Божої слави, а допомагають нашому спасінню. Тобто літургійна молитва дає нам участь у згадці про те, що ми маємо розуміти: смерть Ісуса, наше відкуплення — це заради нашого спасіння. Богу як такому літургія як така, з філософського погляду, не потрібна для Його більшого щастя. Літургія потрібна нам, і ми маємо розуміти, що в ній відбувається, тому й сталися згадані реформи — щоб участь люду в богослужінні стала якомога більше свідомою і активною.

Проблема літургійної реформи стосується виключно Західної Церкви?

Спроби реформ відбувалися і в східній традиції: так, на другий день конференції виступав представник греко-католиків, який розповів про спроби реформувати їхню літургію (головно йшлося про скорочення повторів). Представник православних сказав, що у православ’ї взагалі немає чогось такого як реформа: у їхній літургії все накопичується, нагромаджується, розростається — і не скорочується. Хоча історично це теж неправильно, бо ж, згідно з переданням, св. Йоан Золотоустий скоротив Літургію Василія Великого десь у IV столітті…

Тема літургійної реформи нерідко зриває бурю реакцій невдоволення.

На конференції не говорилося про негативні наслідки літургійної реформи, які відзначав ще кардинал Ратцінгер, а потім Папа Бенедикт. Чи її проводили з поспіхом і тому багато в чому невдало, чи вона розпочалася запізно, — чимало літургістів про це говорять. Не було на цій конференції мови і про зловживання, на що постійно звертають увагу наші брати-лефевристи; може, це просто буде на інших конференціях як окрема тема. А може, про це не йшлося, бо всі учасники конференції і так розуміють, що відсторонення Хреста від вівтаря і «танці з гітарами» біля вівтаря є перекрученням, і нема про що зайвий раз говорити. Головним на літургії, як писав кардинал Ратцінгер, є Христос, а не священик. Літургія — це не концерт і не шоу, і не театр одного актора. Хоча щодо зауважень до нового обряду, то саме в цьому пункті я би заперечив: попередня форма обряду саме й нагадувала театр одного актора, який єдиний розумів усю латину, один говорив і сам собі відповідав, згідно з чином, а люди мовчали, бо молилися за спеціальними молитовниками, де було розписано, що коли молитися, поки триває літургія, немовби «окремо» від люду. Ні, там, на конференції, говорилося про позитивні моменти реформи як повернення до джерел.

Ще раз: то які висновки для віруючого люду — не для самих літургістів, «посвячених» — можна сказати за підсумками цієї конференції?

Пам’ятати, що Божественна літургія то справа шани, яку люди віддають Богу. Тобто: там присутній Бог, але шану Йому віддають люди. Які мають робити це свідомо, активно, цікавитися літургією, розуміти її, а Церква зробила всі можливі кроки, щоб ця активність стала можливою: літургія стала простішою, мова — зрозумілою, священик провадить із вірними діалог. Слід згадати Тайну Вечерю, –  ця назва дала Євхаристії одне з визначень, поряд зі «Службою Божою», «Жертвою» та іншими, переліченими у Катехизмі. Під час Тайної Вечері (біблісти підтвердять) учні з Христом сиділи в коло. Уже пізніше всі разом зі священиком стали звертатися на Схід; це великий і прекрасний символ, звичайно, але повернення до джерел означає повернення до першопочаткової традиції. І ніяких «зрад» пізніших традицій. Отак слід дивитися на нашу Службу Божу — і шукати тієї атмосфери, яка була там, на Тайній Вечері у Горниці. Який то був напружений час, останні години життя Христа, — але при цьому там була і радість, і співи, вони співали псалми, це сказано у Писанні! Отож на Святу Месу, яку маємо після ІІ Ватиканського Собору, треба дивитися не як на ту, що відмінна від традиції XVI століття, а як на ту, що наближена до І століття. До своїх джерел. До того Столу, з якого взялася новозавітна літургія, і до тієї Жертви. А тим вірникам, у яких з’являється спокуса думати, «чи не подібна вже наша Служба до протестантської», можу сказати, що як протестанти щось і взяли, то взяли від нас же, бо звідки ще могли щось узяти? Щось реформували, щось скоротили, але взяли таки у католиків.

Суть реформи — в тому, що літургія має ставати для кожного нового часу більш «християнською», більш зрозумілою, свідомою і євангельською. Не про те йдеться, щоби ставити літургістам закиди, але щоби постаратися вивчити літургію: знати тексти, співи, почитати книжки про літургію. Все, що робилося в пособорній реформі, задумувалося заради повнішої участі вірних у богослужінні.

Процес розглядання реформи «ad fontes» ще, певно, далеко не завершений.

Наступна конференція має відбутися в Україні, у Львові або в Києві, і якщо у Києві — то великі шанси, що саме у нас, в Інституті св. Томи. Це буде V міжнародна конференція «Ad fontes — повернення до джерел», заплановано її на жовтень 2014 року.

Дякую за розмову!