Духовне життя потребує того, щоби людина саму себе схвально сприймала; це називається акцептацією. Акцептувати потрібно самого себе, своє життя, історію, покликання. Всупереч гадкам, позитивно себе сприйняти зовсім не так легко.
У наших глибинах є так багато протесту і бунту проти життя, проти самих себе. Ми незадоволені дарами, як і браком чогось, і тим більше — вадами. Прагнемо більше, інакше, краще. Ми б хотіли мати інакший характер, вигляд, більше розуму, здібностей, інакші умови життя, оточення, кращих друзів, настоятелів, більше часу, здоров’я…
Незгода на себе виражається у сварках і бунті проти інших і проти Бога. Інколи ми марнуємо власне життя, звинувачуючи інших, і замикаємось у світі ілюзій. Ще, буває, ми соромимося недоліків, намагаємося їх камуфлювати, робити вигляд, носимо маски, аби вподібнитися до інших або пасувати їхнім очікуванням; це, своєю чергою, породжує фальшивість, конфлікти, напруження. Усування напружень вимагає додаткової енергії, сил, які могли б бути використані позитивним чином.
Також ми можемо недооцінювати отримані дари. З різних причин занижуємо свій образ, свою оцінку, применшуємо свої таланти, роблячи вигляд убогого й покірного. Це фальшива покора. Справжнє смирення не є применшенням своїх дарів ані приниженням себе. Це радше стояння в правді, істинне самопізнання, визнання своїх можливостей, дарів та їх позитивне сприйняття.
Прийняти себе — це вимагає згоди на своє покликання та життєву місію. Кожен з нас у житті здійснює вибори, значущі та другорядні. Значущий вибір стосується зв’язків із Богом, а внаслідок цього — покликання та місії. Кожний життєвий стан є засобом до мети і не може бути сам по собі найвищою, остаточною метою. Крім того, інтенції (наміри), мотивація мають бути ясні, читабельні. У виборі партнера не можна керуватися насамперед його виглядом чи майном, або ж вагітністю; у виборі фаху не можна керуватися рівнем зарплати, нездоровими амбіціями; а у виборі священицького чи чернечого життя не можна керуватися страхом перед подружнім життя або втечею від труднощів земного існування.
" У виборі партнера не можна керуватися насамперед його виглядом чи майном, або ж вагітністю; у виборі фаху не можна керуватися рівнем зарплати, нездоровими амбіціями; а у виборі священицького чи чернечого життя не можна керуватися страхом перед подружнім життя або втечею від труднощів земного існування.
Вибори, здійснені без належної мотивації, раніше чи пізніше помстяться і стануть джерелом великого страждання, напружень і розчарувань. Неналежна мотивація у виборі подружжя може провадити до невірності, ба навіть розпаду сім’ї. Брак належної інтенції у прийнятті духовного стану може бути приводом розчарування, алкоголізму, поганих залежностей, виходу з ордену чи полишення священства. Виконання завдань улюбленого фаху без правильного наміру провадить до жадібності та споживацтва.
Вибори, що їх ми здійснюємо щодня, можуть бути незгідні з волею Бога і навіть грішні. Тоді постає потреба їх перевірити. Стан зарученості, початки чернечого життя, перебування у семінарії є часом перевірки перших рішень, періодом молитви і роздумів у розпізнаванні, чи є це рішення наслідком прагнення віддати Богові честь і славу та Йому служити, а чи його джерела витікають з егоїстичних потреб, прагнень чи страхів.
Якщо ми приймемо неналежне рішення у справах, де потрібно вирішувати раз назавжди (подружжя, священство), то вони пізніше не можуть бути змінені, верифіковані. Тоді слід визнати помилку, прийняти свій стан і дозволити Богові, аби поступово зцілював цю болісну ситуацію.
" Якщо ми приймемо неналежне рішення у справах, де потрібно вирішувати раз назавжди (подружжя, священство), то вони пізніше не можуть бути змінені, верифіковані. Тоді слід визнати помилку, прийняти свій стан і дозволити Богові, аби поступово зцілював цю болісну ситуацію.
Набагато легше виходить акцептувати звичайні вибори, пов’язані з роботою, фахом, матеріальним становищем, суспільним, дружбою, стосунками… Коли немає змоги одразу це змінити, то варто дозволити діяти Богові й часові. Час є союзником акцептації. Також і Господь Бог діє терпеливо.
Один із моїх співбратів у чернецтві зазвичай каже: Боже Провидіння відзначається точністю. Я підписуюся під цим ствердженням з усього серця. Невеликою ілюстрацією до цього є мій особистий досвід. Закінчивши теологічні студії, я опинився перед вибором вибору напряму спеціалізації, який був пов’язаний із подальшою апостольською працею. Моїм прагненням було займатися Духовними Вправами, і у зв’язку з цим я думав про ігнатіанську духовність. Однак настоятелі вирішили інакше. Я мав забратися до пасторальних студій, а потім до праці душпастиря у Вроцлаві та Мюнхені. Під час так званого Третього випробування (це такий вид річного духовно-освітнього курсу у єзуїтів, його проходять за кілька років після священицького рукоположення) у Берліні мені запропонували фінансову опіку над місією. Задля цього я ознайомився з роботою місійних бюро у німецькомовному просторі. Майбутні заняття фінансами щоразу більше віддаляли мене від Духовних Вправ. По завершення Третього випробування настоятелі запропонували мені річну практику вділяння Вправ у Чеховіцах-Дідичах. І ця річна практика триває вже 14 років. Також я займаюся фінансами. Поєдную два в одному. Таким чином Господь Бог, хоч інакше, ніж я собі гадав, дозволяє мені реалізувати особисте покликання. Він відповів на моє прагнення і точно реалізував свої власні плани.
Акцептація Божої волі, яку ми прочитуємо в рішеннях настоятелів, дозволяє прийняти і важкі не раз вибори, покликання та життєву місію. Остаточно вона провадить до спокою духа та внутрішньої рівноваги. Брак згоди на невигідну або складну Божу волю становить джерело внутрішнього страждання і марнування внутрішньої енергії та безплідну боротьбу. Якби конфесіонали могли говорити, вони би підтвердили мої спостереження.
Позитивне прийняття себе має своє джерело в любові Бога, який любить нас не за те, ким ми є. Його любов є чистим, безкорисливим даром. Бог не очікує нічого, крім прийняття цієї любові. Він любить нас у нашій актуальній дійсності, з усіма нашими обмеженнями і слабкостями.
Досвід любові Бога провадить до повного сприйняття себе і свого життя, без ставлення умов, без неохоти, згіркнення чи відмови. Любові не випадає ставити умов. Любити себе також можливо «від сьогодні». Не від завтра починаючи. В іншому разі ми не приймемо себе повністю, і ніколи себе не полюбимо.
" Любити себе також можливо «від сьогодні». Не від завтра починаючи. В іншому разі ми не приймемо себе повністю, і ніколи себе не полюбимо.
Я пам’ятаю одну людину, з якою розмовляв кілька днів під час ігнатіанських реколекцій. Вона була молода і красива, мала добре оплачувану працю, що приносила їй задоволення, батьки були добре влаштовані, забезпечили своїй дитині помешкання і майбутнє, був також і люблячий чоловік. І попри все… Щодня з’являлися нові ілюзорні труднощі та псевдопроблеми, який вона не була в змозі прийняти. З одного боку, причиною цього були, безсумнівно, не вдоволені у дитинстві емоційні потреби, зокрема брак любові з боку батьків. Однак, з іншого боку, ця особа постійно жила минулим, усе виправдовуючи помилками у вихованні з боку своїх батьків. Таким чином вона почувалася звільненою від відповідальності й тонко маніпулювала не тільки іншими, але і власним життям.
Поль Брюкнер називає таку життєву позицію віктимізацією. Людина постійно почувається жертвою, приймає вигідну їй поставу претензій, відсторонюється від відповідальності й від того, щоби взяти життя у власні руки. Вважає, що нічого не може. Однак межа поміж «не можу» і «не хочу» зазвичай дуже тонка. Часто ми небагато що можемо тому, що небагато чого хочемо. Можливості значно збільшуються, коли збільшуються прагнення і зростає віра у себе. Акцептація свого життя, любов до самого себе є можливою, якщо ми насправді її запрагнемо і повіримо в неї.
З акцептації себе випливають правильні стосунки з іншими. Коли ми задоволені собою і тим, що маємо, то погідніше дивимося на світ, на довколишніх людей. Тоді нам легше виходить прийняти ближнього і любити його.
Ми також потребуємо людської любові. Без усіляких умов нас любить один тільки Бог, це правда, однак акцептація з боку інших полегшує самоакцептацію і збільшує відчуття любові з боку Бога. Завдяки цьому ми розвиваємося, почуваємося дооціненими і реалізованими.
З браку позитивного визнання себе випливають згірклість, розчарування, позиція претензійності. Ці почуття нерідко бувають придушувані. Однак настає час, коли вони вибухають. Євангельським прикладом цього є старший син із притчі про Милосердного отця (пор. Лк 15, 11-32). Довгі роки він був взірцем послуху, працьовитості, позитиву, однак у серці мав претензії до батька. Не сприймав його ментальності, способу діяльності, мав свій список і щодо молодшого брата. Довго придушувані почутті вибухнули, коли батько проявив милосердя і з усього серця простив молодшого брата. На це старший розгнівався й не бажав увійти в дім, аж батько сам мусив вийти назовні і пояснювати йому.
Брак позитивного прийняття себе самого провадить до невпинного порівнювання себе з іншими. Тоді ми не розпізнаємо власної цінності й гідності, яка випливає з покликання до любові в Богові, а «вираховуємо себе» стосовно інших. Порівнювання себе з іншими провадить до пихи. Коли оцінюємо когось вище за себе, то зроджуються комплекси нижчості, невпевненості, самозвинувачень, почуття меншовартості, фальшива покора, заздрість, захисна й агресивна поведінка, а також перфекціонізм і прагнення домогтися успіху «по трупах». Натомість коли інші видаються нам гіршими, то з’являється легковажність, гордування, принижування, манія величі, різні форми маніпуляцій. Франсіско Сегура SJ пише про це з гумором: одні, прагнучи бути добре поміченими, хочуть здаватися великими, більшими за інших, а оскільки не можуть ані волосини додати до свого зросту, вдають сильних велетнів, і з позиції велетня гордують іншими і судять їх. Трапляються також і карлики, які мають тільки голови. Це ті, які не можуть вивищитися. Ті, яким не вдається вправляти враження, повні поганого настрою і шмагають ним усіх довкола себе. Головасті карлики з похнюпленими головами, які постійно порівнюють себе з іншими, безжально осуджують і ревнують. Карлики з великими головами і маленькими серцями.
Брак акцептації себе може також бути наслідком погано сприйнятої хворобливої шляхетності (Ю. Августин SJ). Вона бо виходить із того, що іншим належить усе, а мені нічого. За хворою шляхетністю криється голод почуттів, потреба заробляти любов ближніх. Наслідком є трудоголізм, надмірний активізм або внутрішнє вигоряння. Це може пролунати парадоксально, але практику любові до ближнього потрібно розпочинати з себе. Якщо ми не любимо і не приймаємо себе, не маємо часу для себе, неспроможні обдарувати себе простим людським милосердям і співчуттям, не дбаємо про свій духовний розвиток, то не обманюймо себе, що виявимося здатні любити інших. Ісус навчав: любитимеш ближнього, як самого себе (пор. Мк 12, 31).
Станіслав Бєль SJ , deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
