Перепрошую за порівняння, але мені здається, що для багатьох людей Йоан Павло ІІ є такою собі дуже цінною цяцькою, — сказав якось о. Павлюкевич. Це занадто… але влучно.
2014 рік — це час Йоана Павла ІІ. Церква підтверджує перед цілим світом його святість, звершуючи акт канонізації. На наших очах сповнюється прагнення сердець стількох людей. Прагнення, символічним вираженням якого були транспаранти з написом «Santo subito!» на площі св. Петра уже в день похорону Йоана Павла ІІ. То було спонтанне волання вірних, переконаних, що мали щастя жити в один час зі святою людиною, бачити її. Тепер усе це виповнюється.
Для Церкви у Польщі [і тієї частини Церкви в Україні, яка перебуває під сильним польським впливом. – Прим. пер.] це дуже важливий момент. Можна сказати, що це останній ефектний акт, який можна використати для поновного продумування того, що Кароль Войтила хотів нам переказати своїм життям. Така нагода не повториться. Ми мали багато можливостей слухати його. Навіть сформувався такий вираз на позначення найбільш піднесених моментів у стосунках Святішого Отця з поляками: «національні реколекції». Ними були всі паломництва «польського папи» до вітчизни, ним був час його відходу з цього світу — його смерть, похорон і все, що діялося навколо тих подій.
Пізніше все це ще раз повторилося на якийсь час у період беатифікації, і тепер, певно, станеться подібне. Як найкраще використати цей час? Що зробити, аби це не був черговий минущо-емоційний підйом, після якого мало що залишиться? Шкода було би, якби за кільканадцять років Йоан Павло ІІ асоціювався у нас із середньої паршивості пам’ятниками, розсіяними по всій Польщі, священиками, які ставляться до його вчення як до останньої дошки порятунку (коли немає ідей на проповідь, то завжди можна процитувати якусь думку Нашого Великого Земляка і розмазувати її по-різному), і з патетично святкованими датами, яких у церковному календарі не бракує, а може, вже й забагато.
Що далі?
Ми часто чуємо, що не можемо забувати того, чого нас навчав Йоан Павло ІІ, що мусимо прийняти і зрозуміти його велику спадщину. Усе це вочевидь є правдою, але постає питання, а як це робити результативно? По його смерті минуло вже добрячих кілька років. Чи за цей час нам вдалося заохотити молодих людей, аби сягали по його вчення і досліджували його? Певна річ, це роблять у кількох католицьких навчальних закладах і кількох папських інституціях, але це тільки крапля в морі потреб. І зрештою, нема чому дивуватися. Папське вчення не належить до найлегших. Наскільки у безпосередніх контактах, у зустрічах із людьми Йоан Павло ІІ був особою теплою, невимушеною, приязною і вмів говорити так, щоб дійти до мас, то в його енцикліках, листах і численних документах ми маємо справу з мовою важкою, з якою може мати проблеми не один теолог… а що вже молода людина. Що у такому разі має робити Церква на місцях, аби плідно дійти до молодих людей із тим, що нам залишив Кароль Войтила?
Розпочалися приготування до Всесвітнього дня молоді, який 2016 року відбудеться у Кракові. Йоан Павло ІІ буде покровителем заходу, і вже під час духовної підготовки до цієї події варто застановитися, як наблизити його особистість молодим, щоби в них зродився євангельський жар і прагнення бути таким, як він. Однією з ідей може бути погляд на досвід Папи з Польщі у контактах із молодими і спроба застосувати це у практиці сьогоднішньої Церкви.
А в якому стані перебуває наша нинішня Церква? Якось я натрапив в інтернеті на уривок з висловлювання о. Петра Павлюкевича, одного з найбільш цінованих студентських душпастирів. Його слова не залишають сумніву і показують, яке важке завдання стоїть перед нами.
«Йоан Павло ІІ. Був добрим християнином. Незадовго вже його проголосять блаженним, чи святим. То була особистість, то був хтось великий, світ рахувався з ним. Але погляньмо на наше подвір’ячко. Світ із ним рахувався? А на мене справили враження розповіді близьких співпрацівників папи, які казали про його відчай, коли він слухав статистику з батьківщини: розлучення, деморалізація, які фільми ми найчастіше дивимося, яких політиків обираємо. Ось голос нашого суспільства, який свідчить, наскільки насправді для нас був важливий Йоан Павло ІІ. Є «важливість» талісману, а є важливість справ, із яких маєш хліб. Може, хтось із вас має свою іграшку, талісман із дитинства, ведмедика на полиці. Як, буває, нема чим зайнятися, то ми дивимося на цього ведмедика і думаємо: о, який гарний ведмедик, який скарб. Але якби хтось у цей момент подзвонив і сказав їхати до банку, бо хтось вкрав твою картку і мусиш бігом заблокувати рахунок, то ведмедик тут же буде кинутий у куток. Перепрошую за порівняння, але мені здається, що для багатьох людей Йоан Павло ІІ є такою дуже цінною цяцькою. Але коли настає вибір: контрацепція чи ні; жити з хлопцем до шлюбу чи ні… то вибачай, Йоане Павле ІІ!»
Це болючі слова, але на мою думку, вони виражають суть проблеми, з якою ми маємо справу, коли хочемо дійти до молоді. Мені здається, що як Церква зможе послідовно діяти у стилі Йоана Павла ІІ, то ситуація, яку описує о. Павлюкевич, може змінитися. У моїй пам’яті живі спогади із зустрічі папи з молоддю — хоч би Дні молоді, які він започаткував. Вони можуть бути для нас конкретними вказівками, які варто пробувати використати у різноманітних душпастирських акціях або, кажучи простіше, у нашому проголошенні Доброї Новини. Які ж це вказівки?
" Але коли настає вибір: контрацепція чи ні; жити з хлопцем до шлюбу чи ні… то вибачай, Йоане Павле ІІ.
Зійдімо з амвону
Ми мусимо зважитися зійти з амвону і стати поміж людей — як рівні з рівними. Якщо хочемо, щоб молоді люди серйозно ставилися до того, що їм пропонує Церква, то й ми також маємо почати ставитися до них серйозно. Ми не дістанемося до них, якщо будемо поводитися зверхньо-поблажливо. Церква мусить вслуховуватися у проблеми молодої людини. Ми маємо бути готові до діалогу. Так робив Ісус, так діяв і Йоан Павло ІІ. Він не боявся молоді, зустрічався з нею, слухав молодих і поважав їх. Допіру такий підхід до молодої особистості творить простір довіри і дозволяє започаткувати щось справжнє і глибоке. Обов’язковість «сходження з амвону» стосується не тільки священиків, а й усіх залучених у проголошення Євангелія.
Вийдімо з храму
Якщо молоді люди перестають приходити до церкви, то наш обов’язок — вийти до них. Ідеться не тільки про дослівне виходження поза церковні мури, а й про форму проголошення, допасовану до сучасних реалій. Шукаймо таких знарядь і способів діяльності, які можуть дієво дістатися молодої, забіганої, бомбардованої масою інформації та пропозицій людини. Значною мірою це стосується мови, якою ми послуговуємося. Ми повинні відкласти вбік вивчені формулки і шукати нових розв’язань. Папа уже в 1980‑х зрозумів, що до молодих потрібно виходити з пропозицією, шукати їх, а не тільки чекати, що вони самі до нас прийдуть.
Говорімо про Ісуса
Основоположним завданням Церкви є проголошення істини про Ісуса Христа. Усі інші справи — додаткові. Ми мусимо бути дуже христоцентричні. Порушення цієї ієрархії може принести погані наслідки. На це звертає увагу Папа Франциск, який у своєму першому апостольському повчанні пише, що якщо священик у проповідях частіше говорить про моральні питання, ніж про Боже Милосердя, то він припускається помилки. Молоді люди мають чути про Бога, який є Любов і який зробив усе, щоби їх спасти, саме їх, конкретних, а не якесь «людство загалом». Якщо ми будемо лякати їх заборонами і повеліннями, а не дістанемося до них із цим найважливішим посланням, то не дивуймося, що наші храми пістіють. Це не означає, що Церква має розмивати своє вчення. Ідеться радше про свідому і правильну розстановку акцентів. Хорошим прикладом є промова Йоана Павла ІІ на зустрічі з молоддю в Чилі 1987 року.
" Якщо хочемо, щоб молоді люди серйозно ставилися до того, що їм пропонує Церква, то й ми також маємо почати ставитися до них серйозно. Ми не дістанемося до них, якщо будемо поводитися зверхньо-поблажливо.
«Молоді чилійці, не бійтеся дивитися на Нього! Погляньте на Господа. Що ви бачите? Чи це просто мудра людина? Ні! Це більше! Чи Він пророк? Так! Але Він є і ще чимось більшим. Чи ж то реформатор, суспільний відновлювач? Набагато, набагато більше! Придивіться до Господа уважніше, і віднайдете в Ньому обличчя самого Бога. Ісус є Словом, яке Бог мав для світу. Це сам Бог, який прийшов розділити наше існування, існування кожного з нас. У зустрічі з Ісусом життя виділяється, далеко від Нього є тільки тьма і смерть. Ми маєте прагнення жити! Прагнення якого життя є у вас? Життя вічного! Шукайте і знайдете його в Тому, хто не тільки дає життя, але хто сам є Життям! Він! Оце, мої друзі, і є послання життя, яке Папа хоче переказати молодим чилійцям: шукайте Христа! Дивіться на Христа! Живіть у Христі! Ось моє послання».
Папа Войтила зовсім не був делікатним і милим, nice. Навпаки: він промовляв із міццю, ба навіть кричав, але робив це, аби дістатися до молоді, дістатися з Христом.
Даваймо свідчення
Єжи Туровіч якось сказав: «Майбутнє Церкви [у Польщі] залежить від способу її присутності у житті країни. Ця присутність має тільки два визначники: проголошення Євангелія і свідчення, дане про Євангеліє. Це свідчення є вирішальним для достовірності Церкви». Його думку має записати кожен католик. Ні на що не здадуться всі наші задуми проголошення Євангелія, якщо за словом не буде вчинків, тобто свідчення. Ми маємо свідчити не про себе і власну досконалість, а про нашу гріховність і відповідь Бога на неї, тобто про Його безконечне милосердя.
Саме це свідчення життя Кароля Войтили найбільше приваблювало молодих до нього. Ми бачили, що він вірить у те, що каже, і що сам цим живе. Якщо ми будемо старатися говорити цілим своїм життям про любов, якою нас обдарував Бог Живий, то я впевнений, що ми не матимемо проблеми молоді, яка відвертається від Церкви.
Святість Йоана Павла ІІ це для мене спосіб його життя. Відкритість на іншу людину, смирення, проголошення Ісуса повсюди і на всі можливі способи, повага до кожної людини (також і до невіруючої!) і свідчення свого живого зв’язку з Богом. Якщо ми хочемо, щоби папа перестав бути цяцькою-талісманом, загалом цікавим і привабливим, але відкидуваним убік, коли комусь у чомусь перешкоджає, то ми не можемо перестати дбати про те, щоби наступні покоління не забули, якою великою людиною він був. Насамперед ми мусимо старатися, щоб Церква на щодень свідчила про любов Бога до людини, так як і він це робив.
Пьотр Жилка, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
