Я знаю, що люди мене поважають як священика. Але я мусив дуже тяжко працювати, аби заслужити на їхню повагу. І, на жаль, найбільше поваги я здобув собі у сумні для поселення хвилини. Коли хтось наклав на себе руки чи втонув, чи ще якась трагедія — я стараюся з ними бути. Не тільки молитву провести, зайти на п’ять хвилин чи посидіти півгодинки, а просто бути поруч, сидіти в домі, де горе, цілі години. Це частина їхньої культури: коли хтось помирає, то не тільки родина, а всі, хто може, сходяться і перебувають разом. Як хтось помирає, при ньому багато чувають, а як помре, то ще більше людей сходиться. Самогубств, на жаль, дуже багато.
— Полярні умови: півроку день, півроку ніч, прожити важко?
— Тривалість полярного дня і ночі залежить від широти, і не в них справа. Я головно звинувачую алкоголь і наркотики, маріхуану. Вона дуже нищить тамтешніх людей. А проблема полягає в тому, що вони живуть по селах, де немає праці. Дехто працює, бо якось діють школа, магазин, медпункт чи поліція. Але це маленький відсоток. А решта не працює, і перспектив не має ніяких: жодне виробництво там не виникне, і природа не зміниться, тому вони й сягають по наркотики. Уряд виплачує їм допомогу, але не надає ніяких можливостей розвитку.
«18 грудня 2003. Пополудні дістаємо звістку, що за селом знайшли розбитий скутер і тіло Роберта. Йому було 18 років. Найімовірніше, був п’яний або на наркотиках. То, певно, він приїжджав заступити Роджера як ділера наркотиків.»
«15 лютого 2003. Прийшла Селіна — уся щаслива, вигукує від порогу: «Я це зробила!» Зробила що? Не пила вчора. Каже, що хотіла купити пляшку алкоголю, щоби впитися, як це з нею часто, але не змогла знайти. Тип, який продає алкоголь, був такий п’яний, що не зуміла з ним домовитися. Уранці за гроші, які хотіла пропити, купила дітям їжу. Ощасливила їх і себе. Принаймні цього разу.»
«21 лютого 2004. Близько третьої години ранку Аукшак здійснив самогубство. Завдав собі дев’ять ран. Двоє поліцейських намагалися його стримати — не змогли. Уранці заходжу до Пат і Лії сказати їм, що сталося. Плачуть, згадуючи своїх власних доньок, які теж вчинили самогубство. Томас сидить у глибокій задумі.» (Зі щоденника о. Даніеля.)
— Відколи це почалося?
— Історія довга і сягає часів Холодної війни. Тоді уряд Канади насильно оселив інуїтів по селах, аби вказати на мапах, що там є поселення, і тим оберегти свої землі від можливих посягань Радянського Союзу. Збудували села і попереселяли туди людей, виділили їм утримання з держбюджету. Отож хто працює, той має зарплату і держдопомогу, а хто не працює, то все одно гроші має, раз на два тижні. Ніхто не голодує, прожити з держвиплат цілком можливо. Але немає навіть і думки про потребу планувати, хазяйнувати, заощаджувати, до чогось прагнути… Бідність місцевих людей випливає головно з цього. Вони нічого не хочуть. А коли заняття ніякого не маєш, перспектив не маєш, сидиш удома перед телевізором… безнадія стає причиною моральної бідності.
— А християнська надія дає їм якусь підтримку?
— Певну дає. Добре би було, якби весь вільний час вони молилися Розарій чи були сповнені пориву до якоїсь діяльності… Але принаймні я можу сказати так: завдяки проповіді християнської надії там набагато менше самогубств, аніж могло би бути.
— І за це Богу слава… А як Ви говорите їм про хліб — про Ісуса як Євхаристійний Хліб, про «хліб наш насущний» — у краю, де пшениця, здається, не росте?
— Не тільки пшениця, взагалі ніяких сільськогосподарських культур немає. Але на сьогодні це не становить проблеми, бо хліб вони знають, купують у магазині. Звісно, з урахуванням довозу у нас усе удвічі або й утричі дорожче, ніж на півдні Канади, але хліб є, овочі теж. І виплат від держави цілком вистачає, щоби спокійно існувати. Інколи я задумуюся про те, як важко доводилося тим першим місіонерам, бо йшлося не тільки про сам хліб, а взагалі про все: у Святому Письмі багато землеробських прикладів, традицій і понять, як їм це все вдавалося тлумачити людям, які ніколи нічого не сіяли… Сьогодні ескімоси багато чого знають, бачивши по телевізору. Звісно, це не знання як таке, але принаймні уявлення про те, що ми говоримо, вони мають. До речі, ніколи не було такого, щоби хтось із них мене запитував про якісь незрозумілі для них слова чи поняття з притч. Може, до них це взагалі не доходить, і вони не запитують, — не знаю! Я там уже 12 років, і не можу сказати, щоб мені вдалося пізнати культуру ескімосів. І не вірю, що будь-коли зможу. Навіть ті старші місіонери, які прожили з ескімосами по 50 років, казали, що є ситуації, коли вони зовсім не розуміють місцевий люд. Я з ними живу, до мене в різних справах приходять, я щось пояснюю чи раджу, але скільки вони з цього розуміють — тільки Господь Бог знає.
«16 січня 2004. Іду відвідати Лію. Вона вдома з Марні. Трохи розмовляємо. Коли вона виходить покурити, її племінник Силас каже, що чує голоси, що щось чорне говорило до нього вночі. Перед цим від слухав музику, хеві метал. Потім ще розмовляю з Лією.
22 січня 2004 р. Мінус сорок. У школі розмовляю з Родою. Вона 22 дні не пила, і вчора дала хлопцеві себе підговорити, не хотіла, щоб він сердився. Плаче: то був найдовший період її життя без випивки. Тепер мусить усе починати заново.
10 лютого 2004. Рода розповідає, що їй важко витримати, втрачає надію, що щось зміниться на краще. Пішла на зустріч АА, і там був її хлопець Джон. Він також став зустрічатися з консультантом. Рода каже, він бачить привидів.» (Зі щоденника о. Даніеля.)
— А ніхто не пробував перекладати не на мовному, а на культурному рівні?
— Розумію: ідеться про переклад із сільськогосподарської культури на мисливську культуру, мовою інакших образів. Ні, ніколи з чимсь таким я не зустрічався.
— Щоби ті ескімоси зрозуміли, про що йшлося Господу Ісусові!
— Ну так, ось тільки… а що, власне, Господь Ісус хотів сказати? (Усміхається.) Євангеліє взагалі-то написане грецькою. Перекласти з грецької на польську чи українську — це теж велике мистецтво. Кожний переклад є певною мірою інтерпретацією тексту. Грецька мова дуже багата, вона багатша за інші європейські мови, і ми самі далеко не завжди можемо зрозуміти, що саме Господь Ісус хотів сказати… Як кажуть, «можна безліч разів читати Біблію і щоразу знаходити там щось нове». І я не прихильник того, щоб робити «переклади з селянської культури на мисливську». Насамперед тому, що ми віримо: це Живе Слово, там є Бог, а Дух Святий діє, коли ми читаємо Біблію. Волію брати тексти так, як вони є, а їх пояснення залишаю Богові самому. Бо коли я здійсню такий переклад, як ви кажете, то це вже не зовсім слово Боже буде, а власне моя інтерпретація. Моя — зважте — одна з можливих інтерпретація. А це є певним «сплощенням» слова Божого.
Полювання на вівцебиків
— Тиждень, розпочатий неділею Доброго Пастиря, це також тиждень молитов за покликання. Ви такий молодий, хоч і заслужений місіонер (о. Даніель сміється), до семінарії вступили у 15 років… Що Ви могли би сказати тим, особливо хлопцям, які, може, чують голос покликання, але бояться, не зважуються, сумніваються?
— Життя місійне, чернече — напевно не є легким і вимагає багатьох зречень. Звісно, завжди можна собі знайти якийсь теплий закуточок, гніздечко, і жити за власною волею, — але не про це йдеться у богопосвяченому житті. Воно є життям, у якому Господь Бог особливо допомагає. Коли віриш, то Бог сприяє. Навіть у буденних справах. Я багато разів отримував цю допомогу Божу, та й сам мій виїзд на місії — як я про це згадував на початку — насправді залежав не від мене. Я любив зиму, і коли йшлося про місії, то точно не думав про Африку чи Азію; але я сам собі виїзду в Арктику не просив і не організовував. Не раз це допомагає: бо коли мені буває тяжко, я знаю точно, що то не я вибрав, а Господь Бог мене туди послав, а отже — Він мусить мені допомогти! Для мене цей бік справи є очевидним. Якби я сам про цей виїзд просив, то було би мені набагато простіше й легше сказати: окей, я вже не даю ради, відмовляюся від свого бажання, це не для мене, я виїжджаю. А якщо я знаю, що то не моя воля і Бог мусить мені допомагати, — то саме так я не раз і молюся… і Він допомагає.
«12 лютого 2004. Втрачаю охоту до будь-чого. Якось так утікає від мене сенс роблення будь-чого, навіть перебування тут, зустрічей, розмов. Усе це втікає, але є прагнення бути з Богом. «Обніми і благослови». Увечері ніхто не приходить на богослужіння. День без Святого Причастя. Цікаво, як ці дні рахуватимуться наприкінці. Мені здається, що інакше, бо ж Святе Причастя вносить величезну відмінність. А дні без Святої Меси? Ще більша відмінність.» (Зі щоденника о. Даніеля.)
— А можете розповісти якусь ситуацію з прикладом конкретної Божої присутності, Божої допомоги у Вашому житті?
— Наприклад, була ситуація: одна дівчина намагалася покінчити життя самогубством, вистрілила у серце, але невдало, куля пройшла у плече над серцем. Щойно почувши, я побіг до медпункту, там медсестра веліла мені хутенько допомагати — притиснути рану, подати кисень; я цього не вмів, але в таких ситуаціях то вчишся швидко… Викликали «швидку», себто спеціальний літак. На нашу «швидку» доводиться чекати по кілька годин. Дівчину ми стабілізували. Наступного ж ранку я мав летіти на зустріч священиків; ніч випала безсонна, а як напруження спало, то ринули емоції… згадувалася та кров, страх, поспіх… Летіли ми наступного ранку по кепській погоді, затрималися в селі, де не мусили зупинятися, треба було перечекати. Люди зібралися й пішли до села, а я не був достатньо тепло вдягнутий, і залишився в аеропорту. А той аеропорт — далеко не Бориспіль, це просто кімнатка розміром з оцю, де ми сидимо, і ні їдальні тобі, ані навіть якогось автомату з горішками. Сидів я чергову годину, по тій безсонній ночі, з цими перервами у польоті, змучений, голодний… А люди з села прийшли — їсти собі принесли. І я розізлився. Сказав подумки: Господи Боже, ці люди змогли піти купити їжу, а я такий голодний, ото так Ти ставишся до своїх священиків??? Тієї ж миті одна дівчина підійшла і простягнула мені гамбургер із запитанням, чи я би не хотів поїсти… Так мені глупо і ніяково зробилося, що я «накричав на Бога». Але одне можу сказати: з Ним можна розмовляти, і з Ним цілком можна домовитися про потрібне!
Це, звісно, дрібний приклад. Ситуації не раз бувають дуже важкі… Але Бог є, і Він допомагає. Знаю, що страх перед дорогою покликання є, і чимало молодих людей можуть побоюватися, як там буде, чи вони впораються… Однак Господь Ісус сказав: не клопочіться про завтра, достатньо для кожного дня його турбот. Залиште все Господу Богу. Я бачу, що Він відповідає на наші молитви відповідно до нашої віри: що сильніше віриш, то плідніша твоя молитва. Але якщо повіриш Господу Богу, якщо насправді Йому довіришся, то боятися немає чого.
«30 грудня 2009. Так якось дивно самотньо почуваюся сьогодні. Так мені тужно за кимось, за чимось, так дуже сильно. Як добре мати надію Неба.»
«28 січня 2010. Тужно мені, і важко навіть сказати, за ким, за чим. Багато говориться про природні потреби, що це нормальне — мати прагнення, і що це потрібно прийняти. Але це ж ніяка не відповідь. Кожне прагнення є прагненням Бога. Кожна туга є тугою за Богом.»
«18 грудня 2003. Від самого ранку почуваюся дуже змученим. Не маю вже сили, аби хвилюватися. Отож залишаю все Богові, й почуваюся краще.»
«12 січня 2004. Дивився фільм про св. Бернадету. Як же легко можна погано зрозуміти страждання, а через це й дорогу до Неба. Достатньо любити. І все інше стає неважливим. Однак це дуже легко неправильно зрозуміти й перекрутити.» (Зі щоденника о. Даніеля.)
У публікації використано матеріали книжки «Dzienniki arktyczne. Daniel Szwarc OMI. Misyjne drogi 2013.
фінансово.
Щиро дякуємо!
