Європа та її культура сформувалися на трьох стовпах: грецькій філософії, римському праві та християнстві. Ідентичність континенту, хоча в давнину та в наші часи наражалася на численні небезпеки, і надалі міцно спирається на античну традицію, яскравим символом якої є pater familias.
Постать pater familias – отця сімейства в римлян – була важливою як для римського права, так і для християнства. Отець сімейства в римлян – це символ античного світу, постать, що заслуговує на пошану, повагу, ба більше: викликає страх через безмежну владу над членами свого сімейства, проте водночас пробуджує довіру до мудрості, що походить від досвіду та віку. Влада pater familias була легендарною, і, що цікаво, випливала радше з багатовікової традиції, ніж із норм сімейного права.
Здійснення влади отця сімейства
Pater familias ухвалював рішення про життя і смерть членів сімейства, він отримував усі їхні доходи, давав згоду на шлюб дітей, управляв посагом дружини, вводив синів у публічне життя. Він мав також багато обов’язків: треба було утримувати сімейство на належному рівні, дбати про видання дочок заміж і про їхній посаг, виділяти синам частину маєтку для самостійного управління, дбати про сімейні інтереси та забезпечувати сімейство у заповіті. Нарешті, саме він вирішував, коли звільнити синів з-під своєї отцівської влади, аби ті самі могли стати pater familias.
Інколи рішення отця сімейства були драматичними: він міг наказати залишити без догляду або ж навіть убити слабку і хвору дитину, аби інші діти змогли вижити. Він також був зобов’язаний суворо, але справедливо карати тих, хто опирався його рішенням, і навіть мав право карати на смерть. Тут ми мусимо пам’ятати, що реалії античних часів відрізнялися від сучасних нам. Тому ми не можемо оцінювати їх із нашої перспективи.
Поза тим, багато сучасних правових систем, починаючи з часів Кодексу Наполеона, посилалося на взірець "дбайливого отця сімейства", орієнтуючись тут, власне, на римське право. Також і Католицька Церква виразно прийняла цю модель – як у внутрішній структурі, так і в навчанні вірних щодо моделі сім’ї.
Pater familias: імператори та папи
Ідея ототожнення pater familias із правителем – dominus – з’являється вже в римських юристів, наприклад, в Ульпіана (ІІ-ІІІ ст. по Р. Х). Імператора Траяна називали "отцем", тому що він дбав про хліб насущний для своїх підданих. Про отцівську владу імператорів згадував і Сенека. Серед християнських письменників Тертуліан уже відрізняв отця сімейства від правителя держави і Бога, проте Лактанцій – учитель сина Карла Великого – першим послідовно вибудував концепцію Бога-Отця, спираючись на ульпіанівське подвійне розуміння pater familias як отця сімейства та отця державної спільноти.
Також і понтифіків прирівнювали до отців римського сімейства: Йоан Диякон Римський (Johannes Hymonides), монах із Монте-Кассіно, письменник ІХ століття по Р. Х., назвав папу Григорія Великого pater familias Божого дому. Латинське слово papa походить від грецького pappas – і буквально означає "батько". Перші єпископи християнських спільнот часто були отцями власних сімей. Святий апостол Тимофій, перший єпископ Ефеса, писав, що кандидат на єпископську гідність насамперед має виявитися здібним pater familias: "Якщо не вміє дбати про власний дім, як же буде управляти Церквою Бога?" Птоломей із Луки (ХIV ст.), каноніст, розрізняв "отця" і "короля", однак писав, що отець є "королем" для дому, а хороший правитель називатиметься "отцем" для народу.
Концепцію Божої "отцівської" влади на землі хотів втілювати король Яків І Стюарт. Про сім’ю як малу державу і державу як велику сім’ю писав Джон Локк. Однак мусимо зауважити, що ця традиційна римська модель сімейства зазнала серйозних змін в останні століття, відколи роль сімейства та її батька як головного наставника та відповідального за прийняття рішень перейняла на себе держава – особливо в системі загальної та обов’язкової шкільної освіти. На жаль, як ми можемо побачити, ці зміни не завжди мали хороший наслідок.
Ідея римської отцівської влади лягла в основу середньовічної та новітньої систем державної влади – згадати хоча би "патримоніальну" монархію. Її відголос ми знаходимо і в сучасних монархіях. Лише в 1980‑х роках британське право відмовилося від визначення мешканців країни як "підданих" (subjects) на користь іншого терміна – "громадяни" (citizens). Латинське слово patria означає "вітчизна", тобто "край отців". Тож бачимо, що римські pater familias, як і римське право в цілому, є невичерпним джерелом вічно живого натхнення.
Pater familias: взірець християнських сімей
Поставимо питання: чи pater familias зі своїм сімейством може бути взірцем для християнської сімейної спільноти? З багатьох поглядів – так. Від римських громадян багато вимагалося у сфері таких цінностей, як ввічливість, честь, розсудливість, скромність. Велика увага приділялася правдолюбству та відповідальності за слово.
Отець мав бути фортецею родини, рішучим у діях, суворим, але справедливим вихователем і прикладом для дітей, справжньою опорою дружині, яку був зобов’язаний поважати і шанувати. Як же бракує таких рис сучасним батькам, часто недозрілим до відповідальності за свої сімейства! Індивідуалізм ніколи не повинен заступати природного для людини середовища, яким є сімейна спільнота. Саме тут тільки може вповні реалізуватися гідність людини, чоловіка й отця, жінки й матері, а також їхніх дітей. Звісно, таким взірцем для християн є Святе Сімейство, головою якого є простий тесля Йосиф, покликаний Богом до виконання важких завдань, із якими, однак, він чудово впорався.
***
Наскільки під постаттю дбайливого pater familias ми в нашій Церкві з повагою визнаємо Святішого Отця, настільки ж важко окреслити цим почесним титулом тих, хто здійснює світську владу. Справді, ми бажали б, аби вони були взірцем чесності та справедливості, проте наші очікування часто не справджуються. Із занепокоєнням ми чуємо про негідні вчинки отців великого сімейства, яким є суспільство. Ми можемо, ба більше – ми повинні ставити високі вимоги, адже право називатися отцем сімейства треба заслужити. Пам’ятаймо про Четверту заповідь: самі шануймо батьків, бо вони – дзеркало Бога для дітей. Батьки ж нехай пам’ятають, що за здійснення своєї влади над дітьми колись повинні будуть дати звіт Господу.
Доктор Лукаш Мажец,
кафедра римського права
(Яґеллонський університет, Краків)
"Католицький Вісник", № 9/2014
фінансово.
Щиро дякуємо!
