Погляд

70 років спробі знищити Гітлера: замах як «вид покаяння»

21 Липня 2014, 14:30 1978
Штауфенберг

Інколи здається, що в історії ХХ століття, особливо ж коли йдеться про такі темні її сторінки, як нацизм і Друга світова війна, діяли соціальні механізми, які перемелювали особистість і не залишали місця для людського вчинку. Однак же це було не завжди.

Один із небагатьох, хто був причетний до подій 70-річної давнини і зумів вижити, назвав свої мемуари так: «Що темніша ніч, то яскравіші зорі». 20 липня 1944 року, півстоліття тому, у ставці фюрера вибухнула бомба. Її підклав побожний католик, офіцер німецького генштабу, полковник граф Клаус Шенк фон Штауфенберг.

Те, що сталося 20 липня 1944 року, було не просто ще одним невдалим замахом убити «біснуватого єфрейтора» (а всього їх налічувалося понад півсотні). План змовників передбачав арешт вищого нацистського керівництва, роззброєння військ СС силами армії, створення перехідного уряду для ведення мирних перемовин і проведення після війни нових виборів. Усе було продумане по-німецькому ретельно, навіть надміру, але про це — пізніше.

Вже 21 липня 1944 року радянські газети заявили, що замах на Гітлера здійснили фашистські офіцери, які розуміли неминучість поразки Німеччини і бажали уникнути відповідальності. Цей погляд надовго закріпився в радянській історіографії, але факти говорять зовсім про інше. Спротив нацизмові в Німеччині виник у листопаді 1933 року, коли двоє поліцейських інспекторів «старого гарту», недавно переведені на службу в гестапо, випадково з’ясували, що їхнє начальство старанно замітає якісь сліди, і викрили справжніх підпалювачів рейхстагу. Це схоже на сюжет американського гангстерського бойовика, але саме так у німецькому Опорі з’явилися перші двоє змовників. Із часом німецьких патріотів, які розуміли, що правління Гітлера провадить Німеччину до катастрофи, більшало, вони поступово знаходили один одного, акуратно вербували нових союзників. Уже на початок війни серед змовників були військові, поліцейські, дипломати, цивільні чиновники, духовенство… Спробуємо ж зрозуміти, що надихало цих людей, серед яких були спадкоємці найславетніших родів Німеччини, а головне — більшість їх були побожні християни.

Найстарші серед змовників до кінця Першої світової були молодшими офіцерами, лейтенантами або капітанами. Наймолодші — дітьми або підлітками. Величезну роль для цього покоління німців зіграло уявлення про «удар у спину німецькій армії»: мовляв, армія війну не програла, але революція країну занапастила.  Факти ніби підтверджували цю версію: 1 листопада 1918 року почалося повстання матросів у Кілі, 7 листопада — комуністична революція в Мюнхені, 9 листопада — у Берліні. Того ж дня було проголошено про зречення Вільгельма ІІ від престолу. На той час жоден ворожий солдат  не стояв на німецькій землі. Боротися під час війни проти свого уряду, хоч би який він був, для німців того покоління було особливо важко. І що гіршим було становище на фронтах, то важче, а не легше було їм ухвалити таке рішення. І все ж таки серед військової та цивільної еліти Німеччини знайшлися люди, які повстали проти Гітлера. Що їх надихало? Еріх Шульце, друг одного з керівників змови, Ганса Остера, після війни писав: «Ми включилися в це завдання не як солдати чи офіцери, але як свідомі та занепокоєні християни. Ми відчули, що це наша відповідальність перед Богом».

Перший план склався вже на 1938 рік. Тоді виглядало, що, нападаючи на Чехословаччину, Гітлер вплутується у нову світову війну і веде Німеччину до катастрофи. Аби відвернути це, змовники були готові арештувати високопоставлених наці, роззброїти есесівців, узяти під свій контроль залізниці та радіостанції, а головне — урядовий квартал, де розташовувалася, зокрема, штаб-квартина гестапо. Голова поліції Берліна, командувач військовими частинами, розташованими у столиці, та командири інших ключових з’єднань брали участь у змові та були впевнені у своїх людях.

Приблизно в цей час до змовників долучився генерал Людвіг Бек — голова генштабу, людина, яка стояла при витоках відродження німецької армії після Першої світової війни. Він звернувся до всіх німецьких генералів з листом, закликаючи  їх заявити Гітлеру, що вони підуть у відставку в разі початку війни з Чехословаччиною. Не буде ж Гітлер розпочинати війну з обезголовленою армією, думав собі Бек. На жаль, він переоцінив моральні якості німецьких генералів. Єдиним армійським керівником, який виконав план Бека, був він сам. Зате в Опорі з’явилася людина, яка мала величезний авторитет серед середнього офіцерства та простих німців, та ще й особисто знайома з політиками, дипломатами і генералами більшості європейських країн.

Співпрацівник німецького МЗС, який перебував у Лондоні, спробував таємно зустрітися з прем’єр-міністром Чемберленом — йому відмовили. Але він зустрівся з британським міністром закордонних справ лордом Галіфаксом, повідомив про готовність змовників скинути Гітлера в тому разі, якщо англійці не погодяться з окупацією Чехословаччини. Галіфакс обіцяв переказати це Чемберлену. Впевнені, що Чемберлен їх підтримає, змовники усталили, що умовним сигналом для початку повстання буде оголошення по радіо новини: попри протидію Британії, Гітлер вирішив розпочати війну проти Чехословаччини.

Один із двох поліцейських, який випадково розплутав історію з підпалом рейхстагу, на той момент уже звільнений зі служби, Ганс Бернд Гізевіус, чудом переживши війну, описав у своїх мемуарах цю гірку сцену: щойно стало зрозуміло, що Чемберлен віддав Чехословаччину Гітлеру, як ретельно підготовлені мапи і схеми полетіли у вогонь… Якби прем’єр-міністр Великої Британії не побоявся сказати слово проти волі німецького диктатора, кращі представники Німеччини могли би відвернути Другу світову.

1939 року, коли Гітлер надумав напасти на Польщу, а англійці були нарешті налаштовані рішучо, офіцери-антинацисти переважно не захотіли вчинити переворот. Справа тут була не в зневірі, а в тому простому, не надто часто згадуваному факті, що у Польщі насправді жило чимало німців, яких насправді не дуже полюбляло місцеве самоуправління. Тому для більшості німецьких офіцерів, навіть якщо вони погано ставилися до Гітлера, війна з Польщею видавалася справедливим ділом. Так несправедливість, звершена однією стороною, завадила відвернути набагато більші злочини іншої сторони. 1940 року, перед нападом на Францію, їхня готовність скинути Гітлера знову зросла, і знову англійці втратили шанс. Мюнхенський адвокат і ревний католик Йозеф Мюллер зумів зустрітися в Римі з особистим секретарем Папи Пія ХІІ і передати Святішому Отцеві прохання виступити посередником між німецьким Опором і британським урядом. Змовники потребували гарантій готовності британців укласти мир із новим німецьким урядом. Папа погодився взяти участь у цій делікатній справі, але англійці запросили імена змовників. Розуміючи, що німецька розвідка може перехопити британські депеші, Пій ХІІ відмовився назвати імена, але завірив англійців, що ці люди достатньо впливові й рішуче налаштовані. Чемберлен відмовився надати очікувані гарантії, план знову було відкладено, а 1941 року багато хто з антинацистів знову виявилися неготовими здійснити переворот, оскільки війну проти комунізму вони вважали цілком справедливою.

1943 року, після того як англійці з американцями висунули вимогу «безумовної капітуляції» Німеччини і почали масовані бомбардування німецьких міст, чимало офіцерів, які до того схилялися до участі в перевороті, віддалилися від змовників. Тепер, вважали вони, стало зрозуміло, що англосакси провадять війну не проти Гітлера, а проти Німеччини, тому ми будемо воювати під тим керівництвом, яке маємо. Тим же, хто залишився в Опорі, тепер доводилося продумувати нові плани, виходячи з тих сил, на які вони могли розраховувати: адже кожен офіцер армії чи поліції, кожен комендант залізничного вузла чи командир батальйону, здатного швидко захопити радіостанцію, відмовляли змовникам у підтримці або навіть просто демонстрували нерішучість, змушуючи тих відмовлятися від планів, у яких розрахунок робився на цих осіб та на їхніх безпосередніх підлеглих. А деякі змовники, силою своїх посад незамінні при перевороті, ішли на фронт або гинули в бомбардуваннях… «Бомба не запитує, як ви ставитеся до фюрера», — гірко зазначив Гізевіус.

Один із змовників, хто пережив війну, сказав: «Опір не просто не мав підтримки Союзників, але долав перепони, ставлені ними». У цих словах немало гіркої правди, але в чому причина цього? Недооцінка вагомості та сил Опору? Чи насправді бажання бачити Німеччину розчавленою? Відомо, що Сталін 1943 року заборонив реалізувати розроблений НКВС план замаху на Гітлера: живий фюрер був потрібен йому для виправдання радянського вторгнення в Європу. Чи не був схожий хід думок характерним і для частини лондонських політиків? Я відповіді не маю, але в будь-якому разі британці відповіли злом на зло, килимовими бомбардуваннями німецьких міст на килимові бомбардування міст англійських, і цим подарували Гітлеру ще два роки життя, два роки влади, два роки кривавої війни.

І знову змовникам довелося відряджати агентів у Ватикан і просити Папу Пія ХІІ домогтися від британців офіційних роз’яснень, що вимога «безумовної капітуляції» стосується нацистської Німеччини, але не тієї вільної Німеччини, яка може виникнути в разі скинення Гітлера. Таке пояснення, написане на офіційному бланку Святого Престолу, з усіма потрібними реквізитами, було привезене змовниками до Берліна… і згодом знайдене гестапівцями при обшуку.

Зрештою, до літа 1944 змову ретельно пропрацювали, настав час рішучих дій. Ключовою постаттю змови став дворянин Клаус Шенк фон Штауфенберг — єдиний зі змовників, хто мав регулярний доступ до Гітлера. На нещастя, він же був єдиним, хто мав право віддати з Берліна необхідні накази в усі окуповані країни та на всі фронти, про роззброєння військ СС та арешт ідейних нацистів. Саме це, а не бажання залишитися живим, змусило його підкласти Гітлеру бомбу з годинниковим механізмом, а потім поспішно покинути «Вовче лігво» та вилетіти у Берлін. Якби Штауфенберг міг дозволити собі залишитися в бункері фюрера, підірвати бомбу й загинути разом із ворогами, Гітлер не мав би жодного шансу вціліти.

Роздушивши обценьками скляну ампулу з кислотою, Штауфенберг повинен був поставити портфель якомога ближче до Гітлера, вийти з наради під приводом телефонного дзвінка і терміново вилетіти до Берліна. Хвилин за 10-15 кислота мала роз’їсти занурений у неї дріт, після чого бомба вибухне. Вибуху однієї такої бомби мало вистачити, щоб у бетонному бункері не вижив ніхто. Гітлера врятувало те, що погода була ясна, нелітна для бомбардувальників. Тому він переніс зустріч із бетонного бункера, який мав стати для нього смертельною засідкою, якби вибухова хвиля пішла в ньому гуляти всередині. Засідання відбулося в наземному дерев’яному будиночку. Там змовникам було потрібно підірвати дві бомби, але Штауфенберг не встиг роздушити другу ампулу — на фронті він втратив руку і два пальці на другій руці, а засідання розпочалося на півгодини раніше від запланованого часу.

Злітаючи в маленькому транспортному літаку з аеродрому «Вовчого лігва», Штауфенберг бачив вибух, але не знав, чи вцілів Гітлер. Навіть одна бомба могла його вбити, якби перед вибухом портфель випадково не відсунули подалі від фюрера, а Гітлер саме цієї миті не намагався дотягнутися указкою до дальнього кутка мапи, для чого йому довелося майже лягти на товстий стіл. Приземлившись у Берліні, полковник одразу ж помчався на Бендлерштрассе, в будівлю верховного командування. Там у той час перебували інші змовники. Сам Гітлер за кілька тижнів до 20 липня підписав план «Валькирія» на випадок заворушень у столиці, разом із поправками, які в нього спеціально вніс Штауфенберг. Тепер, за цим планом, керування переходило до військових, і змовники планували оголосити вбивство Гітлера результатом путчу СС і партійної верхівки, наказати військовим по всіх містах Німеччини та окупованих країн роззброїти есесівців та утримувати їх у казармах, арештувати партійне керівництво, а потім проголосити створення перехідного уряду. Президентом мав стати Людвіг Бек, на чий міжнародний авторитет вони розраховували, канцлером — цивільний антинацист Карл Герделер. Весь склад кабінету міністрів був узгоджений наперед. Щойно Штауфенберг прибув, він дізнався прикру новину: зв’язок із «Вовчим лігвом» був перерізаний не одразу, Кейтель встиг повідомити, що замах був, але Гітлер живий. «Кейтель брехун», — кинув полковник, після чого змовники вирішили діяти за своїм планом. Тим більше що відступати їм було нікуди. Так будівля на Бендлерштрассе стала штаб-квартирою воєнного перевороту. Звідти в усі кінці окупованої Європи та на всі фронти полетіла звістка про вбивство фюрера есесівцями та накази взяти ситуацію під контроль. Але дуже скоро Гітлер виступив по радіо та звинуватив у замаху самих військових. Спершу змовники заявили, що то був контрольований есесівцями двійник, потім — що фюрер уже довгі роки морально мертвий і не може керувати країною, навіть якщо фізично ще живий і здоровий…

Але ситуація вже вийшла з-під контролю. Дорікаючи керівництву за брехню, офіцери на місцях відмовилися виконувати ці накази. Незабаром після півночі всіх змовників, хто був на Бендлерштрассе, арештували. Людвіг Бек попросив пістолет з одним патроном «для особистих потреб», і йому не насмілилися відмовити. Штауфенберга і трьох інших ув’язнених розстріляли просто у внутрішньому дворі будівлі генштабу. Останні слова полковника крізь відчинене вікно долетіли до тих, хто пережив війну і завдяки кому ми їх знаємо: «Нехай живе вічна Німеччина!» (можливо, «Нехай живе священна Німеччина» — у німецькій мові слова «Ewige» і «Heilige» за таких умов можна й переплутати). Знайдені вдома у Бека папери, складені з усією ретельністю німецького штабного офіцера, містили, серед іншого, склад планованого уряду. Частина цих людей знала про змову, інші просто були відомі змовникам своїми антинацистськими настроями, і тільки почувши по радіо свої прізвища у списку злочинців, про місце знаходження яких німців закликали повідомити в гестапо, вони зрозуміли, що на них чекає. Усіх змовників, за нечисленними  винятками, заарештували; більшість їх після болісних катувань стратили або відправили у концтабір. Там на них зазвичай чекала шибениця мірою наближення лінії фронту. Наприклад, адмірала Канаріса повісили на плацу концтабору Флоссенбург разом із пастором Дітріхом Бонхеффером 9 квітня 1945 року, коли в таборі вже було чутно американську канонаду.

…Потрапляючи до Берліна, я обов’язково стараюся зайти в музей Опору, розташований у тій само будівлі на Бендлерштрассе (нині — Штауфенбергштрассе). Я заходжу у внутрішній дворик, підходжу до вінка з квітів, який висить на стіні в тому самому місці, де був розстріляний Штауфенберг, і тільки після короткої молитви заходжу в сам музей. У ньому є зали, присвячені різним антинацистам — підпільним комуністам і священикам, яких переховували люди, студентам і діячам мистецтва, німецьким жінкам, які рятували своїх чоловіків-євреїв, і чиновникам різних відомств, які саботували злочинні накази; звісно, також і німецьким офіцерам-антинацистам. Але перш ніж потрапити до цих залів, потрібно пройти коридором, що завішаний сімейними фотографіями змовників.

Ось 1933 рік, весільне фото Клауса й Ніни фон Штауфенберг. Граф у парадному мундирі, красуня-графиня у білій сукні. А ось вони вже 1943-го, разом із чотирма дітьми. Полковник приїхав у відпустку, скоро він поїде в Туніс, звідки повернеться калікою. Їхню п’яту дитину графиня народить у січні 1945, до пологового будинку її доправлять під конвоєм із жіночого концтабору Равенсбрюк, про що повідомляє табличка на стіні. А ось батько і син іншого змовника-офіцера. Хлопчик тільки починає ходити, а його дідусь ходить із ціпком — він поранений у Першу світову. Ось фотокопія аркуша з зошита, з віршем «Різдво», його написала у концтаборі 12-річна донька ще одного змовника. Коридор довгий, і на його стінах — знімки жінок і дітей, які обіймають красивих чоловіків у мундирах…

Що ж могло примусити цих людей взяти участь у майже самовбивчій авантюрі? Тут же, на сходах, викарбувано відомі слова Штауфенберга. Незадовго до невдалого замаху, коли інші змовники говорили про можливість укладення миру з Англією і США, убивши Гітлера, а потім уже разом воювати проти СРСР, Штауфенберг заперечував, що це неможливо, східного фронту не існує, восени «червоні» будуть у Берліні. Коли ж його запитали, навіщо він тоді планує підірвати Гітлера, полковник сказав: «Щоби потомки знали — не всі німці були такі, як він». Багато років після цих подій його вдова скаже в інтерв’ю: «Для Штауфенберга замах був видом покаяння».

Євген Розенблюм, К-портал  

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Німеччина
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: