Коли батьки готуються охрестити дитину, то єдиною людиною, яка переживає за щось ще, крім приготування до святкового столу та гостини, здебільшого є священик. Чи свідомо вірять у Бога самі тато й мама? Вони та хресні усвідомлюють свої обов’язки щодо передання віри дитині чи, може, просто «родичаються»? Нагодою зрозуміти це та подати відповідну науку є час між зголошенням і хрещенням. Під час Таїнства Хрещення Бог дає дитині велику благодать, і вона діє. Але як не занедбати співпраці з нею?
Про хрещення дітей, місію батьків та християнське виховання розповідає о. Ростислав ПЕНДЮК, голова Комісії у справах молоді Української Греко-Католицької Церкви, педагог, батько трьох дітей.
У парафії Преображення Господнього у Львові, де я служу, є доволі добра практика: принаймні за кілька днів до дати хрещення ми зустрічаємося з батьками та майбутніми хресними дитини. Під час невеличкої (в межах години) розмови ми нагадуємо їм, чим є Святе Хрещення, навіщо воно відбувається, які обов’язки як батьків, так і хресних випливають із цього Таїнства.
Навіщо хрестити дитину? Тест на зрілість
По-перше, завжди заходить мова про мотивацію: «Чому ви це робите?» Може, цього ніхто прямо й не скаже, але часто відчувається, що основною причиною хрещення є те, що «так годиться»: «Мою маму хрестили. Мене хрестили. А я свою дитину не похрещу?!» У Галичині це особливо присутнє як те, що прийнято, традиція. Неохрещена дитина – це нонсенс, і батьки принесуть її до храму в будь-якому випадку, навіть просто для того, щоби в оточення не виникало зайвих питань.
Натомість із мого боку слідує пояснення, що йдеться не про якусь традицію – а про велику й дуже глибоку за своїм значенням подію для дитини, цілком співмірну з самим її народженням. Ба навіть важливішу за появу на світ як таку. Адже Хрещення має наслідки не лише на все життя – його плоди виявляться й після смерті.
Звісно, усі починають ствердно кивати головами, мовляв «так-так». І тоді я пропоную маленький тест: скільки часу за цей тиждень перед хрещенням ви присвятили молитві в намірах дитини, а скільки – приготуванню до хрестин? Те, що переважить на цих символічних терезах, і є насправді пріоритетом у родині. Я ніколи не очікую відповіді на своє питання (напевно, багатьом було би соромно зізнаватися в «диспропорції»), але залишаю його батькам: ще є час переглянути свої позиції.
Діти – дзеркало родини
Наступний важливий аспект – виховання. Адже християнське виховання є обов’язком батьків і хресних, який вони беруть на себе при хрещенні дитини. Натомість хоча би над тим, чим, власне, є виховання, які його головні принципи, – узагалі далеко не всі задумуються.
Передовсім виховання – це атмосфера. Те, що відбувається довкола дитини. Але не йдеться про читання промов раз на місяць або інші виховні «акції». Виховання – це те, як і чим живуть самі батьки. Кожного дня, від ранку й до пізнього вечора. Геть усе: емоції, слова, учинки. Усе це формує дитину, а вона, як суха губка, вбирає в себе те, що на неї потрапляє: вибору в неї немає. Діти вбирають у себе те, що діється навколо них, і це в певному розумінні стає їхньою суттю, частиною них самих.
Дитина прагне зростати в атмосфері любові, де батьки люблять одне одного, де наявні повага, уміння залагоджувати непорозуміння та говорити добрі слова. Їй щодня потрібна спільна молитва з батьками, бодай увечері. Аби піти в неділю до храму, дитині потрібна звичка й базова дисципліна. Якщо дітей змалку жаліють («нехай поспить…»), то підлітками ви їх просто не побачите в церкві.
Те, що формує дитину, стає немовби її внутрішнім стрижнем. Є гарний англійський вираз. Звучить він приблизно так: «Немає сенсу виховувати дітей: вони все одно виростуть такими, як ви. Треба виховувати себе». Діти просто переймають наші звички, зокрема погані, як свої. Якщо, наприклад, син або донька хоча би раз у житті бачили батька чи матір п’яними, то це вже певна «наука», сигнал: так можна, це допустимо. Інколи і єдиного випадку буває забагато.
Ставши батьками, ми не просто йдемо певним природним колом. Це шалено велика відповідальність. А коли ми приносимо своїх дітей до Христа й вирішуємо, що вони мають стати християнами, а ми маємо їх такими виховати, – відповідальність ще більше зростає. Для хорошого формування дитини вдома має панувати християнська атмосфера. Ідеться не так про певну шкалу правил (графік молитов тощо – усе це залишається на розсуд кожної конкретної сім’ї), як про християнський підхід до життя.
Як виховати батьків?
Є також один дуже важливий аспект у вихованні: час. Сучасні педагоги знають, що найсуттєвіший час для виховання триває від моменту зачаття до трьох-чотирьох років. А в певному значенні можемо говорити й про те, що база для виховання закладається ще до зачаття дитини. Натомість більшість батьків саме в цей час ігнорують виховання. Ці питання чомусь починають серйозно непокоїти тата і маму лише тоді, коли дитина йде до школи: її треба встигнути привчити робити уроки, рано вставати тощо. Але це трохи запізно… Саме до трьох-чотирьох років закладаються підвалини у вихованні, формується особистість. Пізніше відбуваються видозміни, корекція, розвиток – але фундамент уже закладено.
Окремо варто окреслити тему формування самих подружжів до батьківства: чудово, що зараз з’являються написані популярною мовою книжки з педагогіки, хоча хорошу літературу там ще треба розпізнати. Можливо, було би слушним, якби сьогодні Церква включила працю з молодими батьками або з тими, хто готується стати батьками, у свої душпастирські плани. Молодим треба усвідомлювати, чим є батьківство. Добре, наприклад, що в нашій парафії існує практика душпастирських розмов: але цього насправді замало. Курс із приготування до батьківства мав би бути не меншим, ніж курс із приготування до подружжя. Ідеться не лише про фізіологічне та психологічне приготування до моменту народження, а й про питання набагато ширші та розлогіші.
Насамкінець візьмемо, як приклад, пренатальне виховання, тобто виховання до народження. Про це взагалі майже ніде неможливо почути, хоча це дуже важливий виховний період. Час спілкування з дитиною, час вибору доброї музики – і для мами, і для дитини, час спільної молитви – за дитину та з нею. Адже якщо молиться мама, на молитві перебуває й нерозривно пов’язана в цей момент із нею дитина. І це лише один невеликий зразок того, про що мають знати кожні чоловік і жінка, які прагнуть почути до себе звертання: «Тату! Мамо!..»
Записала Ірина Максименко
"Католицький Вісник", № 2/ 2014
фінансово.
Щиро дякуємо!
