Дивлюсь на підпис і не вірю власним очам: Мікеланджело Буанарроті. Запитую: «Це оригінал?» Сестра, трохи здивована моїм запитанням, відповідає: «Так, у нас виключно оригінали».
З телепродюсером Пшемиславом Хойзером розмовляє Катажина Кольска.
— Які ж усе-таки зв’язки треба мати у Ватикані, щоб потрапити з камерою та знімальною групою туди, куди прості смертні не заходять?
— Насамперед потрібно здобути довіру кількох головних інституцій, наприклад — Папської ради у справах засобів масової комунікації. Саме туди ми подали сценарій документального фільму про Ватикан. Сценарій налічував 200 сторінок та містив детальну інформацію про те, що ми хочемо знімати й скільки часу на це нам потрібно. Рада готує свою рецензію щодо поданого проекту й оцінює, чи він не шкодить це інтересам Ватикану.
Далі слід отримати дозволи від окремих дикастерій, тобто міністерств, оскільки у Ватикані надзвичайно складна внутрішня ситуація. За кожен квадратний метр цих 44 га хтось відповідає. Наприклад, аби фотографувати у базиліці св. Петра, потрібно дістати згоду кардинала-архипресвітера собору. Сикстинська капела віддалена на 50 м від собору й навіть з’єднана з ним; однак щоб туди потрапити, необхідно мати дозвіл директора Ватиканських музеїв. Щоби знімати відкриття та закриття дверей Сикстинської капели, камери потрібно поставити у Королівській залі Папського палацу, а це юрисдикція префектури Папського дому. Для зйомок у Ватиканських садах треба мати дозвіл губернаторства Держави Ватикан, а для перебування на території Кастель Ґандольфо має бути погодження з директором Папської вілли.
— Чи, забираючись до роботи, Ви про це знали?
— На щастя, ні. Якби знав, узагалі би не зважився цього робити. Я пережив шок від зустрічі з велетенською бюрократичною машиною, порівняно з якою наші установи — ніщо. Крім того, Церква не дивиться з перспективи дня, тижня чи місяця, Церква дивиться з перспективи століть, а тому годі сподіватися, що потрібний дозвіл дістанеш у визначений день.
— Усе має бути готове на вчора, як ми, журналісти, полюбляємо говорити.
— Про це навіть не йдеться. Отримування дозволів у Ватикані — це урок терпеливості й покори. Одним словом, аби щось швидко вирішити у Ватикані, треба мати якогось впливового знайомого.
— Папу?
— Так, звичайно, це найкращий вихід. Хоча Папа й не займається протекцією, та нам він насправді трохи допоміг.
Святіший Отець Бенедикт XVI знав про наш проект, оскільки необхідні документи ми подавали на початку 2005 р., за кілька місяців до смерті папи Йоана Павла ІІ. Ми домовилися з кардиналом Йозефом Ратцінґером про інтерв’ю на тему інституції кардиналів у Церкві. Ким є кардинали в житті Церкви? Яке значення мають та яку роль відіграють у Ватикані? Зустріч була запланована на травень 2005 року, проте з відомих причин вона не відбулась.
У боротьбі за необхідні дозволи у ватиканських дикастеріях я користувався допомогою мого друга, папського фотографа Артуро Марі. Він від самого початку допомагав мені та розповідав папі про перебіг роботи. Я певен, що Бенедикт XVI, який більш ніж 20 років провів у Ватикані, прекрасно розумів, які труднощі можуть супроводити телевізійну групу, що тут працює. Я впевнений, він уболівав за нас, адже знав, що це майже «місія, неможлива для виконання».
Прем’єра фільму відбулася в особистому кабінеті Папи Бенедикта XVI у свято Трьох Царів, 2006 року.
—Які причини такої бюрократії? Ватикан щось приховує?
— Ватикан завжди оберігав своє приватне життя. Це маленька й дуже динамічна держава, центр однієї з найбільших «організацій» у світі. Для доброго функціонування інституції Церкви просто необхідна потужна технічна база, що забезпечує обслуговування Папи та всіх установ, що з ним по’язані.
Папа — глава видимої Церкви; він також є головою Держави-міста Ватикан. А для більшості католиків Ватикан асоціюється з дуже містичним місцем, де живуть найкращі у світі священики, а майже святі єпископи та кардинали ходять, не торкаючись землі. Наш фільм руйнує цю ідилію. Ми хотіли показати Ватикан як нормальний людський організм, що змагається з такими само проблемами, як Познань чи Варшава. Там також потрібно платити за спожиту електроенергію та воду; у Ватикані є своя лікарня і навіть ферма для корів.
— Під час роботи над фільмом Ви відкрили якісь ватиканські таємниці?
— Перш за все, я покірно визнаю, що небагато знав про життя Ватикану, хоч і читав усі доступні публікації на цю тему. Старшокласником я мріяв відвідати Італію та побувати у Ватикані. Моя перша книжка про нього — публікація Казиміра Моравського «Ватикан здалеку і зблизька». Я прочитав її за один день і просто підхопив бацилу. Документальний фільм «Таємниці Ватикану», роботу над яким я розпочав 2005 року, можу назвати увінчанням моїх ватиканських мрій. Жодна телестудія не створила досі такого ретельного та одночасно об’ємного дослідження про Ватикан.
" У Ватикані є свій банк, магазин, залізничний вокзал, поліклініка і навіть гіпермаркет, тобто місця, яких туристи не бачать
— Чи вдалося Вам показати місця, яких раніше сторонні особи не бачили?
— Справді незвичайне місце для мене, яке я дуже хотів показати, — розкопки під собором св. Петра. Це Scavi, тобто цвинтар першого століття нашої ери, відкритий за понтифікату Пія XII. Цей цвинтар знаходився поряд із цирком Нерона, де 63 року головою донизу було розп’ято святого Петра. Сюди не пускають туристичні групи, окрім тих, які чудом зможуть дістати необхідний дозвіл. Дозвіл знімати ми отримали не одразу. Кардинал Анджело Комастрі, відповідальний за ці підземелля, сказав: «Світло, яке ви будете використовувати, може зашкодити фрескам, кожна з яких має дві тисячі років». Не знаю, звідки в мене на той момент було стільки відваги, але я відповів: «Ваша Святість не знає, що для зйомок цього фільму ми купили спеціальні лампи з холодним світлом».
— Ви сказали неправду?
— Так, звичайно, адже холодного світла не існує в принципі. Мені потрібно було рятувати ситуацію. Я знав, що групі з ватиканського телебачення колись давно дозволили увійти з камерами до Scavi, але їхні фотографії були дуже поганої якості. Ми, своєю чергою, для роботи над фільмом придбали устаткування, що фіксує зображення в якості HD. На той момент це була найкраща камера в світі, і невелика кількість людей користувалась такою технікою; крім того, не було ще засобів відтворення матеріалів такої якості. Кардинал мені повірив і погодився.
— Ви маєте вписатися в аннали історії кінематографії як творець холодного світла.
— Так, я вигадав це одразу і говорив так переконливо, що навіть така досвідчена людина, як архипресвітер ватиканської базиліки св. Петра кардинал Комастрі прийняла все за чисту монету.
Ці розкопки мають дуже цікаву історію. Пій XI пішов із життя 1939 року. На смертному одрі він написав заповіт, у якому просив свого наступника помістити його гріб якомога ближче до гробу св Петра. Наступник прагнув виконати волю свого попередника і знайти кістки св. Петра, тому ухвалив незвичайне рішення: розпочати археологічні розкопки безпосередньо під базилікою. Як на мене, це більше безумство, ніж створення нашого серіалу.
— Чому?
— Адже було відомо, що імператор Константин, який збудував у IV столітті перший собор на цьому місті, провів на ватиканських пагорбах великі земельні роботи, щоб підготувати вологу й багнисту поверхню до будівництва. У ході робіт засипали цвинтар. Пій XIІ дуже ризикував, адже гробу св. Петра могли і не знайти під час цих розкопок, оскільки про його існування було відомо лише з писемних переказів. А, як відомо, традиція говорить, що базиліку споруджено саме на гробі апостола.
По-друге, археологічні роботи могли пошкодити конструкцію другої базиліки, будівництво якої завершилось на початку XVII століття. А зводили собор, яким ми всі сьогодні захоплюємося, протягом 120 років.
1941 року археологи знайшли першу крипту і побачили: завдяки тому, що цвинтар було повністю засипано, він дуже добре зберігся. Під час розкопок знайшли червоний мур із написом Petros eni — «Петро тут». Встановлено, що це ранньохристиянське графіті. Були знайдені також і людські останки. Антропологічні дослідження, проведені за дорученням Папи, довели, що вони належать 60-річному чоловікові семітської раси. Папа Павло VI зробив офіційну заяву, в якій сповістив світ про те, що після ретельних досліджень можна сміливо стверджувати: кості належать св. Петрові. Одна частина цих реліквій знаходиться в тому ж місці, де їх знайшли, у спеціальній прозорій скрині, інша ж — у приватній папській каплиці.
Все це ми мали змогу побачити на власні очі. Ця історія стосується безпосередньо фундаменту Церкви, збудованої на Тілі та Крові Христа й усіх мучеників, що віддали життя за Нього.
— Запрошую вийти з ранньохристиянських катакомб і попрямувати в бік Сикстинської капели, адже знаю, що й там Ви відкрили ряд таємниць.
— У Сикстинській капелі ми могли працювати щодня з 16.00 до 23.00. Саме о 23.00 вмикають центральну сигналізацію у Ватиканських музеях. Перебувати там, де обирають наступника св. Петра, — надзвичайне відчуття.
Ми мали змогу перебувати у капелі без туристів. Коли ми вперше запалили свої лампи та скерували їх на фрески Мікеланджело, нам просто відняло мову. Це був справді містичний досвід. Вся група якийсь час стояла і просто дивилася вгору.
— Ви захоплювались, а Папа, подейкуюсь, не поспішав платити майстрові…
— Про це ми дізналися під час відвідин архіву базиліки св. Петра. Там зберігаються всі документи, пов’язані з собором: способи фінансування храму, інформація про благодійні внески, квитанції за будівельні матеріали та виконані роботи, пробні, робочі та остаточні проекти, документація окремих художників, матеріали судових процесів. Архів постійно розширюється; знаходяться там і документи, що розповідають про новітню історію Ватикану.
Базиліку будували 120 років. На момент завершення робіт значну частину собору треба було вже ремонтувати. Тому постала Фабрика Святого Петра, яка займається реставрацією та всіма роботами, що пов’язані з собором як архітектурною спорудою.
Так от, заходимо ми до архіву, розглядаємо різні документи. Співробітниця Архіву, монахиня в білих рукавичках, кладе переді мною написаний від руки лист. Дивлюсь на підпис: Мікеланджело Буанарроті. Запитую: «Це оригінал?» Сестра, трохи здивована моїм питанням, відповіла: «Так, у нас виключно оригінали».
То був лист, у якому митець жалівся Папі на одного з кардиналів, який не хотів працевлаштувати на будівництві його кузена. Читаючи цей лист, я зрозумів, що за 500 років світ майже не змінився. Мікеланджело також скаржився, що йому не заплатили за роботу у Сикстинській капелі. Справді, світ не змінюється.
" Молоко з ватиканської ферми можна придбати в деяких частинах Італії
— Тобто документи не загинули під час ІІ Світової війни?
— Саме так, адже Ватикан зазнав лише кілька ударів авіації, від них постраждали Ватиканські сади. Нацисти ніколи не входили за мури Ватикану. Тому ці архіви показують незвичайну частину історії світу.
— Ви також змогли потрапити за броньоване скло знаменитої скульптури Рietà.
— Броньоване скло встановлене 1972 року, після того, як один турист вирвався з групи відвідувачів собору і трохи пошкодив скульптуру — руку і обличчя Божої Матері. Відтоді до каплиці можуть входити дві особи: Папа Римський і реставратор. Проте зйомки кріщь скло не мали жодного сенсу, тому треба було подолати і цей бар’єр. Скажу лише, що охоронці дуже здивувалися, побачивши дозвіл на вхід до каплиці. Ми спорудили великий кран і могли знімати скульптуру з найближчої відстані. Працювали вночі.
— З огляду на можливу небезпеку?
— Не зовсім так. Ішлося про те, щоб у каплиці не було відвідувачів.
Базиліка порожніє після 20.00, але ми хотіли також робити фото при денному світлі. Ми працювали між 9.00 та 10.00, коли сонячне світло проходило крізь усі вітражі храму. Це найкращі наші зйомки. Звісно, всі дивувались, як нам вдалося закрити собор св. Петра протягом дня.
— Ви відкриєте цю таємницю?
— Ні, це таємниця, яку берегтиму до скону.
У Ватикані є свій банк, магазин, залізничний вокзал, поліклініка і навіть гіпермаркет, тобто місця, яких туристи не бачать.
Існування держави це наслідок існування цих інституцій. Хтось запитає: мовляв, навіщо священикам це все? Та пам’ятаймо, що у Ватикані працюють кілька тисяч людей, комусь потрібно дбати про функціонування цих історичних пам’яток, музеїв та садів. Саме ці люди — головні клієнти цих установ, магазинів чи аптек. У Ватикані немає податків, тому ціни в магазинах нижчі на 30-40 відсотків. Але купувати в них можуть лише власники спеціальної карти, без неї комп’ютер не прийме оплату. Такими дозволами може користуватись лише вузьке коло осіб: працівники Ватикану та члени їхніх родин, мешканці міста-держави та працівники дипломатичного корпусу, акредитовані у Ватикані. Якщо взяти до уваги, що працює тут 100 посольств іноземних держав, а кожне з них працевлаштовує кілька осіб, то вийде досить велике число.
Заробітна платня у Ватикані набагато нижча, ніж в інших частинах Італії, тому це також певна компенсація для працюючих тут.
— Чи Папа може там щось придбати, якщо, звісно, захоче?
— Знаючи Папу Франциска, думаю, що він там уже побував. Проте я не впевнений, чи має він цю карту, виготовлену на його ім’я.
— Ватикан має свою ферму. Продукти, що там вирощуються, потрапляють виключно на папський стіл, чи частина все-таки продається у ватиканських магазинах?
— Вони і на папському столі, і в гіпермаркеті. Додам, що ці продукти дуже популярні, адже все екологічно чисте. Там вирощують корів, свиней та птицю. Дуже популярні місцеві йогурти, молоко й сир. Молоко з ватиканської ферми можна придбати в деяких частинах Італії.
— Порозмовляймо про тих, хто дбає про безпеку Папи.
— Дві служби у Ватикані займаються безпекою Папи: Швейцарська гвардія і ватиканська жандармерія. Гвардія утримує привілей охороняти Папу вже 500 років і виконує репрезентативну функцію. Головну роль відіграє жандармерія, яку сміливо можна назвати сучасною і дуже добре оснащеною службою безпеки. Жандармерія провадить повний моніторинг, володіє «оперативною» кімнатою, куди надходить інформація зі 100 камер, вмонтованих по території Ватикану. Під юрисдикцією жандармерії знаходяться також пожежна та медична служба. Теперішній комендант, генерал Доменіко Джані, співпрацює з найкращими світовими службами, починаючи з ФБР. Жандармерія має антитерористичний відділ, у Ватикані мають бути готовими до всього, адже шаленців не бракує. Нещодавно, наприклад, чоловік прив’язався до куполу базиліки.
Генерал Джані турбується не лише про безпеку Папи, а й про кожного туриста і паломника, який знаходиться на площі св. Петра та входить до собору.
— Є ще одне місце, де мені хочеться побувати разом із Вами. Це гаражі.
— Я захоплююсь автівками, тому з радістю Вам розповім. У Ватикані насправді лише два гаражі. Перший — це гараж-музей у підвалах Ватиканських музеїв. Там знаходиться експозиція транспортних засобів, що використовувались папами: лектики, карети й перші автомобілі початку ХХ століття, все там. Там можна побачити папамобіль, яким їхав Йоан Павло ІІ в день замаху на його життя.
Під час зйомок однієї з серій нам навіть потрібно було сфотографуватися в папамобілі та у кріслі папського авто.
Сучасний гараж, на мою думку, це символ великої пошани, з якою сильні цього світу та провідні виробники автомобілів ставилися до пап. Є тут особливі лімузини, що призначалися для Пап, наприклад, для Йоана Павла ІІ та Бенедикта XVI особисто. Вони користувалися цими авто не для того, щоб купатися в розкошах, а щоби швидко й безпечно пересуватися. Варто сказати, що компанія «Мерседес» особливо поважала Бенедикта XVI.
— Тоді я не зовсім розумію Папу Франциска, який пересів на Ford Focus.
— Може, це знак і пересторога для кардиналів та єпископів, щоб і вони використовували менш дорогі автомобілі.
Нагадаю, що Папа — не лише глава видимої Церкви, Слуга слуг Божих, він також глава держави. Це має свої наслідки.
Якби він був лише главою Церкви, міг би навіть пішки ходити. Бути головою держави означає функціонувати в межах певних стандартів, що створювалися віками. Наприклад, Папа приймає офіційні делегації в «мертвих» апартаментах Папського палацу. Чому б не приймати офіційних гостей у конференц-залі Дому св. Марти? Тому що повага до цих людей вимагає прийняти їх у Палаці.
— Ви сиділи у кріслі Йоана XXIII?
— Це незвичайна історія! Я брав інтерв’ю у кардинала Дескура, це польський кардинал, який найдовше живе у Ватикані. Дуже цікава людина. Саме він вводив до ватиканських салонів кардинала Войтилу. Ми почали розмову. Аж ось кардинал запитує: «Ви робите фільми?» — «Так», — відповів я. «Ви добре відчуваєте справу, адже тепер сидите у кріслі Йоана ХХІІІ», — сказав кардинал. Потім він розповів, як ця річ до нього потрапила. Виявилося, що він успадкував це крісло після того, як Йоан Павло ІІ оселився у Ватикані.
— Кожен Папа змінює меблі в апартаментах?
— Коли помирає кардинал або Папа, меблі переносять до спеціального приміщення, florelli. Суцільний антикваріат! Новий Папа чи кардинал може підібрати там меблі для себе.
—Ви розповідаєте про сади, ферму, магазини, тобто про людей, які там працюють. Хто платить їм зарплатню? Хто слідкує за тим, щоб рахунки за електроенергію, газ та сміття були вчасно сплачені, тобто щоб цей механізм функціонував без перебоїв?
— Цим займається губернатор Держави-міста Ватикан. Зараз це італійський кардинал Джузеппе Бертелло. Дев’яносто відсотків співробітників — прості миряни: юристи, аналітики, урядовці. Саме вони відповідають за технічну сторону функціонування Ватикану, включаючи фінанси. Під юрисдикцію губернатора підпадають Ватиканські музеї, прибуток від яких становить суттєву частину бюджету Держави Ватикан.
— Чи важко працювати знімальній групі у Ватикані? Чи це тягне за собою якісь вимоги, інструкції та правила?
— Ми підпорядковувалися правилам та звичаям, що там панують. Ми були по змозі непомітними, щоб не заважати людям, які щодня приходять на роботу. Для приходу в деякі місця нас просили одягатись відповідним чином, тобто костюми, сорочки, краватки. Ми поставилися до цього з розумінням, і не було жодних бунтів. Якщо папська охорона у спеку бігає за папамобілем, одягнена у костюми, то чому ми мали не прийняти цього правила?
— Ви були під особливим наглядом папських служб?
— Так. Але не було проблем, оскільки ми мали необхідні дозволи. Ми про все домовлялися завчасно. Коли наближався кортеж автомобілів із камерами та рефлекторами, жандармерія знала — це ми.
Швейцарська гвардія наглядала за нашими автівками з дуже дорогим обладнанням, які на ніч з огляду на безпеку ми залишали у Ватикані.
— Чи можна Ватикан назвати місцем, прийнятним для життя?
— Ні. Тому багато ієрархів шукають помешкання поза ватиканськими мурами. Але є й переваги: наприклад, можна спокійно залишити відчинене авто з ключами в салоні. Ніхто його не вкраде, адже кожен автомобіль зупиняє жандармерія.
— Навіть кардиналів?
— Жандармерія має обов’язок знати кожного кардинала, тобто близько 200 осіб, а також усіх високопосадовців Ватикану, священиків, прелатів та єпископів. Вони перебувають там щоденно, тому нове обличчя у Ватикані помітне одразу.
Проте декому життя там дуже подобається. Наприклад, від 16.00–17.00 панує абсолютна тиша. Навкруги галасливий Рим, а тут оаза спокою. Можна вийти до саду, якщо є бажання помолитися чи просто побути на самоті. Тут інша дійсність. Крім того, маєш величезне почуття безпеки. Ніхто не зазирає до вікон, не краде, не входить до чужого дому. Це штучно створена оаза, місце, оповите таємницями. Багато таких таємниць, у позитивному значенні слова, нам вдалося відкрити. Негативних ми не шукали, оскільки не вважали це за завдання нашого серіалу. Ми хотіли показати свого роду феномен, маленьку державу, що функціонує по-іншому, місце, де sacrum ідеально узгоджується profanum.
Катажина Кольська, W drodze
Переклад: с. Юлія Заводовська, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
