Свідчення

Велике майже ніщо

04 Жовтня 2014, 12:14 2689
розарій

Рятівне коло. Драбинка до Неба. Розарій. Не підлягає сумнівам, що це складна молитва. Дуже проста і водночас дуже важка.

І хоча асоціюється вона головно зі старістю, безпорадністю та хворобою, то щоразу частіше по неї сягають молоді люди. Не обов’язково підлітки — але такі, хто зумів усвідомити, що життя інколи болить. У такий спосіб вони шукають сил і полегші.

 

Щоби хтось пам’ятав

— Пам’ятаю розарій, який отримала від якогось італійця, багато років тому, під час зустрічі Йоана Павла ІІ з молоддю, — згадує Анна Ольшевська з Гнєзна. — Я тоді ходила до ліцею. Массіміліано і Морено з Сардинії повсюди ходили з нашою групою, хоча ми були ні в зуб ногою в іноземних мовах. Коли прощалися, Массіміліано зняв зі своєї шиї розарій і без слів повісив на мою. В дитинстві я за таке діставала від бабці поруках, але в італійців інакше сприйняття розарію. Я його взяла і, певно, вже аж на ньому почала молитися по-справжньому: незалежно від жовтня чи розарієвих молебнів у храмі. Пам’ятаю, що то був час, коли досить багато знайомих ішли до семінарій, і чимало тих розаріїв я відмовляла саме за них. І завжди пам’ятала у молитві про того хлопця, від якого отримала розарій, хоча ніколи в житті ми більше не зустрічалися. Донині його маю. На ньому вже неможливо молитися, від частого використання деякі зернята витерлися й повипадали. Але часто маю при собі якийсь розарій, аби в разі потреби могти його комусь подарувати. Може, й про мене хтось тоді пам’ятатиме в молитві…

 

Не тільки мами

Для Ягоди Кабацінської перші розарієві спогади пов’язані з бабусею, яка забирала своїх онучат на розарієві молебні до церкви. На них ходили переважно старші пані, тому малі дівчатка почувалися там трохи незручно — як у чужому, незрозумілому й дещо магічному світі. Вони не вміли так молитися, для них це було надто складне.

— Власне кажучи, Розарій я для себе відкрила вже після навчання, завдяки отцям-домініканцям із познанського монастиря і тамтешньому звичаю відмовляти десятку Розарію перед студентською Святою Месою, — згадує Ягода. — Я тоді вважала, що це прекрасно — що ми перед Євхаристією звертаємося спершу до Матері, завдяки якій ціла таємниця Спасіння змогла розпочатися і здійснитися.

Колись Ягоду дратувало говоріння про «розарієвих мамусь» — бо хіба ж це мало означати, що жінки, які не стали матерями, не можуть знайти себе у цій молитві? Коли разом із чоловіком поїхала до Брюсселя, зустрілася там із принципово інакшим Живим Розарієм, повним молодих жінок і чоловіків, які ділилися не тільки інтенціями для молитви, але також і радістю, коли молитви були вислухані, коли хтось одужував або коли народжувалися діти.

— У Розарії я люблю те, що через повторюваність слів можу перестати зосереджуватися на собі й починаю слухати, — каже Ягода. — Ми якось занадто забалакуємо Господа Бога і не даємо Йому дійти до слова. А тут Бог має шанс нарешті бути почутим…

 

Людські дороги

Анна Кухарська з Варшави два роки тому закінчила навчання. Хоч сама не зі столиці, та вирішила залишитися там надовше. Був час, коли вона навчала дітей у школі й провадила парафіяльну музичну групу, не маючи якийсь час постійної праці. Розарій Анна називає своїм рятівним колом.

— Я повертаюся до нього завжди, коли треба про щось просити, а останнім часом вчуся цієї молитви заново. Розарій у мене завжди на відстані простягнутої руки, навіть маю його під подушкою — якось почуваюся з ним безпечніше. Велике місто відзначається тим, що тут багато часу доводиться витрачати на дорогу, тому розарій зажди у мене в кишені, аби не марнувати часу. А коли нам викладали латину, то я почала собі в автобусах шепотіти десятки латиною, аби закріпити мову. Важко в це повірити, але коли на іспиті викладач саме про це мене запитав, то одразу зрозумів, що я вчила «Аве Марія» на молитві, а не теоретично. І поставив мені п’ять!

Беата Векер мешкає з чоловіком і трьома дітьми у Рабці. Перш ніж десять років тому вийшла заміж, працювала у садочку для слабкозорих дітей у Лясках, деякий час була також в Індії. Сьогодні як мама Максиміліана, Розалії та Самуїла визнає, що засинає з розарієм у руці, не давши раду докінчити молитву. «Але він присутній у нашому житті», — запевняє Беата.

— Інколи ми його читаємо разом із дітьми, що нелегко. Я маю постанову молитися разом частіше. Ми не уявляємо собі виїзду або гірських мандрівок без розарію.

 

Зрозуміти, щоб полюбити

Отець Ян Квітковський зі Слупіци вже довгі гори опікується Живим Розарієм, хоча зізнається, що сам має проблеми з розарієвою молитвою.

— Коли я був малим хлопцем, у мене була статуетка Діви Марії, я молився при ній і ставив там квіти. Потім це якось минуло, почалася Оаза, Марія з Непокалянова стала «невідповідною», я шукав інших способів дістатися Бога. Відкрив, що можна молитися інакше, настав час Бревіарію, потім час паломництв. Розарій я почав цінувати випадково. Потрапив до парафії, в якій не надто добре знав, чим зайнятися. Залишився тільки Живий Розарій. Але ж у семінарії мене до цього ніхто не готував, ніхто не пояснював, у чому це полягає, не попередив, що, може, я колись муситиму цим зайнятися.

Отець Ян мав стереотипне польське уявлення про Живий Розарій — «ружаньцові бабці». Він пам’ятав настоятеля, який робив із тими «бабцями» якісь короткі зустрічі після Святої Меси і відмовляв із ними разом один десяточок. Уже тоді він вважав, що це не має сенсу. Коли ж самому випало заопікуватися Живим Розарієм, то вирішив дізнатися більше і зрозуміти, про що ж тут ідеться насправді.

— Моя інтуїція була правильна, зрештою, підтверджена статутом Живого Розарію, що затверджений Примасом Вишинським 1977 року, — я відкрив цей статут набагато пізніше. Став питати себе: що означає, що Розарій має бути «живий»? І дійшло до мене: якщо в парафії є група, яка щодня читає цілий Розарій, то вона виконує таке саме важливе завдання, яке у цілій дієцезії виконує Кармель! Сьогодні я маю відвагу сказати, що неможливо уявити нормального функціонування парафії без Живого Розарію. Така молитва — дуже проста справа, доступна зарівно і теологам, і пані з кіоску. Кожен, дослівно кожен може взяти в руку розарій і сказати: «Отаким чином я відповідальний за Церкву, відповідальний за свою парафію». Трохи пригадується мені постать Авраама, який торгувався з Богом і просив Його вберегти місто, якщо у ньому знайдеться кілька праведників. Але ж уже саме існування Живого Розарію в парафії дає нам певність, що принаймні стільки людей тут насправді моляться — не тільки говорять щось до Бога, але роздумують про таємницю Бога, який став людиною. Таке розуміння відповідальності за свою парафію не коштує більше ніж 5-10 хвилин часу щоденно. Хіба ж це забагато? П’ять хвилин щодня — і ми маємо певність, що кожного дня одна важлива парафіяльна справа довіряється Богові, у молитві, що нагадує прохання євангельської «набридливої вдови».

У кожній парафії потрібні різні люди — такі, хто співає, хто грає, хто прислуговує при вівтарі, — а Примасові йшлося про те, щоби кожна парафія мала також власну молитовну підтримку, свій духовний Кармель, саме у вигляді Живого Розарію. Це справжня армія, яка тихо, по своїх домівках, випрошує для інших людей Боже благословення.

 

Коли вже немає нічого

На запитання про особисту молитву Розарієм о. Ян зізнається:

— У мене проблема донині. Я знаю, що ця молитва становить мій обов’язок як опікуна Живого Розарію. Я постійно з цим борюся і навіть не можу сказати, в чому саме полягає трудність. Може, у моєму темпераменті? Я розумію розарій і хочу ним молитися — і весь час борюся з цією молитвою, і пробую, і поволі щоразу більше до неї дозріваю. Завжди чекаю на жовтень, бо не люблю читати Розарій на самоті, ним легше молитися з кимось іще — у церкві чи в машині. Поки що я дійшов до того, що в кожній кишені маю по вервичці розарію, торкаюся його, пам’ятаю про нього, думаю. І щоразу більше відчуваю, що спрощую своє життя перед Господом Богом. Усього я вже торкнувся, пережив стільки захоплень різними формами молитви і різними рухами. І десь після всього цього настає момент, коли стаєш отак як зараз — безпорадний. Що може зробити людина, яка почувається безпорадною; що має сказати, окрім «Радуйся, Маріє»? Я думаю і відчуваю так, що розарій падає в руки тоді, коли все інше з них випадає — коли немає грошей, здоров’я, аргументів. Коли стільки хотілось би сказати Богові, а слів бракує.

Інколи нам здається, що для Бога треба зробити невідомо що. А часом вистачить дуже небагато, таке щось, майже ніщо. Може, для Господа Бога одна десяточка Розарію означає більше, ніж довгі чування?

Моніка Бялковська, DEON  

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity