Отцеві Івану — 44 роки. У мирному житті мешкає в Ужгороді, він судовий вікарій, очолює церковний трибунал Мукачівської греко-католицької єпархії. А нині — сидить в окопах під Дебальцевим, морально підтримуючи наших бійців і допомагаючи їм пережити всі жахіття війни.
– Отче Іване, як Ви потрапили на передову?
– Свого часу я служив у війську, тому й не здивувався, що мені прийшла повістка. Коли у військкоматі дізналися, що я священик, навіть вибачилися, але я сказав, що готовий служити за однієї умови: зброю не застосовуватиму, буду капеланом. У зоні АТО я з перервами вже три місяці. Тепер служу в районі таких населених пунктів, як Дебальцеве, Чорнухине, Попасна — там, де на цей час «найгарячіше». Поруч і наші закарпатські хлопці стоять, зі 128‑ї гірськопіхотної бригади.
– З чим ідуть до Вас солдати?
– Часто приходять по благословення, розраду, та й просто поговорити. На війні геть усі стають віруючими. Навіть ті, хто до цього був затятим атеїстом, тут починають вірити у Бога, шукати в Нього заступництва. Вони щодня бачать смерть, кров, постійно потрапляють під обстріли. У багатьох депресивні стани, особливо це стосується поранених, інвалідів у госпіталях. Найчастіше вони питають: «Господи, чому так сталося, чому саме ми?» А я їм кажу, що в усій цій ситуації винні люди: їхня байдужість, їхня жадібність, їхні злість, амбіції, бажання збагатитися.
– Тобто Ви ще десь і психологом хорошим маєте бути…
– Обов’язково. Я не можу себе назвати фаховим психологом з погляду медицини, але маю освіту магістра філософії Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, а ще вивчав психологію в семінарії. Священики хоч-не-хоч здобувають непогані знання з психології, бо нам доводиться багато спілкуватися з людьми у складні для них часи, і ми мусимо знати, як можемо їм допомогти.
– Ви не боялися йти на війну?
– Я вже бував до цього на війні, тому добре усвідомлював, що на мене чекає. Не боїться війни лише дурень. Звісно, як жива людина, я відчуваю страх, потрапляючи під обстріли. Але як духовна особа я також добре розумію, для чого я тут. Смерті як такої не боюся і намагаюся показати це хлопцям, вселяючи в них віру і сміливість.
– Бронежилет носите?
– Так, завжди. Іноді знімаю, лише коли сплю. Знаєте, снайпери терористів особливо влучно ціляться в капеланів та офіцерів. Вважається, що разом із керівництвом та капеланом військо втратить і моральний дух. Але я не криюся і не ховаюся за формою. Намагаюся все ж виділятися, час від часу носити рясу, аби було видно, що я священик.
– Чи достатньо нині капеланів у зоні АТО?
– На моє переконання, дуже мало. У важкому районі Дебальцевого я працюю сам. Знаю, що є священик приблизно за п’ять кілометрів від нас, загалом же в 40‑кілометровій зоні на Донеччині та Луганщині служить десь із п’ятеро отців греко-католиків і православних Київського патріархату. Чому так — відповісти не можу. Може — бояться, а може — мають інші причини.
– Ви казали, що вже бували до цього на війні. І все ж, чи було щось, що Вас вразило в нинішній воєнній ситуації?
– Знаєте, я приблизно усвідомлював, куди я їду. І знав, що це не класична війна військових із військовими. Але не очікував, що побачу таке. Тут діється чортівня. У шахтах, де ховалися терористи, ми бачили стільки шприців! Навіть гільз було менше, ніж тих шприців. Хлопці наші ловили чеченців, які казали нам щось на кшталт: "Это мой земля — зачем ты сюда пришел?" Тоді справді розумієш, що маєш справу не з патріотами, а з чортівнею: найманцями, готовими заради грошей відібрати життя в людини, наркоманами, колишніми в’язнями, які без докорів сумління грабують, убивають і руйнують. До цього я, мабуть, таки не був зовсім готовий.
– А як ставитеся до тих священиків, які благословляють терористів на війну?
– Благословляти на бій, на вбивство взагалі неприпустимо. Бо сказано: не пожадай чужого. А це стосується і чужого майна, і чужої території. Ми зі свого боку благословляємо військовиків на захист нашої країни, її мешканців. Якщо священик благословляє терористів — це диявол, а не священик. Якщо священик узяв до рук зброю і готовий убивати (тут, до речі, не бракує таких «батюшок», які відкрито воюють проти «бандерівців»), то це не священики, а КДБ в рясах. Це такі ж терористи, а може, ще й гірші за них.
– Вам доводилося спілкуватися з полоненими терористами?
– Так. Одного разу мене до них покликали, бо ті хотіли поспілкуватися. Це були хлопці з Росії, завербовані військкоматами. Їм розповіли, що в Україні вбивають російськомовне населення, забили цим свідомість — от вони й приїхали добровольцями воювати. На Донбасі вони пробули всього дві доби, причому воювати перехотіли вже першого дня, коли побачили, як тут усе відбувається насправді й що терористи самі знущаються зі слов’ян. Другого дня вони самі здалися в полон. З такими людьми, хто був обманутий і хто не вбивав, я готовий спілкуватися. Але, хоч би як це жорстко звучало, є полонені, до кого я б не підійшов.
– Часто змушені ховатися в бліндажах і підвалах?
– Дуже часто. Кожні 40 хвилин — годину відбуваються обстріли, тоді й ховаємося. Зв’язку телефонного часто немає, з рідними зв’язатися буває важко. Тому хлопці виговорюються мені. Багато безсонних ночей ми проводимо разом, говоримо про все на світі. Тут загострюється чимало проблем, які турбували хлопців до цього. З багатьма з них, наприклад, не розмовляли в дитинстві батьки, бо мусили працювати і були зайняті. Когось дуже гнітить слабкість офіцерів, зрада керівництва. Але загалом вони тримаються, воюють дуже достойно. Це, хоч і не оголошена офіційно, але повноцінна війна з Росією. Тут повно професійних військових із табельною зброєю. Багато чеченців також воюють. Їх вважають грізними, та насправді вони перші в полоні здають усіх. Від полонених ми, зокрема, дізналися, що разом із російською гуманітаркою терористам привезли такий собі пересувний крематорій — машину, в якій вони спалюють тіла своїх убитих.
– На передовій вам усього вистачає?
– Не скаржуся. Але дуже хочу подякувати своїм друзям з Ужгорода і Середнього, які допомагають бійцям, привозять для них усе необхідне. Не так давно, зокрема, привезли більш ніж тисячу наборів нижньої білизни, теплих шкарпеток. Тепер мої хлопці всі з чистими і теплими речами, я за них спокійний. Скоро, до речі, знову чекаємо вантаж від Мукачівської греко-католицької єпархії та її вірників. Тому ще раз хочу подякувати всім землякам за підтримку.
За матеріалами: Про Захід
фінансово.
Щиро дякуємо!
