Свої Його не прийняли

Свої не прийняли Спасителя, бо не так собі уявляли Месію. Він прийшов у невідповідний момент, не в той час і не так, як Його сподівалися.

«Свої»

Нам видається, що ми хочемо, аби Ісус був прийнятий з любов’ю і добре почувався серед нас. Однак у пролозі до свого Євангелія св. Йоан стверджує, що Ісус-Слово не був прийнятий людьми, що люди більше злюбили темряву, аніж принесене Ним світло.

Найсумнішим у цьому тексті є ствердження, що Ісуса не прийняли свої, що свої Його відкинули, погордували Ним. Саме вони замкнули перед Ним свої домівки, сім’ї та серця. Свої, а отже близькі, ті, від яких Він міг би сподіватися й очікувати прийняття. Зрештою, то ж саме вони на Нього чекали і прагнули Його приходу. Свої, про яких говорить Євангеліє, це Ізраїль, мешканці Віфлеєма і Назарета.

Свої не прийняли Ісуса, бо не так Його собі уявляли. Він прийшов у невідповідний момент, у невідповідний час. Вони були зайняті іншими справами, важливішими, ніж Ісус. Його прихід радше заважав їм та відволікав від того, що в їхніх очах було важливіше. Тому Його відкинули, замкнулися перед Ним, хоч у темряві їхнього буття і справ Він явився як світло і життя.

«Свій»

Євангеліст Йоан, кажучи, що Ісуса не прийняли свої, дає нам зрозуміти ще один привід, чому так сталося. Свої Його не прийняли, хоч і чекали на Нього, бо хотіли зробити Його своїм, тобто підпорядкувати Його собі та допасувати до своїх очікувань і прагнень. Вони хотіли, щоб Він відповідав їм та їхнім прагненням.

А Він приходить інакше, як Бог для людини, не помічений, слабкий, дозволяє себе відкинути, погордувати собою. Нікому не погрожує, сам слабкий і Його можливо образити, це смиренний Бог, який покладається на людину; Його доля в наших руках.

Свого вже знають, він нас не здивує, нічого не зробить несподіваного. Ми все про нього знаємо. Має бути таким, як усі. Не може відрізнятися. Завжди має відповідати тому, чого ми очікуємо. Свій не може нас переростати, має бути такий, як усі, завжди свій.

Ісус є своїм, але інакше. Він завжди йде далі. Не дозволяє замкнути себе у рамках нашої уяви, очікувань і прагнень. То ми маємо прийняти Його самого і Його вчення, зробити своїми і допасувати до них наше життя, а не навпаки. Ісус є своїм, Він наш, але ніколи не буде нашим до кінця. То ми маємо ставати Його.

Всілякі способи «одомашнення» Ісуса, вчинення Його своїм, на нашу мірку, завжди закінчується тим, що ми з Ним розминаємося і в підсумку — не приймаємо Його. Тому так часто Ісуса відкидають, Ним гордують, Його не приймають, не тільки у світі, а й серед своїх, до яких Він постійно приходить, тобто також до мене й до тебе.

«Нові свої»

Постає нова група «своїх» довкола Ісуса: Марія, Йосип, пастухи, мудреці, які прийняли Слово, і Слово дало їм міць. Це люди без посад, відкинені, смиренні, довірливі. Вони Його зустріли, відшукали, розпізнали. Для них важливими є інші цінності. То інакші люди, бо такими робить їх Ісус і на такий шлях їх запрошує. Він сам ішов цим шляхом.

Для Марії, Йосипа, пастухів, мудреців були неважливими їхні плани і наміри. Важливими були тільки Божі. Хоч би навіть складні, незрозумілі, хоча би доводилося все розпочинати від початку, хоч би Бог їм усе розвалював, так що мусили все полишати, йти іншими шляхами, ставити у центрі інші плани, не свої, а Його. Вони вміли все залишити, втратити, попереставляти, бо так прагнув Він. Дещо вони втрачали, інколи чимало, — аби отримати все, але інакше. Довкола панувала темрява, як людська, так і божа, і люди, які думали інакше, прагнули інакше, жили інакше. А вони йшли, проваджені Божим духом, світлом,  керуючись не людською мудрістю, а Божою. Не ставили Йому вимог, не визначали місця й часу зустрічі, і шляхів, якими Він має прийти, ходити і якими їм провадитиме.

Вони були вільні й могли йти туди, де Він є, де чекає і де хоче з ними зустрітися. Якщо Він хотів зустрітися з ними у стайні, то вони йшли туди, аби Його там зустріти. Якщо Він хотів об’явитися вночі, то це не так складно; найважливіше, що Він є, чекає. Якщо Він вибрав занедбаний Віфлеєм, дім хліба, ну то вони йдуть, аби дати, а не отримати. Найважливіше, що Він є, і буття з Ними і при Ньому не залежить від умов, дат, місць. Кожне пасує, кожне є відповідним і належним. То Він їх такими робить.

Такі люди він народження будуть близькі Ісусові. Вони важливі й потрібні Ісусові. То Він їх «приручає», одомашнює, а не вони Його. Вони чують, розуміють Ісуса, вони Його люблять, підуть за Ним. Вони думають інакше, прагнуть інакше, ніж світ довкола них, бо важливим є щось інше. На таких людей Ісус розраховуватиме й на них спиратиме своє майбутнє. Таких людей довкола Нього постійно замало.

Закінчуючи роздуми про Різдво, св. Ігнатій заохочує дивитись на Ісуса, який працює, живе в убогості, приймає зневагу, образу і хрест. Все — для мене. Він приймає інакші цінності, ніж можна було би сподіватися й очікувати. Стає взірцем і дороговказом: показує шлях, яким іде від самого початку, від моменту приходу на землю. Це початок шляху Ісуса і перших учнів, які стали при Його яслах у Віфлеємі.

Через таємницю Народження Ісус приносить і здійснює інші цінності, ніж ті, що їх пропонує світ, цінності близькі тим давнім «своїм»: покору, вбогість, простоту, звичайність, свободу, буття готовим. То інша мета життя, бо щось інше для них важливе.

Від мене, мого вибору, рішень залежить, яким шляхом я піду, яким «своїм» я буду для Ісуса. Чи я намагатимуся Його «приручити», чи Він мене.

Чого я прагну?

Кшиштоф Дирек SJ, deon.pl

Малюнок Йоанни Суфрид «Відкинення»