Юрій Тандіт, парафіянин київського собору святого Олександра, у мирному житті був конфліктологом, а з початком бойових дій на Сході України став переговорником зі звільнення полонених.
9 грудня 2014 року Юрія Тандіта призначили головою Об’єднаного координаційного центру звільнення заручників при Міністерстві оборони України. Його члени займатимуться пошуком, звільненням, реабілітацією заручників, а також питаннями соціального захисту переговірників.
Звільняти заручників — це складна і емоційно виснажлива робота. Ось і під час інтерв’ю перед нашим співрозмовником три телефони, які один за одним переривають нашу розмову: «Людмило, ми всі займаємось вами, тримайтесь…», «Людмило, вас відпустили..?», «Звільняють наших, слава Богу». Свою сьогоднішню зайнятість він вважає почесною місією від Бога.
Юрію, скількох полонених Ви вже визволили?
Конкретне число сказати важко. Силами Міжвідомчого центру з питань звільнення полонених та заручників при Службі безпеки України, з яким я співпрацюю як волонтер, звільнено уже більше тисячі осіб (розмова велася за кілька днів до призначення Юрія Тандіта головою Об’єднаного координаційного центру звільнення заручників при Міністерстві оборони України. — Прим. авт.).З Божою допомогою, звісно. Брав участь у багатьох процесах, починаючи від збору інформації до переговорів про звільнення заручників. У звільненні полонених багато допомагають волонтери з Фонду «Патріот», Дніпропетровського фонду, організації афганців. Якщо врахувати, що в результаті перемовин про звільнення виходять не тільки наші, але й ті, хто повертається в «ДНР» та «ЛНР» — і вони такі ж самі люди, брати наші у Христі, — то це, звичайно, набагато більша кількість людей.
Хто ці люди з «тієї» сторони?
Нікого не затримують просто так. Майже всі, з ким я мав справу, — це люди, які в той чи інший спосіб діяли проти державності України. Починаючи від наводчиків і до командира взводу «ДНР» — громадянина Ізраїлю, який після визволення розповідав, що приїхав «освобождать» Донбас, а в результаті розчарувався, бо побачив усередині «ДНР» багато бандитів і кримінальних авторитетів.
Навіщо Ви це робите?
Коли навесні Україну почали рвати на шматки — думаю, всі чоловіки мали б задуматись над тим, як послужитися своїй державі. Я теж відчув тривогу в серці. У мене є один друг, не буду поки що називати його імені. Так от, я почав постійно випитувати в нього про те, як можу допомогти, враховуючи мої релігійні переконання. На що він мені тільки заперечував і нагадував про моє батьківство: у мене шестеро дітей. Але одного дня він мене спитав: «Ти готовий звільняти людей?». Звісно, я погодився. Бог дав мені таку можливість — на своїх рядових плечах нести таку почесну місію…
" Коли після молитви ми відкрили читання, яке Бог приготував для нас, там було написано: «Господь іде звільняти людей»
Зараз ми говоримо про звільнення полонених українців, які знаходяться і в Росії: в Курську, Ростові, Москві. І в цьому контексті нам дуже допомагає Православна Церква, не кажучи уже про нашу матінку Католицьку. Перед тим як поїхати у перше відрядження, я отримав благословення Блаженнішого Святослава (Святослав Шевчук, предстоятель УГКЦ. — Прим. авт.). Він був перший, хто мене благословив. Потім у мене була зустріч із митрополитом Онуфрієм (Онуфрій (Березовський), митрополит Київський і всієї України УПЦ (МП). — Прим. авт.), і вона потрясла мене. Я побачив глибоко віруючого монаха, скромного старця і справжнього патріота, який мене дуже добре розумів. Ми мали довгу і відверту розмову, від нього я теж отримав благословення. А нещодавно у мене була дуже тепла зустріч із нашим єпископом Петром (Петро Мальчук, архиєпископ Києво-Житомирської дієцезії РКЦ в Україні, — Прим. авт). У цих людях я бачу знак Ісуса Христа, і мені це дуже допомагає.
" На Донбасі є багато добровольців. Є там і регулярна російська армія. Я був у числі тих, хто першими опитували 11 десантників Костромської дивізії РФ
Ви якось казали, що кожен чоловік мусить побувати на цій війні. Якби не переговорником, то ким би Ви були зараз?
Думаю, що Господь для мене вибрав саме цей шлях. Перед тим, як уперше поїхати в експедицію, а у мене було їх уже 13, я відправився до свого духівника по благословення. Без цього я би просто не пішов… І от, коли після молитви ми відкрили читання, яке Бог приготував для нас, там було написано: «Господь іде звільняти людей»… Це був знак для мене.
З ким із «тієї сторони» Ви контактуєте?
Із багатьма, зокрема з керівництвом самопроголошених «республік» та відповідальними з їхньої сторони за обмін полоненими. Контактую з ними не для пафосу чи самоствердження, а через необхідність. Наприклад, після першого листопада в пресі з’явилась інформація про припинення обміну полоненими зі сторони «ДНР» та «ЛНР». Тоді я змушений був виходити на Захарченка (Олександр Захарченко, голова «ДНР». — Прим. авт.), говорив із ним коротко. Обмін полоненими був продовжений.
" Російські військові посилали своїм близьким смски, що йдуть «громити майданівців», потім здали усі свої особисті речі, за якими їх можна було б ідентифікувати, а потім — перефарбували борти військової техніки, на якій вдерлися в Україну, в кольори української армії
З усіма є конструктивна розмова. Майже всі вони якщо обіцяють, то роблять. Крім «офіційних» осіб, є ще польові командири. От вони, власне, мають для нас певну цінність. Завдяки саме польовим командирам внаслідок наших переговорів вдавалося проводити унікальні обміни: одного на чотирьох, одного на вісьмох. У мене був випадок, коли я за одного звичайного полоненого, на якого чекав польовий командир, звільнив двадцятьох наших хлопців. Причому серед них були старші офіцери, полковники, майори. Була знаменита історія, коли ми взяли командування «Південно-Східної армії». Пам’ятаю, переговори з обміну були дуже напружені. І ось, уже приїхавши на «точку», я вийшов на їхню територію. Дивлюсь, а до мене вийшов охоронець командира з гранатою в руці. Палець другої руки був на кільці гранати. Стоїть і дивиться на мене… Звичайно, чисто по-людськи, страшно. Завжди входжу в піст у такі дні. Слава Богу, після напруженої розмови ми забрали велику групу. Із деякими командирами є постійний контакт. Наприклад, з одним із головних у батальйоні «Восток», Олегом на прізвисько «Мамай». По-моєму, він заступник командира. Осетин, доброволець, достатньо адекватна людина: сказав — зробив. Одного разу привіз тіла наших хлопців, які уже віддали Богу душу. На Донбасі є багато добровольців. Є там і регулярна російська армія. Я був у числі тих, хто першими опитували 11 десантників Костромської дивізії РФ. Я їх дуже добре пам’ятаю.
А що саме Вам запам’яталося?
Те, що вони дуже боялись. Думали, що їх будуть убивати. Очевидно, їм нарозказували всяких історій про монстрів-фашистів і бандерівців. Потім, коли їм роз’язали руки і стали вмивати, годувати, одному надали медичну допомогу, я бачив їхнє неабияке здивування…
Причому робили все це не прості солдати, а офіцери «Альфи».
І ще запам’яталося: вони не «пропустили поворот» і не «заблукали», випадково забрівши на нашу територію через кордон. Адже російські ЗМІ саме так це показували. Це неправда. 17-го серпня вони посилали своїм близьким і рідним смски, що йдуть «громити майданівців», потім здали усі свої особисті речі, за якими їх можна було б ідентифікувати, а потім — перефарбували борти військової техніки, на якій вдерлися в Україну, в кольори української армії. Це істина.
Я так розумію, що у вашій справі найважливіше — це навички комунікації?
Комунікація і відкритість на те, до чого Бог кличе. Готовність прийняти усі випробування, життя в тяжких і небезпечних умовах. Наприклад, табір, до якого я їжджу, розташований у зоні потенційної небезпеки. Існує постійна загроза обстрілів, тому біля кожного намету виритий окоп. Зажди трапляються непередбачувані моменти. Якось я заїжджав на 32-й блок-пост під Луганськом, і про мене не встигли попередити. Тоді я пішов один на ворожу територію, знявши білу футболку замість білого прапора…
Так, це відома історія, як на 32-му блок-посту місцевий «отаман» не попередив бойовиків про Вас, а просто сказав взяти білий прапор і йти. Слава Богу, все закінчилося добре. Це мужній учинок. З іншого боку — це свідомий ризик. Ризик життям заради тих, хто, можливо, і не подякує… Що дає Вам цю мужність?
Тільки те, що я вірив у захист Божий. Тільки це. Щоразу, коли їду «туди», я строго пощуся: можу пити тільки воду. Я промовляю Ранкові Хвали, в дорозі читаю Ісусову молитву. Йдучи тоді на 32-й блок-пост, по території, не підконтрольній нашій армії, я нічого не чув, не відчував, навколо мене була суцільна тиша. І тільки тоді, коли мені віддали заручників, все змінилось: я знову став чути, побачив багато озброєних людей…
" Жінка з Омської області, живе в Україні вже 40 років, з родичами з Росії уже нормально спілкуватись не може. А її хлопці воюють за Україну Скажу відверто: тим, хто не в Церкві, так історії не дуже подобаються. Тому що підтверджують Божу любов, милосердя і силу.
Нещодавно бачився з настоятелькою Чигиринського жіночого монастиря в Черкаській області. Мене вразила її простота, те, як вона на мене дивилась — як на Боже творіння, і те, як у неї потекли сльози під час розмови. В такій простоті — справжня любов. Знаю, що там цілодобово читають за нас Псалми, моляться. Мені тоді друг сказав: «За тебе так моляться, що ти не бійся».
Чи були випадки, коли Ви відмовлялися вести перемовини про звільнення якоїсь конкретної людини? Відомий переговорник Володимир Рубан, наприклад, якось сказав, що відмовився визволяти з полону одного «професора-педофіла, після того як прочитав смс на його телефоні»…
Ні, не мені вирішувати. Моя місія — звільняти людей, хоч би хто це був. Ми ж визволяємо і тих людей, які знову беруть до рук зброю проти українців. Але Бог їм дав шанс… Тільки Бог може вирішити подальшу долю людини. Мої рядові плечі Бог використовує для того, щоб звільняти людей. Я не можу бути вершителем доль, і Рубан теж.
Обміни відбуваються головно у форматі «один на одного». Але Вам вдалося звільнення чотирьох наших взамін на одного сепаратиста — сина когось із високих чинів «Новоросії». З його батьком Ви спілкувалися. Що саме Ви йому говорили?
Він був сином друга одного з польових командирів. В принципі, для України він не становив особливої ваги, не вчиняв тяжких злочинів, але затриманий був цілком аргументовано.
" Бог приходить до людей через страждання, і Він максимально близький до нас
З тим батьком у нас було багато розмов, і я відчув його справді сильні страждання. Втім, він мені постійно дорікав, що я начебто не розумію його розпачу й можу легко розмірковувати про його горе. Я вирішив із ним говорити як батько з батьком і розповів свою історію про те, як переживав хворобу найменшої дочки: через лікарську помилку вона отримала дуже важку хворобу головного мозку. Це допомогло. Загалом ці переговори були дуже емоційно-виснажливими. Одного дня, коли ми уже були в переговорному процесі, якісь аферисти пообіцяли тому батьку повернути його сина.
Нічого, звісно, не відбулося, і це привело його до шаленства. Він криком кричав мені в телефон, що зараз розстріляє усіх полонених. Я теж кричав, і дуже сильно переживав. Хоча він був на межі, врешті вдалося всіх заспокоїти. Наш обмін відбувся.
Багато від кого чую, що, мовляв, на війні усі стають віруючими. Як Ви вважаєте?
Думаю, що Бог допускає ці страждання, і багато людей на війні навертаються. Залишаючись один на один в екстремальних ситуаціях, люди шукають захисту. А Бог — Він повсюди. Йому тільки це і потрібно. До християнства всі релігії будувались на ініціативі людини, коли людина шукала гору, приносила в жертву домашню худобу, чи тварину, чи власну дружину… А християнство побудоване на істинному взаємозв’язку Бога з людиною: завжди ініціатива йде від Бога. Він прийшов до Авраама, Він прийшов до Мойсея. Він завжди приходить до мене і каже: «Я тебе люблю». Я ж можу закритись, а можу — почути. Бачив я, на жаль, і хлопців, які віддаляються від Бога і починають зловживати алкоголем, наприклад. Але більшість, сподіваюся, все-таки починають відкриватись на Бога. Мені постійно телефонують родичі солдатів, з якими мені особливо важко спілкуватися. Коли вони говорять про своїх дітей, які загинули, чи пропали, чи потрапили в полон, я страждаю разом із ними. Часто спілкувався з матір’ю одного з льотчиків, збитого під Луганськом АН-26. Вона уже усвідомила, що сина немає. Мені доводилося з нею обговорювати такі неприємні моменти, як вивезення тіла, і я дуже чітко відчував її мужність, її віру, яку вона зберігала в такій нестерпній ситуації. Сьогодні також дзвонила одна жінка, яка шукає двох синів. Сама вона з Омської області, живе в Україні уже 40 років, з родичами з Росії уже нормально спілкуватись не може. А її хлопці воюють за Україну. Вона протестантка і розповідала мені, що від Бога все прийме.
Чи зустрічали Ви в зоні АТО капеланів?
Я чув про те, що капелани є в зоні АТО, але особисто не бачив. На одне звільнення ми їздили зі священиком УПЦ Київського патріархату. А декілька днів тому мені зателефонували з Лаври (Києво-Печерської. — Прим. авт.) і попросили взяти з собою в поїздку їхнього монаха. До речі, зажди вожу з собою ікони з Лаври і передаю їх лідерам з «тієї» сторони. Це важливо. В Луганській області один із місцевих отаманів сказав мені, що передасть ікони в церкву в Красному Лучі. Те, що багато солдатів носять хрестики, тримають при собі іконки, становить для мене знак присутності Бога. Він говорить до нас і так. А якось Олексій Верещагін, відомий польовий командир із позивним «Байкер», за звільнення якого навіть Путін висловлювався, подарував мені хрестика, якого зробив сам, сидячи в Харківському СІЗО.
Нещодавно представники християнських, єврейських та мусульманських релігійних організацій заявили про гоніння і переслідування на окупованих територіях. Греко-католики пішли в підпілля, двох служителів-протестантів убито, інших залякують. Натомість священики УПЦ Московського патріархату благословляють керівників самопроголошених республік… Яке у Вас до цього ставлення?
Церква складається з людей. Ті самі гоніння, про які Ви говорили, тільки значно менш радикальні, є і на Західній Україні. Під приводом того, що спільнота в Тернопільській, Рівненській області відмовляється приходити до того чи іншого священика УПЦ Московського патріархату, у них починають забирати церкву. Те саме відбувається там, у зоні АТО, тільки в набагато грубішій формі, тому що йде війна. Я хочу лише сказати, що і одне, й інше — погано.
Колись в Умані я потрапив до єврейського комплексу (Могила Нахмана. — Прим. ред.). Підійшовши до могили, я прочитав слова цього хасида: «Якщо ти прочитаєш 10 глав Талмуда і даси милостиню, то я тебе навіть із пекла витягну за волосся». Я тоді зрозумів, чому в них таке довге волосся (сміється). Але головне відбулося потім. Якийсь чоловік підвівся, жестом показав мені: «Іди сюди», і почав голосно щось читати на івриті. Я зрозумів, що він читає за мене ті 10 глав. Він — ортодоксальний єврей, хотів мене, християнина, спасти. Коли я повернувся і дав милостиню, то бачив непідробну радість цього хасида, він дивився на мене і плакав.
Мені запам’яталися слова одного грецького монаха: «Бог вигадав багато реальностей». Той, хто не знає Христа, теж дитя Боже. Головний принцип у тому, щоб людина жила по совісті.
Так, звичайно, деякі «чиновники» від Церкви намагаються користуватися сьогоднішнім становищем. Зараз у них «свято». Але Бог — у любові, а не в гніві. Якщо Він в любові, то я не можу силоміць примусити іншу людину повірити у Воскреслого Христа. Тому Українська Православна Церква, справжні монахи і священики, проти того, що відбувається на Сході України. Вони якраз і говорять, що Бог — це любов.
Ви не відчували на собі релігійної нетерпимості?
У мене принцип такий: якщо зневажають Православну Церкву, то я захищаю Православну; якщо Католицьку — захищаю Католицьку. На щастя, якихось страждань у зв’язку з цим не довелось переносити. Навпаки, мені, російськомовному, ніколи ніхто не докоряв, наприклад, у Львові, коли я там жив більш як півроку.
Зараз у Церкві є багато політики і спокус. Але усі ми під Богом ходимо. Впевнений, що всі ці проблеми дадуть можливість католикам і православним по-інакшому подивитись один на одного. Нам потрібна єдність. Впевнений, що екуменічний діалог між Церквами пожвавиться. У мене є хороше передчуття, тому що до роботи зі звільнення тих наших хлопців, які утримуються в Росії, підключилася Церква. Це буде добрий знак.
Якось Ви сказали, що ця війна — випробування, яке змінить нас усіх. Але людство як воювало, так і воює. Війни закінчуються, і починаються знову. Чомусь люди не змінюються і далі розпалюють конфлікти. Як це випробування має змінити українців?
Починати треба з самого себе. Звичайно, зараз ми бачимо об’єднання людей, патріотизм. Я бачу, як змінилась армія: ще влітку там усе трималося на волосині, а зараз це справжні захисники.
Війна показала справжніх патріотів. Хоча поки що я не бачу справжньої залученості всього народу в протидію ворогу. Як це було, коли радянська Росія віроломно напала на маленьку Фінляндію під притягнутим за вуха приводом. І тільки тому, що народ цієї маленької країни згуртувався, організував лінію Маннергейма, Росія їх не здолала.
В Союзі було непопулярно говорити про ту війну. Нам же сьогодні варто глянути на показовий приклад фінів, які об’єднатися навколо захисту своєї батьківщини.
Війна в усі часи страшна для людини. Найтяжче — це прийняти смерті невинних людей. У війнах цього багато. На питання «Чому Бог допускає страждання невинних» багато хто не може знайти відповіді. А відповідь у тому, що Бог піклується про нас. Якщо у мене є це запитання, значить, у мене є жалісний порив. А для Бога це важливо. Якщо я переживаю за іншого, значить, моє серце не кам’яне.
Якщо ми говоримо про те, що Бог — це любов, то християнин є знаком любові для інших. Він має іти на війну і зупиняти її. Як вийшли тоді на Грушевського дев’ятеро монахів — із Десятинної церкви, з Лаври, і греко-католики там були. Вони стояли між Правим Сектором із Майдану і спецпризначенцями, серед яких були, до речі, і російські, і зупиняли війну.
…Ми не засуджуємо наших захисників, не маємо права. І це найтяжчий момент — як виправдати вбивство. Певно, було би краще, якби люди не брали зброї до рук. Слава Богу, що те, що я роблю, настільки богоугодна справа, що Він мене оберігає від такої спокуси.
Був такий випадок під Дебальцевим. Ми якраз з’їхалися, вийшов генерал із машини, і раптом ми почули різкий звук. Він тільки і встигнув крикнути «міна!», я навіть не встиг злякатися. Потім виявилось, що міна не розірвалась.
Ви бачите насильство, скалічених фізично й морально солдатів після полону, звірства людей, цинізм, вбивства і смерть… Там, на фронті, Бог не видається далеким?
Впевнений, що щастя людини не в кількості здоров’я. Часто чую зітхання типу «втратив ногу, який нещасний». Тоді виникає питання: щастя в тому, що я маю бути тілесно повноцінним і виглядати, як усі інші? Ні. Щастя — в стані душі. Бог приходить до людей через страждання, і Він максимально близький до нас.
Світлини Юрія Тандіта
фінансово.
Щиро дякуємо!
