На жаль, людина дуже часто сприймає та оцінює довколішні реалії за допомогою вже готових шаблонів. Деякі з цих шаблонів ми творимо собі самі, інші утворюються у конкретній субкультурі, в котрій ми перебуваємо, вчимося, працюємо.
Після приїзду на Мальту мені довелося поспілкувати з одним з місцевих священиків. Він був вдячний за досвід спілкування зі мною і відверто сказав, що моя присутність на Мальті допомогла йому зруйнувати образ пересічного українця, котрий у нього ще донедавна асоціювався, на жаль, з дівчатами легкої поведінки, котрі на цьому середземноморському острові здобули не зовсім добру славу.
Для пересічного мальтійця Україна до минулого року залишалася десь на периферіях цивілізованого світу. Шаблони почали змінюватися після сумних подій у Києві, а пізніше – у східних областях. Тепер вже з майже кожної газети, журналу, інтернет-блогу мальтієць знає, що «Україна – не Росія», а українці – вільні люди, котрі прагнуть жити у цивілізованому світі.
Працюючи тут, на Мальті, я дуже часто стикаюся як з темношкірими, так і з мусульманами. Більшість цих людей пережила правдиве пекло у себе вдома. Війни, переслідування, зґвалтування, справжнє рабство тощо. Але це пекло для багатьох з них не закінчилося після того, як вони прибули до Європи. Дуже часто вони стають жертвами критики, висміювання, а навіть насилля з боку місцевого населення.
Декілька тижнів тому одна дівчина з Нігерії була жорстоко побита мальтійцем, бо, на його думку, вона приїхала сюди лише для того, щоби забрати у нього робоче місце. Це очевидно неправда, бо більшість мігрантів та біженців працює на таких роботах, де пересічний мальтієць вже не хоче працювати.
Те саме стосується мусульман. Знаю чимало з них. Декілька працюють зі мною разом в одному офісі. І ті мусульмани, з котрими я спілкуюся, це дуже добрі, щирі та адекватні люди, котрі приїхали сюди лише через те, що в їхній країні війна, організована релігійними фанатиками…
Тому, коли я дізнався про події у Парижі, я в першу чергу подумав про них, про те, що цей теракт може бути використаний правоцентричними силами для розпалення міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі. До паризької трагедії я ніколи не бачив «карикатур» Charlie Hebdo. Взагалі, думаю, як і більшість українців, я просто не знав про існування цього журналу. Я помилявся, коли написав, що кожен може сміливо сказати Je suis Charlie, бо це неправда. Я не підтримую такої «свободи» слова, котра перетворюється у свободу хамства, втоптуючи в болото те, що для віруючої людини є найсвятішим.
На мою думку, в демократичній країні повинна існувати певна критика релігійного фанатизму, котрий в будь-який момент може перетворитися на криваву розправу над тими, хто думає інакше.
Я – не Шарлі, але я буду за них молитися. Бо це підказує мені моя совість, цього вчить мене мій Бог. Я буду молитися за те, щоби людина зрозуміла, чим є справжня свобода слова. Я буду молитися за те, щоби незважаючи на різницю у релігійних переконаннях, ми шукали того, що нас об’єднує, а об’єднує нас наша людяність, бо ми – не Шарлі, ми – люди.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
