У кожного з нас щодня здригається серце від новин про події у східній частині нашої держави. Важко оговтатися, зокрема, від страшної загибелі невинних мирних жителів у Маріуполі внаслідок обстрілу бойовиками житлових районів міста.
Однак у гарячих точках нашої Батьківщини є маленькі «оазиси надії», де люди продовжують гуртуватися навколо Христа. Ними стали парафіяльні спільноти, які, попри страх і небезпеку, продовжують гуртуватися для молитви. Навіть більше: у цих спільнотах розгортається активна волонтерська праця, спрямована на допомогу біженцям, пораненим і потребуючим.
Одним із таких «оазисів надії» є маріупольська парафія Преображення Господнього, яка діє тут протягом восьми років. Її настоятель — священик із Гуцульщини о. Ростислав Спринюк. Священик розповідає про теперішнє життя цієї парафії та ділиться своїми роздумами про війну.
Отче Ростиславе, з чого розпочалося життя УГКЦ в Маріуполі?
Парафія була заснована 2007 року, але постійних богослужінь тут не проводилося. Час від часу приїздили священики з різних міст тодішнього Донецько-Харківського екзархату УГКЦ, а також владика Cтепан (Меньок). Спочатку богослужіння проводили в різних помешканнях парафіян: служили там, де була можливість. 2009 року вдалося придбати приватну будівлю для постійного проживання пароха: тут, у тимчасовій каплиці, почали молитися. Але ж немає нічого більш постійного, як тимчасове! Тому ця каплиця діє і дотепер. Ми її дещо оновили і зробили комфортною для людей. Тут від 2010 року я мешкаю разом із дружиною та дітьми.
Зрозуміло, що теперішнє парафіяльне життя зазнало змін. Чи багато людей зараз відвідують богослужіння?
Наша парафія зазнала певних змін. На початку нашими прихожанами були вихідці із Заходу країни. А зараз більшість парафії становлять місцеві. Серед них є багато росіян. Із початку цієї війни, особливо наприкінці минулого літа, після трагедії в Іловайську, коли війська підійшли до Маріуполя, близько 70 відсотків парафіян покинули місто. Я з’ясував це під час йорданських відвідин осель парафіян. Багато вірних мобілізувалися, не менше виїхали до Львова і Тернополя. Ті, що залишилися, приходять на богослужіння. Однак їм страшно збиратися в одному місці. На вечірні переважно не ходять, бо бояться обстрілів. Улітку в мене проживало три сім’ї біженців із Донецька, Шахтарська і Макіївки. Згодом, як війська підішли до міста, вони виїхали.
Чи змінилося ставлення до УГКЦ в Маріуполі?
Греко-Католицьку Церву тут належно не сприймали. Ситуація тут була навіть гірша, ніж у Донецьку. У Маріуполі нас вважали або греками, або католиками, або протестантами і навіть сектантами. Коли розпочалися ці тяжкі події в Україні, УГКЦ зарекомендувала себе більше як духовна і настановча церковна інституція. Бо, крім усього, в нашій парафії активно провадиться волонтерська діяльність (збираємо речі й кошти для біженців та потребуючих). Коли звідусіль лунають постріли, то людям страшно йти на молитву, — страшно вже від тієї думки, що в тебе можуть влучити. Але є й такі, які постійно приходять і моляться за мир і спокій. Щодня ми молимося на Божественній Літургії, а перед нею Утреню і Вечірню.
Чи співпрацюєте з представниками інших Церков у місті?
Ми активно співпрацюємо з римо-католиками, з православними Київського патріархату та протестантами. Разом нам успішно вдається займатися волонтерством. Це такий позитивний момент, коли Церкви об’єднуються заради того, щоб допомагати потребуючим і нужденним.
Чи зверталися до вас із духовними потребами вірні інших конфесій (Сповідь, Причастя, духовна розмова)?
Зверталися православні Московського патріархату, більшість із них стали прихожанами нашої Церкви. Багато військовиків сповідаються.
Чи плануєте залишатися тут і надалі?
Я б хотів тут залишитися. Однак, якщо ця територія не належатиме Україні і новій владі не сподобається наша душпастирська діяльність тут, то, напевно, мені доведеться звідси виїхати.
Чи є якісь потреби в парафії чи навіть у вас? Питаю, бо думаю, що той, хто прочитає нашу розмову, можливо, захоче якось допомогти.
Моліться за мене! Було б добре, щоб у нас у храмі був свій кивот. Загалом люди зараз збідніли. Зарплати малі, є багато таких, що не працюють. Заводи стоять. Тому з людей ми нічого не беремо. Якщо людина сама жертвує, то, звичайно, її особиста справа. Але, я, як священик, відчуваю, що маю, навпаки, спинити її, щоб вона подумала найперше про свою сім’ю. Бо Церква виживе з Божою допомогою. Господь не покине своєї Церкви. Якщо справді хтось хоче чимось допомогти, то, як я вже сказав, може підтримати біженців, а їм дуже потрібні предмети гігієни, медикаменти, теплі речі. Також дуже бракує дитячих речей (підгузки, одяг).
Руслана Ткаченко, прес-служба Донецького екзархату УГКЦ / Департамент інформації УГКЦ
фінансово.
Щиро дякуємо!
