Отець Фіделіс Волністов OFM близько трьох тижнів служив капеланом Правого Сектора в Пісках.
Священик розповів CREDO про свій досвід перебування з військовими.
Я попросив греко-католицького священика, капелана Правого Сектора, щоб він узяв мене із собою. Але він зламав ногу і залишився на базі в Дніпропетровську, а я поїхав на три тижні замість нього. Служив у Пісках, за кілометр від Донецького аеропорту, у 5-му батальйоні Добровольчого українського корпусу «Правий Сектор», першій і другій штурмових ротах.
Після того, як упав Донецький аеропорт, ми опинилися на першій лінії, на самій передовій.
Там страшніше, ніж показували у фільмах про ІІ Світову Війну. Дорогою до Пісків у ровах видно спалені танки й машини. Земля вся поорана танками. Село повністю знищене. Мешканців майже не залишилося, всі хати розвалені. Більш-менш уцілілими залишилися тільки ті будинки, які будували олігархи — вони дуже міцні, з бетону. Власне, там хлопці зробили бази. Є кілька місцевих мешканців, які не змогли втекти з села. У нас сусідом був чоловік, чия хата вціліла, бо вона дуже маленька. Наші хлопці його там годують. А загалом люди, коли втікали, то навіть псів не повідв’язували. Наші хлопці ще ходили і відпускали та годували собак. Такого села як Піски вже не існує. Воно повністю зруйноване.
Перший тиждень ми безвилазно сиділи в підвалі. Тому що день і ніч безупинно стріляли: і танки, і гранатомети, і «гради», і снайпери. Кожних п'ять хвилин ми вибігали в коридор, тому що солдати вже знали, коли і куди потрібно ховатися.
Кілька разів була реальна небезпека втратити життя. Мені доводилося падати на землю, ховатися від мінометів, я відчував, як кулі свистіли біля носа, недалеко падали «гради». Небезпечною була дорога до туалету, а це всього 20 метрів. Хоча під кулями це далека дорога.
Капеланське служіння — це не звичайна парафія. До цього треба мати покликання. Треба вміти зрозуміти солдатів, увійти в їхню ситуацію. Треба не зранити їх, бо наступного разу вони ні тебе не приймуть, ні іншого священика. Вони дуже не люблять гордих. Там не так, як у парафії: ти приїхав, тобі можуть ручку поцілувати, всі слухають твої проповіді про любов. Ні, на війні не так. Треба вміти говорити про Бога, про любов до Батьківщини і вміти це все поєднати, щоб вони у всьому цьому бачили логіку. Бо багато хто неправильно розуміє християнство, вважаючи, що потрібно тільки підставляти другу щоку ворогу, який тебе вдарив по одній. Треба вміти знаходити відповіді на різні питання. Треба заслужити авторитет. Передусім вони дивляться, яка ти людина, а вже пізніше — який ти священик. Справжній капелан знає своїх солдатів. Він знає характери кожного, знає, хто що переживає, знає його погляди, вміє до кожного знайти підхід.
Я сповідав і православних, і католиків. У бригаді були і язичники. Але всі вони до мене ставилися добре. Я відчував, що готові за побратима життя віддати.
Серед добровольців є багато протестантів. Вони дуже оптимістично дивляться на життя. Ми разом молилися. Кулі свистять, а ми тримаємося за руки та молимося, прославляємо Бога, просимо про мир і спокій.
Щодня о 14.00 год. я відправляв Службу Божу, на яку приходили добровольці. Звичайно, не всі, але кілька людей завжди було. Також часто підходили посповідатися чи порозмовляти. Але, крім усього, я працював нарівні з усіма: допомагав, розпалював буржуйки. Там немає такого поняття, що хтось працює, а хтось відпочиває. Кожен знає, що має робити. І всі працюють. Панує порядок. Якби у всіх Збройних силах України була така дисципліна як у Правому Секторі, то все було б інакше.
Люди в добровольчому батальйоні дуже відповідальні. Тут немає ніякого алкоголю. Бо у Збройних силах України з цим проблеми є, і всі про це знають. А в Правому Секторі ніхто не п’є, панує дисципліна, накази виконуються чітко і якісно. Загалом ротація тут триває місяць. І якщо кимось будуть невдоволені, то наступного разу після ротації його просто не візьмуть.
Сюди прийшли служити добровільно. І це має велике значення. Тут служать люди різного віку, різного соціального статусу, і хлопці, й дівчата. Молоденькі дівчатка і хлопці в 20 із чимось років воюють нарівні з усіма. Вони залишили домівки, родини, сім’ї і пішли захищати Батьківщину. Їм ніхто не платить. Вони живуть завдяки волонтерам. Уся їжа, одяг та обладнання — це праця волонтерів.
Всі один одного називають «друже». І не має, значення чи ти старший, чи молодший, чи хлопець, чи дівчина. Всі один одному брати і друзі. До мене також зверталися «друже»: «Друже Фіделіс, я хочу до сповіді», «Друже Фіделіс, а можна вас щось запитати?»… Всі вони справді стали моїми братами. Я поїхав і залишив там братів.
Мене просили молитися за перемогу, а не за мир. Солдати казали: «Не моліться, щоб ми повернулися живими, — ми хочемо повернутися з перемогою, а не повернутися живими». Також вони не хочуть миру за будь-якою ціну. Завдяки так званому перемир’ю роти втратили більше людей, ніж під час бойових дій. Тепер вони навіть не хочуть чути слова «мир».
Військові запитували мене, чи гріх мститися. Я пояснював, що з погляду християнської моралі помста є чимось поганим. Але вони казали: «З цілою повагою до вас і до християнства, я зараз їду мститися». Їх можна зрозуміти, багато хто з них втратив на цій війні своїх побратимів.
У Правому Секторі не має значення, якої ти національності чи якого віросповідання. Всіх об’єднує дух братерства. У нашій бригаді були також добровольці з Грузії та Канади. Кожен має свій позивний. Брат із Грузії розповів, що приїхав воювати за Україну, тому що вдячний тим українцям, які воювали свого часу за Грузію проти Росії.
Одного разу нас взяли в оточення. Хлопці відстрілювалися. Тоді до мене підійшов побратим із позивним Доберман і дав гранату. Каже: «Як вони зайдуть, то краще підірватися, ніж потрапити до них у полон», — і пішов собі на позицію. А я залишився з цією гранатою в руках і думав, що справді краще підірватися, адже у полоні з добровольцями чинять страшні звірства. Я був готовий виконати те, що він сказав. Але, слава Богу, тоді хлопці відстрілялися. Добровольці у полон намагаються не потрапляти, тому що з них дуже знущаються: і спалюють живцем, і палять паяльною лампою, і каструють…
Загиблих у нашій бригаді не було за той час, що я там служив. Було четверо поранених.
У танковій бригаді я освячував танк. А також освятив могилу солдата, якого не відправляли додому, тому що там уже не було що відправляти. Його поховали біля частини. Тому я там провів молебень, освятив могилу і хрест.
Продовжувати далі жити так, ніби у нас немає війни, — це гріх байдужості, з якого треба сповідатися. Неможна жити за приказкою «моя хата скраю». Усі повинні допомагати військовим, хто чим може. Там, на передовій, пекло. Вони воюють за нас. І якщо вони не зупинять агресорів, то завтра ті прийдуть до нашої хати. Але є ще Четверта Божа заповідь, яка наказує шанувати батька і матір. Батьківщина — це наша мати, перед якою ми маємо обов’язок. Ми маємо дві батьківщини: Царство Небесне і нашу земну батьківщину. Ми ж не можемо мовчати тоді, коли з нашої матері знущаються. Мені дуже боляче те, що люди намагаються відкупитися від армії, втекти за кордон, а після цього йдуть гарно до храму на молитву. Як ми можемо любити Бога, якого не бачимо, якщо ми не любимо ближнього, якого бачимо? Така побожність фальшива. Молитися треба. Але віра без учинків мертва.
Деякі жінки кажуть «Я би свою дитину на війну не пустила». Це теж тяжкий гріх. Інші мами, що, дурніші, чи їхні діти гірші? Ті, що воюють, теж чиїсь сини чи доньки, чоловіки чи дружини. Думаєте, тим, які воюють, які гинуть, які повертаються пораненими, не страшно? Але вони не сидять удома.
Потрібно готуватися до реабілітації військових, які повернуться додому після війни. Священикам і психологам треба буде з ними працювати. Хоча я скажу, що, наприклад, у добровольчих батальйонах люди адекватні, вони знали, на що йдуть, були психічно готові, вони не напиваються на службі. У них не буде такої психічної травми, як у тих, хто пішов за повісткою і не дуже хотів. У них немає такого ентузіазму. Не в усіх, а в багатьох. Тому їм часто краще напитися і забутися. Але загалом усім після війни потрібен час для реабілітації. Та що ми можемо зробити?.. Ми не прийшли на чужу землю. Ми захищаємо свою.
фінансово.
Щиро дякуємо!
