Чому людині, яка потрапила в біду, далеко не завжди стане потіхою богословський трактат про божественну всеблагість, і як їй допомогти не засумніватися, що Бог є Любов, — роздумує Володимир Берхін.
Проблему теодицеї («чому благий Бог, який любить людину і все знає, допускає зло і страждання у світі») намагалися вирішити стільки разів, що вже давно виробилися стандартні ходи думки з цього питання, стандартні рішення, стандартні їх заперечення, стандартні заперечення на заперечення і так далі.
Я не претендую на те, що принципово розв’язав проблему теодицеї — радше я просто знайшов для себе відповідь і назавжди перестав сперечатися з атеїстами на цю тему. Про що й розповім.
Перше й найбільш очевидне вирішення цієї проблеми — суто розумове. Виправдати Бога, як адвокат перед суддею виправдовує звинуваченого: довести, що Бог тут ні при чому, виходячи з фактів і керуючись загальновживаними логічними методами роздумів.
Неспростовно довести, що Бог не винуватий, що зло і страждання — справа наших власних рук і диявольських хитрощів. І все те, що ми вважаємо злом, воно, звісно, зле, але Бог усе бачить, всім воздасть, і все наслідки скеровує до добра, й колись усяке страждання буде заспокоєне.
Ну і взагалі, що наявне страждання — мінімальне з можливих, і поруху нігтя одного біса вистачить, щоби зруйнувати світ. Тож треба терпіти і довіряти, і радіти, що не сталося гіршого, і дякувати Богові за страждання і любов, бо ми давно перевищили міру всілякого зла і колись перевищимо міру Божого довготерпіння.
До того ж, потім, колись, воздасться кожному за справами його. А якщо ми з цим не готові змиритися, то, вибачте, це проблеми нашої гордині, а не Божого дозволу на зло.
Ця відповідь — формально, певно, цілком відповідна богословським істинам — має один надзвичайно вагомий недолік: вона безглузда для людини, яка реально страждає.
Я часто бачу, як плачуть люди, в кого сталося дуже велике горе: помирають близькі, приходить хвороба чи бідність, зраджують друзі. І їм геть не допомагають логічні роздуми про те, що десь там далеко є Добрий Бог, який наперед про все подумав.
Навіть і більше цього: Добрий Бог, який про все подумав, за таких обставин виглядає зловмисним садистом, який чомусь вирішив, що помре саме ця дитина саме цієї людини, тому що «так треба» у Його незвіданих задумах.
Логічне, інтелектуальне виправдання Бога — це шлях у нікуди, який провадить не до того, що люди перестануть запитувати «А де Бог, коли ми страждаємо?» — а до того, що люди взагалі перестануть запитувати про Бога. Якщо Він у моїх стражданнях ні при чому, ну то й Бог із ним, обійдуся! Тому що страждання охоплює людину повністю, вимикаючи розумування, повертаючи нам щось сутнісне.
Бог же потрібен не для розумувань, а для життя. Ніхто з людей не живе строго логічно, людина керується не аргументами розуму, а всім своїм досвідом.
Людина — не комп’ютер, який оперує виключно нуликами й одиничками, відмінностями і подібностями. Людина має почуття, вона втомлюється і радіє, вона знає поняття «краси сюжету» і «люди так не роблять».
Надаремні будуть інтелектуальні «докази існування Божого» й теодицеї, базовані на незвіданості Божого Провидіння, — навіть дуже логічне страждання і гранично обґрунтована біда від цього не стають анітрохи легшими. Коли у вас болять зуби — чи втішить вас думка, що потрібно було їх чистити правильно і регулярно?
Коли я це зрозумів, то став шукати іншого шляху виправдання Бога. І знайшов його в другому сенсі слова «виправдання», у «справдженні» як процесі, який не може завершитися, який триває рівно стільки, скільки людина живе.
Це «виправдання» — як підтвердження тих чи тих прав або репутації. «Н. справдила свою славу доброї та жертовної людини», «М. справдив високе звання лікаря» і так далі. «Виправдання», справдження — як дія, а не як кінцевий результат.
Бога можна виправдати — але не як суддя ударом молоточка виправдовує звинуваченого, а як чоловік справджує дану жінці клятву вірності. Не роздумами про те, як це важливо, історично обумовлено, логічно неминуче — нібито жінка хоче від чоловіка досконалої логіки! А щоденним вибором, щохвилинними діями, які треба було робити вчора, треба сьогодні й треба буде завтра.
Не раз і назавжди загальноприйнятими логічними доказами, а особисто для оцієї людини, тут і зараз.
Коли людина страждає, немає сенсу розповідати їй про те, що Бог десь там і отам. Єдиний спосіб — це самому стати цим Богом, який Бог-із-нами, поруч зі страждальцем. Заплакати разом із ним. Розв’язати проблему, яка змушує його страждати. Втішити сплаканого, зігріти змерзлого, нагодувати голодного і дати надію тому, хто впав у відчай.
Так, звісно, це не зніме інтелектуального нерозуміння: чому це сталося саме зі мною? Але це може стати відповіддю на страшніше запитання: «Господи, чому Ти мене покинув?»
Так, це виглядає нескромно. Але хіба богослов, який береться виправдовувати Бога логічними постулатами, виглядає краще? Людино, ти хто взагалі така, щоб виносити Богові вердикти — винен чи не винен?
І, до речі, саме спроби вирішення цього навіженого завдання більше за все інше допомогли мені усвідомити неймовірну прірву, яка відділяє мене від Христа. Мені в цьому не допомогти ні викривальні слова молитов, ні розумні книжки, ніщо, крім живої практики, реальної спроби бути Божою людиною.
Отут і з’ясовується з усією неминучістю, що молитва — це не 15 хвилин уранці та ввечері, а повітря, без якого задихаєшся, і що сповідь і причастя необхідні не менше, ніж регулярне миття тіла.
У Бога, вибачте за банальність, немає інших рук, окрім наших. І якщо Бог хоче, щоби стражденні були втішені, — значить, нам, Його Церкві, треба втішати страдників, і ніяк інакше.
Теодіцея — не теоретичне завдання, а суто практичне. Як не буває теоретичною цнота, як не буває теоретичною їжа і теоретичним — сон. Коли я це зрозумів, то припинив (сподіваюся, назавжди) суперечки про Бога і взявся за те, що роблю і зараз.
Богові це потрібніше, ніж логічні умопобудови з переходом на особистості.
Від редакції: Володимир Берхін, нар. 1981 р., москвич, випускник історичного факультету МДУ, православний, президент благодійного фонду "Предание".
За матеріалами: pravmir