Не так давно ми розповідали про мистецькі роботи, присвячені боротьбі нинішньої України. Зокрема, можна було побачити роботи художниці, яка має нікнейм Нолдофінве. Оскільки Беата Куркуль мешкає у Києві, не було великої складності поговорити з нею трошки детальніше…
— Пані Беато, розкажіть про себе. Хто Ви з походження?
— Я полька за національністю, народилась і до самого заміжжя жила в Литві, у Вільнюсі. Батьки також поляки, їхні сім’ї приїхали в Литву у різний час із Білорусі (там навіть сільце Куркулі є) та Польщі. Ось такий вінегрет.
Тим не менше, першою мовою, якою я заговорила, стала російська. Потім опанувала польську й литовську. Для Литви, а особливо для Вільнюського краю, де немало національних діаспор, така багатомовність — звичне явище.
— Я знаю Вас завдяки малюнкам; а хто Ви за освітою?
— За однією освітою я медсестра загальної практики, за іншою — історик. Закінчила художню школу паралельно з середньою, але різноманітні художні правила на той момент мені так набридли, що при виборі вищої освіти Академія мистецтв навіть не розглядалася. Окрім того, надворі стояв 1997 рік. Економічного дива після розвалу Союзу в нас, зрозуміла річ, не сталося, й душа вимагала якнайшвидше оволодіти корисним фахом і почати приносити додому гроші. Одразу прокинулось бажання бути корисною суспільству, і внаслідок цього я віддала документи до Поліцейської академії та Вищої медичної школи (тепер це Медична колегія), оскільки за вибраними державними іспитами я не проходила на медицину в університет. Почасти це сталося всупереч волі моєї мами, яка у мріях бачила мене «крутим» юристом (усміхається). У Поліцейській академії я не пройшла відбору, і зрештою стала «гризти граніт науки» у медичній школі.
— Це було цікаво чи корисно?
— Насамперед цікаво. По-перше, доламувалася стара радянська система викладання й активно впроваджувалася скандинавська. Тому з медсестринської справи було аж дві спеціальності: медсестри і т. зв. slaugytojos (тобто «фахівець із догляду». Слово «сиділка» не відповідає суті справи, бо не відображає повноти терміну). По-друге, школа планувала домогтися для своїх дипломів статусу вищої неуніверситетської освіти (що й відбулося за деякий час). А по-третє… по-третє, за два-три місяці після початку навчання ми опинилися «в полі», тобто вже працювали з пацієнтами. Програма у школі була насичена, теорія не відривалася від практики, частина лекцій відбувалася в лікарнях.
— А що з художньою частиною буття?
— Малювання я покинула й чотири роки взагалі пензля до рук не брала. Не було в цьому потреби: медицина витіснила майже все. І це було добре: у медичній школі я позбулася численних комплексів і впорядкувала власну систему цінностей, набувши на додачу цінні навички, знання та досвід. Їх я регулярно використовую і досі.
А потім «зі мною сталися» Зоряні Війни, і я знову почала малювати. Фан-арт захопив і потихеньку вивів до розуміння, що варто підвищувати свій рівень малювання.
До речі, завдяки фільмам «Зоряних війн» я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Тривалий час ми спілкувалися в Мережі, й ось 2004 року я попрямувала до Києва на Новий рік.
— Тут, певне, починається найцікавіше для українців…
— Україна для мене тоді була терра інкогніта. Крим, де наша родина відпочивала в останні роки Радянського Союзу, в дитячій свідомості існував окремо (і, схоже, він не має нічого спільного з нинішнім Кримом) і з Україною ніяк не пов’язувався. А тут ще й революція в Києві… Дивна, варто зазначити, революція на мій погляд. Веселий народ, танцює, співає, міліції багато, але на кожному розі не спиняють, документів не запитують… Майбутній чоловік тоді підсміювався: «Це Україна».
Наш віртуально-реальний роман із побаченнями тричі на рік тривав близько чотирьох років і дійшов до логічного завершення. Ми розглядали обидві країни як місце проживання: і Литву, й Україну. Зрештою, зійшлися на тому, що мені в Україні буде набагато простіше облаштуватися і пристосуватися, ніж чоловікові у Литві. Насамперед через мову. За час своїх візитів я відкрила, що, навіть не знаючи української, розумію її приблизно на 60% — за рахунок її чималої близькості з польською. Чоловікові ж довелося б вивчати литовську «з нуля». Крім того, у нього була мати-інвалід, залишати її не було на кого.
І ще один момент — Київ. Мені тут було хороше, затишно, попри те, що це місто-мільйонник, величезна штуковина, порівняно зі статечним і неквапливим Вільнюсом.
— Життя і медицина привели до Києва. А потім?..
— Наприкінці 2006 року я з’ясувала пренеприємну річ: перші ознаки синдрому вигоряння. Проаналізувала все і зрозуміла, що довго у медицині не протягну. Перебрала всі наявні уміння і зупинилася на малюванні, з яким знову подружилася. Цього разу засіла за підручники, опанувала фотошоп і малювання на планшеті. До речі, перший планшет мені подарувала подруга з Москви — то був її старенький «Геніус». Другий, вельми крутий на ті часи «Інтуос‑3», мені того 2006 року подарував майбутній чоловік. Досі не розказує, чого йому вартувало заощадити на купівлю цієї чудо-техніки з невеликої зарплатні студента-тестера… А старенький «Геніус» поїхав до Таллінна, до моєї тамтешньої подруги, яка щойно починала опановувати комп’ютерну графіку.
Наприкінці 2007 року я урочисто поклала заяву про звільнення на стіл директора, а під кінець 2008‑го, схопивши свою червону валізку, на цілий місяць поїхала до Києва — так би мовити, випробувальний термін перед довгим життям. За цей місяць я дійшла висновку, що не маю ані найменшого бажання знову мати справу з медициною. Зробила портфоліо, резюме і в травні почала бадьоро шурувати по вакансіях. Можна сказати, мені пощастило: за кілька днів до мене подзвонили з однієї зі студій комп’ютерних ігор і запросили на співбесіду. Як пізніше зізнався один із шефів, вирішальним фактором на мою користь виявилося те, що у портфоліо були роботи по Warhammer 40 000. Так розпочалася одна з найбільш захопливих у моєму житті пригод, яка продовжується і нині. Я працюю на студії, яка з 2008 року сильно розрослася, я тепер старший художник і начальник відділу локацій.
— Цікаве комп’ютерне буття і цілком «віртуальний» нік за одним із найцікавіших вигаданих світів…
— Той нік, яким я зараз підписую свої роботи, був узятий за принципом «как вы яхту назовете, так она и поплывет». Паралельно з «Зоряними війнами» я цікавилася Всесвітом Толкіна. «Гобіт», «Володар перснів», «Сильмариліон»… Якось, ще у Вільнюсі, в магазині російської книжки мені впало до рук щось дивне: «По ту сторону рассвета», авторства якогось Берена Белгаріона. І з написом на обкладинці «Літописи Середзем’я». На той час я вже прочитала Перумова, і черговий роман на підставі світу Толкіна сам по собі не здивував. Радше захопив сам факт його існування. А коли з’ясувалося, що він написаний ще й по «Сильмариліону», то захват став безмежним. Треба сказати, що ці дві «цеглини» двотомника (реального авторства Ольги Чигиринської) і досі залишаються серед моїх улюблених книжок і були привезені до Києва серед перших.
Власне кажучи, «ноги» нікнейма ростуть звідти. Нолдо — від назви одного з ельфійських родів, нолдор, які мені дуже подобалися (особливо Фінрод Фелагунд), а також значення слова: «мудрі, тямущі». Фінве — з одного боку, поклон у бік самого короля Фінве, а з іншого — одне зі значень цього імені це «прозорливий» (десь на форумі мені таке підвернулося). Усі три якості були мені дуже потрібні. Тобто у моєму випадку нік — це опис не того, що є, а того, що я хочу набути. Ось така, у певному розумінні, «магія слів».
— Відтоді як вийшла попередня публікація про Ваші малюнки, які нові роботи з’явилися?
— З нових робіт у мене — обкладинка календаря (він уже готовий, 22 березня перші примірники залишились у київському госпіталі прикордонників). Там, на обкладинці, троє наших підопічних: Женя з Харківського прикордонного загону, Рома з Луганського, Ярослав із Мостиського.
Ця робота намальована за піснею В. Купрієнко «Олеженька», що присвячена прикордоннику Олегу Сороченку, який загинув у серпні 2014 під Красною Талівкою. Він був одним із наших підопічних, нам хлопці зателефонували за кілька годин після бою. В Олежки залишилася вагітна дівчина, з якою вона не встигли розписатися. Нещодавно вона народила доньку.
І, власне, згаданий календар, присвячений прикордонникам України.
— Для людини, яка приїхала до Києва на Помаранчеву революцію… як Ви сприйняли Майдан?
— Досі не можу для себе чітко визначити, що ж це таке було, той Майдан. З відстані прожитого року він виглядає як різке пробудження, поштовх. Ніби ціла країна здригнулася й прокинулась. Люди розкрилися — хто з хорошої сторони, хто з поганої. Певно, це було пробудження і шанс одночасно. А також свого роду чистилище. По суті, розкрилося багато чого, також і недоброго, — як розрізається абсцес. Із нього витікає гній. Потім рана чиститься й починають рости нові, здорові клітини.
Багато що вразило. Взагалі, минулий рік дав у сенсі розуміння українців набагато більше, ніж попередні шість років, проведені серед них. Великої душі народ.
— Не можу не запитати про справи ще вищі, тобто про віру…
— З вірою все складно і водночас просто. Формально я католичка. Реально спілкуюся з Богом за посередництвом католицьких молитов і там, де мені цього хочеться. Добре почуваюся в більшості католицьких і православних храмів. Поруч з іконкою Матері Божої Остробрамської у мене стоїть православна іконка Богоматері з Володимирського собору. Можу зайти до православного храму й поставити свічку за когось або за щось. Оскільки мій чоловік — православний, то ми відзначаємо обидва Різдва та обидві Пасхи.
Якихось специфічних молитов у мене немає. Зранку — дякую Тобі, Боже, що даєш новий день. Увечері — дякую за всі уроки, які Ти мені дав. На роботі ж діє «особливий індіанський ритуал», суть якого така: кожний справжній індіанець, перш ніж зробити щось не надто розумне, завжди думає, чи йому це треба (сміється).
Макс Фрай у другому томі «Казок старого Вільнюса» написав: «Мистецтво почалося, коли закінчилася магія… Нам давно час повернутися до витоків. Малюнок знову має стати магічною дією». (Тільки візьміть до уваги, що ми весь час залишаємося в толкінівському розумінні магії.)
Тому малювати — це творити світ. Ідеальний варіант. В усьому іншому я для себе вирішила: роби, що можеш, і нехай буде, що буде. Тільки не докладайся до формування вирів ненависті.
— Як на Вашу думку, думку митця: чого нам (і Вам теж) варто чекати від майбутнього?
— Швидше за все, в майбутньому доведеться вчитися прощати по-справжньому. Так, щоби не тягати у собі купи хробаків негативу. Подивимося…
— Дякую за розмову.
фінансово.
Щиро дякуємо!
