Папа втяв такий номер, що якби він був на відстані простягненої руки, то я б його пообіймав-пожмакав. А потім напився би зі щастя (щоправда, вино у їдальні Дому св. Марти абияке, в чому я мав нагоду особисто пересвідчитися; але цим разом то я би не викобенювався).
Читаю я папський документ («Обличчя милосердя»). Франциск у ньому пише, чому вирішив проголосити Надзвичайний Святий Рік. Він розпочнеться 8 грудня цього року і має бути Роком Милосердя. Цей текст — не найлегше читання, він «воцерковлений» за стилем, це не захоплива проповідь, проста і в лоба, у відомому стилі Франциска. Ну й дуже добре, що вона «на жаргоні», бо як хочеш утяти «жирну» революцію, що має охопити цілу Церкву, то треба висловлюватися точною, фаховою мовою, так щоби для всіх було ясне, що це не якась собі прекраснодуховість і «ура-євангелізація», а пропозиція, дуже глибоко вкорінена у Святому Письмі і в Традиції.
Сподіваючись, що мудріші за мене «розтлумачать» людям цей текст краще, я постараюся пояснити швидко і в загальних рисах, чому він мене так розбурхав і звідки у мене «шило».
Насамперед тому, що Святий Рік то не якась чергова церковна помпа, від яких на всіх рівнях, центральних, дієцезіальних, парафіяльних аж продиху нема. Святий Рік це серйозна справа, яку папи оголошують кожні чверть століття, він походить із ювілейного року, про який написано у Старому Завіті. Ізраїль мав відзначати його на кожний 50‑й рік. Боржникам тоді, зокрема, потрібно було прощати усі взяті кредити, селяни не повинні були сіяти ані жати (а коли питали: що ж нам їсти — Бог відповідав: Я про це потурбуюся, це мій клопіт). Одне слово, це був такий вид «перезавантаження», що його Бог велів людям робити у просторі їхньої суспільної діяльності, нагадуючи, що то Він є Господом усього, а не Міжнародний валютний фонд чи Велика (ві)Сімка. Прощення всіх боргів, звільнення з рабства — саме таким був задум Ювілею. І саме це було приводом, через який юдеї робили, що лиш могли, або якось заплутати інтерпретацію цього тексту, щоб його ніби і виконати, і ніби не занадто. Ну бо хто таке бачив?! Як хочеш мати урожай, то треба орати й сіяти! Або кредит: та ви що, це ж святе діло! Має бути справедливість! Ви брали у франках, я в злотих, я платив більше, ви менше, тепер ви дістали копняка в зад, отож чому я маю дозволити, щоби вам скасували виплату? Нехай вам теж буде боляче! Економіка — святий закон.
Бог приходить і каже: а дулю вам. І схожа ідея виступає прикладом для Надзвичайного (бо від попереднього ще не минуло чверть століття) Ювілею, проголошеного Папою. Тим Папою, який (сам казав!) відчуває, що довго правити не буде, і тепер кричить, так щоби почули всі: ЛЮДИ!!!! Приходьте!!! Повертайтеся, відкупайте гріхи! Ми тут на вас чекаємо з розпростертими обіймами! Бог на вас чекає! Він хоче вас прийняти і притулити, БЕЗ жодних вступних умов! То не так, що на Його любов треба спершу заробити добрими вчинками. Не треба, Він вас любить ЗАДАРМА, а якщо хтось вам сказав щось інше, то він бреше. Насамперед — прийдіть. Захлиніться й захопіться тим, що Він НІЧОГО ВІД ВАС НЕ ХОЧЕ, а хоче дати все. Коли ви побачите Його силу, ту силу, яка каже: люблю, навіть якщо без взаємності, — може, захочете бути з Ним ближче. А тоді — ми будемо на вас чекати у конфесіоналах. У яких — як пише Франциск — сповідники «нехай не ставлять непотрібних запитань», але щоб перебивали каяників, як милосердний батько перебив заготовлену промову марнотратного сина; щоби чули у серці пенітента заклик про допомогу і прохання простити.
Франциск велить, аби в кожній катедрі, не тільки в Римі, були в цей Рік очевидні для всіх «Двері Милосердя». Це знак: Церква має бути Церквою відчинених дверей, а не цитаделлю, взятою в облогу. Право увійти цими дверима мають усі: святі, «статистичні грішники», алкоголіки, злодії, чоловіки з численними стрибками у гречку та жінки з багатьма романами, ті, хто живуть у конкубінатах, гомо- і гетеросексуальних, батьки, які пішли на ін вітро, ба — навіть віровідступники! Папа ж заповідав, що розішле по світу своїх спеціальних посланців, Місіонерів Милосердя, які матимуть право відпускати гріхи, зазвичай застережені для Апостольського Престолу. В цьому списку — такі справи, як порушення таємниці сповіді чи напад на папу, але (що у цьому контексті найважливіше) також апостазія (віровідступництво), єресь чи схизма. Повідомлення цілком чітке: якщо ця Церква воістину є Церквою Бога, то милосердя в ній кордонів не має, бо Боже милосердя не має обмежень.
Але ж до цього всього, однак, треба, аби хтось прийшов і про цю сповідь попросив? Звісно, у Церкві найпрекраснішою є свобода — ніхто нікого не буде спасати силоміць. І чесність: якщо у твоєму житті щось не клеїться, то говоримо про це відверто. Але: як говоримо — ось родзинка всієї справи! Чи ми говоримо як Бог: «люблю тебе до безумства, незалежно від того, чи ти любиш мене», чи говоримо як наречена-невротичка: «поки що моя любов це любов другої якості, вона підбита легким капризом і таким собі педагогічненьким сумом, і краще буде, якщо ти мене полюбиш, як треба»?
Франциск знає, що слова вже втратили міць змінювати людські життя. Тепер може щось зробити тільки діяльна любов. Тому він перелічує, що мають робити (а не що мають говорити) вірні під час цього Року. Вони мають годувати голодних, поїти спраглих, відвідувати в’язнів, приймати під свій дах подорожніх. Говорить про те, щоб нашими долонями відігрівати змерзлі долоні найбідніших. Показати всім, і бідним матеріально, і голодним духовно, і святим, і морально заплямованим, що у Церкві — їхній дім. Не духовний тренажерний зал, не університет, не суд, не сертифікаційний центр, не осередок терапії, а омріяний, безпечний, завжди відкритий ДІМ.
У цілому цьому тексті є один пасаж, який мене вбив на злеті. Це цитата з документу Йоана Павла ІІ «Dives in Misericordia», з якого слідує, що християни сьогодні недооцінюють Боже Милосердя, бо — подібно як і решта світу — вважають, що самі собі дадуть раду. Що коли люди вже літають на Місяць (ну, це вже я доповнюю), то і спасти себе можуть самі, силою власної моральної досконалості. Зароблять собі на небеса. Але ж це повний абсурд! На небо неможливо заробити, бо Христос уже його для нас заробив. Наше завдання виключно в тому, щоби цього не спаскудити. Жити так, аби, йдучи якомога ближче до Нього, дійти туди, де ми будемо дихати щастям, любов’ю, теплом і радістю. А по дорозі заразити цією ідеєю інших людей. Не від висварювання починати, не ганити, а прийняти людину (що, зрештою, зовсім не повинно означати, ніби я погоджуюся з усіма її ідеями).
А ми заразили Євангеліє хворим мисленням цього світу, який відкидає Бога. Зараз — якнайбільш відповідна пора, щоби відмотати стрічку назад! Ви собі уявляєте таку ситуацію? Священик каже: слухайте, кожен з нас має знайомих, які покинули Церкву, а тепер покинуть і Бога. Скажіть їм: на вас тут чекають. Не буде биття по пальцях, не буде занудствування. Ви нечесні виборці? Ви нечесні депутати? Та байдуже. Ви не могли більше слухати свого настоятеля й перестали ходити до храму? Неважливо. Ви всі запрошені. Ось зараз. Нехай приходять! Будемо разом радіти, дякувати, а як хтось із них матиме проблему, то станемо над ним усі й будемо йому перед лицем Божим добра зичити, благословляти. А що не кожен із цього числа зможе, наприклад, одразу приступати до Причастя? Спокійно! Якщо відкриєш йому цю любов, то з часом у ньому прокинеться й живе прагнення Причастя. Навіть якщо він на цьому й зупиниться, то це вже щось… Бо вже саме прагнення зможе зробити в людині такі духовні зміни, так розширить серце, що вона зайде далі, ніж багато тих, хто це Причастя приймає.
Усе це пахне якоюсь наївністю? Ну так; ось тільки саме за такою наївністю в нашій Церкві я сильно сумую. В ній так багато мудрості, так багато поваги, в ній шанують принципи і слушні методи, в ній є форма і наслідок. Це добре. Зрештою, Францискові йдеться не про те, щоб раптово змінювати науку Євангелія. Йому йдеться про те, щоби до католиків нарешті доперло, що Євангеліє — це запрошення на побачення, а не на іспит! Що як тобі здається, ніби ти святий, — то ти смішний. А якщо тобі хтось говорить, що ти смішний, то ти й так можеш бути святий.
Я, певно, ще не раз буду читати цей документ і писати про нього. Не можу ним натішитися. Хто впорається, нехай помедитує над ним сам (особливо раджу роздуми про співвідношення справедливості, милосердя й любові). Й віднині щодня в сумлінні я чутиму запитання: а ти сьогодні був милосердний? Не «чи ти дав сьогодні свідчення в якійсь справі, чи ти щось завоював, чи ти щось виграв» — тільки це: чи ти був милосердний?
Наскільки я знаю життя — хтось цей текст зрозуміє і захопиться ним, хтось його зрозуміє і обуриться ним, хтось інший не зрозуміє і замінить його черговими церковними заходами. Я ж просто не можу вже дочекатися такої Церкви, про яку пише Франциск, і яку я, також від сьогодні, повинен почати спів-творити! Галина Бортновська на запитання, як почувається у Церкві, відповіла, що Церква то такий великий ліс, і кожен знайде у ньому місце, щоби добре почуватися. Це правда. Але Франциск пише про Церкву, яка з лісу вийшла. Про партизанів, які нарешті помітили, що війна з рештою світу закінчилася. Що треба у цей світ іти і просто почати цих людей любити. Що насамперед має бути любов, готова до безумства ЛЮБОВ, перш ніж можна буде говорити про «любов вимогливу», «любов високу», «тяжку» та додавати до неї ще які завгодно прикметники.
фінансово.
Щиро дякуємо!
