Отець Любомир Яворський, заступник керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України, розповів, як разом із українськими воїнами святкував Великдень на передовій.
Отче, скільки часу ви пробули в зоні бойових дій останній раз?
Тиждень. Поїхав ще перед Великодніми святами.
Наша підготовка до Великодня показала, що на саме свято треба буде багато капеланів. Тому було вирішено, що всі, хто зможе, поїдуть на передову.
Загалом нас було 24 священики в зоні АТО. За сім днів я проїхав понад три десятки місць. Ми роздали п’ять тисяч образків із Христовим Воскресінням. Давали образки в руки солдатам…
Місця – це там, де дислокуються наші воїни?
Так, ми були лише на передовій. У полях, у лісі, у бліндажах…
Наприклад, у Кримському я служив Літургію на позиції, з якої було видно блокпост бойовиків. Мені сказали, що це регулярні війська Росії.
Я готувався до Богослужіння. Хлопці теж брали участь у підготовці… Тільки-но я почав служити «Благословенне Царство Твоє…», як раптом – бабах! Я легенько обернувся, чи хлопці, бува, не поховалися. Усі стояли й навіть не поворухнулися. Я продовжив молитву спокійно. Пізніше виявилося, що це стріляли на сусідньому блокпосту, а не по нас, але я цього не знав. Побачив, що хлопці не реагують і собі не боявся.
Як ви дізнавалися, де вас потребують найбільше?
Мене вели самі хлопці туди, як вони самі казали, куди священик ще ніколи не доходив. Наші хлопці на таких позиціях кажуть: здається, Господь тут забув про нас. Вони тижнями тут не миються. Волонтери сюди теж не дуже добираються. А на Пасху так сталося, що під час Літургії кожен з нас відчував, що Бог навідався туди.
…Я розвіз три тисячі пасок. Ми їх освячували й роздавали одразу після Літургії. На жаль, ми не мали часу залишатися з ними частуватися, бо одразу треба було їхати далі. Таким чином ми проїхали тисячу кілометрів по наших позиціях. На день мали по 10-11 відвідин. Останні наші відвідини завершилися о 8-й вечора. Хлопці запропонували: давайте тепер ми вам зробимо свято.
І в чому воно полягало?
Готували вечерю, нарізали свячене. Співали під гітару пісень.
Я бачив смуток у їхніх очах. І не дивно, бо й сам відчував сум, адже вперше в житті святкував Пасху поза домом. Та якщо кажеш до воїнів: браття, потрібно мати радість, — то й сам мусиш випромінювати її.
Чи рідні попіклувалися були про частування на Великдень?
Так, дякувати Богу, родичі дуже в цьому плані потурбувалися. Уже в четвер дехто з них мав свячене.
…Дуже зворушливим був момент виставлення Плащаниці. Виставляли Плащаницю там, де доводилося. Наприклад, на столі, де хлопці їдять. Якщо не було де виставити, то солдати тримали на руках.
Мене супроводжував брат-монах Роберт. Він спостеріг, і я це підтверджую, що з таким трепетом і побожністю, з якою підходили цілувати Плащаницю солдати, не кожен священик і монах це роблять. Мабуть, у цей момент вони добре усвідомлювали, що таке терпіння Христове.
Дехто з них уперше цілував Плащаницю…
Багато було охочих сповідатися і прийняти Причастя.
Місцеві теж приходили до нас святити паски. Одна жінка жалілася, що в них у селі ніколи не було церкви, тому прийшли сюди. Освячення пасок посеред лісу в каплиці-бліндажі мені навіяло спомини про партизанську війну українців, про УПА.
Що найбільше вас вразило під час відвідин солдатів на свято?
Мене вразило, як військові сприймають перемогу Христа, – як перемогу не війни, а їхнього внутрішнього гріха. Я ще ніколи не бачив, щоб у зоні АТО були майже всі тверезі, як це було на Великдень. Люди зрозуміли, що їм потрібно піклуватися про свою душу.
Ще мене вразило, як солдати відповідали на «Христос воскрес!» Стоїть 300 чоловік і – «Во-і-сти-ну во-скрес!» Таким армійським багатоголоссям. Досі я лише чув, як вони відповідали подібним чином на «Слава Україні!»
Ви раніше розповідали, що військові капелани мають «пташині права». Як зараз виглядає ситуація?
Вони й досі пташині… Кожен капелан, який їде до військових, спершу отримує погодження в місцевого єпископа, нашого департаменту та відповідних структур Міноборони й Генштабу.
Але офіційного статусу капеланство ще не має… За капеланом закріпляють супровід, його доставляють, куди потрібно. На Пасху, можу стверджувати, організація доправлення військових священиків була на гарному рівні. Сектори Генштабу самі планували маршрути.
…По дорозі назад ми заїхали відправити Панахиду на могилах неопізнаних солдатів у Старобільську. Там було поховано 47 тіл невідомих солдатів. Таких поховань у зоні АТО є дуже багато.
Якось я молився. До мене підійшов військовий, який мене супроводжував, і сам запропонував помолитися на могилах загиблих бойовиків. Мене це вразило, адже цей військовий, можливо, відчуває до них велику неприязнь, а може, і ненависть. Але він попросив помолитися за них.
Ще епізод… Я готувався до Богослужіння в якомусь яру. Почали сходитися хлопці. Кожен у руках тримав свій пасхальний кошик. Мені сльози навернулися, коли я побачив, що кошиками їм служили їхні каски. У ті каски вони поскладали паски, ковбасу, яйця.
…Ще ніколи я не почувався таким потрібним, як на цей Великдень. Хотілося б, аби такі самі відчуття пережив кожен священнослужитель.
Розмовляла Оксана Климончук, Департамент інформації УГКЦ
фінансово.
Щиро дякуємо!
