Європа ніколи не була спокійним місцем. Тому після жахів двох світових воєн ХХ століття європейці навчилися регулювати точки напруження. Практика спільного вшанування пам’яті загиблих стала одним із найдієвіших превентивних засобів, аби не допустити загострення якогось застарілого конфлікту. Зрештою, сам Європейський Союз спершу поєднав колишніх ворогів — Францію й Німеччину, щоби нікому й на думку не спало порушити мир; а потім уже став поширюватися на решту країн.
Поєднання економіки і вироблення спільних політичних структур було би неможливим без взаємної толерантності на рівні міжлюдських стосунків. Адже так чи інакше економіку й політику роблять звичайні люди. Їх же потрібно навчити, наприклад, що колишні вороги — також люди і їх потрібно прощати. Упередження ламати непросто, особливо якщо це упередження виростає з особистої травми втрати когось близького на тому чи іншому фронті, у тій чи іншій війні. Як варіант — створення спільних меморіалів, спільне вшанування пам’яті загиблих; плюс до того ж узгодження шкільних програм з історії — саме узгодження, а не підлаштування під якусь одну сторону. Головне, що в основі всього цього лежать публічне покаяння, прохання про прощення й саме прощення.
Якщо проїхати вздовж сучасного французько-німецького кордону, то ви можете побачити багато спільних меморіалів, присвячених загиблим у І Світовій війні. Якщо для нас раною, що досі ятрить, стала Друга світова війна, а Перша затерлася через жахи, які настали після 1918 року – громадянська війна, колективізація, Голодомор, — то у Західній Європі Перша світова стала справжнім потрясінням і в історіографію ввійшла під назвою «Велика війна».
Музеї Великої війни проводять спільні акції пам’яті, роботу з молоддю, влаштовують воєнні реконструкції тогочасних бойових дій.
Друга світова залишилася незагоєною раною сорому й розкаяння для німців. У Берліні й інших містах як щоденне, щомиттєве нагадування про те, що сталося, залишили нереставровані будинки із залишками куль: шрами на тілі міста, незагоєні рани, для того, щоби подібне ніколи не повторилося. Німці відбудовували свої міста після масових бомбардувань, які знищили красу середньовічної архітектури; але відбудовували тільки функціонально, без повернення до втраченої краси, — як кара за те, що вони спричинили людству, розпочавши ІІ Світову. Так само спільні акції зі вшанування пам’яті загиблих, прохання про прощення в усіх, кого було скривджено, особливо в тих, хто став жертвою Голокосту.
Меморіал пам’яті Голокосту в Берліні — один із найбільш лаконічних, стриманих і зворушливих до глибини душі меморіалів, які мені довелося колись бачити. Плюс музей Голокосту, де про все відверто і без купюр, і шкільні екскурсії, і розповідь дітям, як це було, і виплата контрибуцій, і матеріальна допомога, і…, і…, і… Можна довго перераховувати все, що робить Німеччина протягом останніх сімдесяти років, щоби заслужити прощення. Багато громадян нашої країни можуть це засвідчити, оскільки всім колишнім гастарбайтерам — людям, чию працю, силу й молодість Німеччина використовувала задля своїх економічних потреб, — згодом виплачували фінансову допомогу. Так само й програма прийому на постійне місце проживання громадян єврейського походження із наданням фінансової допомоги — усе це знаки публічного розкаяння та очищення, яке проходить Німеччина після 1945‑го. Зрештою, ідеться не лише про Німеччину.
Спільні меморіали можна побачити і в Італії, і у Франції, і в Іспанії. Нам довго здавалося, що ІІ Світова — це лише «наша вітчизняна» і стосується лише нас. Залізна завіса, на щастя, впала разом із Берлінським муром. Вважаю, що подвиг наших героїв не потьмяніє, якщо ми навчимося бачити й те, що було зроблене іншими, і яку ціну інші заплатили в ім’я миру, і який шлях пройшли заради спільного мирного майбутнього. Вшанування пам’яті загиблих 8 травня — один із кроків долучення до спільної пам’яті ІІ Світової. Зрештою, я вірю, що настане момент, коли ми збудуємо меморіали загиблим у Донецькому аеропорту, в Іловайському котлі й інших кривавих точках, і вже зараз треба думати над тим, як просити про прощення і прощати.
Тетяна Дзядевич,
«Католицький Вісник» №8/ 2015
фінансово.
Щиро дякуємо!
