У важкий для держави час кожен обирає свою сторону і робить те, що вважає за потрібне. Та всім давно зрозуміло, що без волонтерів усе було би значно важче й гірше. Це люди, які, жертвуючи собою і своїм часом, намагаються допомогти усім потребуючим. От саме такою людиною і є Юлія Циба.
— Юліє, розкажіть, що спонукало Вас стати волонтером і як довго Ви вже допомагаєте людям?
— Все було дуже просто. Влітку 2014 року я дізналася, що мій двоюрідний брат пішов воювати на Схід,у батальйон «Азов». У серпні під Іловайськом їхній підрозділ обстріляли. Загинув командир і ще декілька побратимів. За кілька днів ми зустрілися з братом, він приїхав на похорон командира. Довго говорили про війну. Я дізналася, що хлопцімають потребу в аптечках НАТОвського зразка. З того і почалося волонтерство. Але я тоді ще не називала себе волонтером, просто допомагала братові і його побратимам. Пізніше, у вересні, подруга запросила відвідати з нею госпіталь прикордонників. І я пішла. Тепер це одне з найрідніших місць (усміхається).
—А що саме Ви робите і для кого?
— Спочатку відвідувала раз в два тижні госпіталь, із чимось смачним. Потім побачила, що хлопці потребують одягу, бо дуже багато з них були після полону, не мали звичайного чистого вбрання. Багато хто був із Донбасу, тобто їхні домівки залишилися в зоні АТО. Потреби були різні: від їжі та одягу до військової амуніції. Іноді просто поговорити, попити з хлопцями чай у госпіталі, послухати їхні розповіді. Коли більш серйозні травми, доводиться шукати ліки чи спеціальні прилади, які прискорять одужання. Тим, хто після одужання йшов далі на службу, потрібно було знайти форму, берці, рації, рюкзаки, продукти. На початку я допомагала прикордонникам і підрозділу брата в «Азові», а тепер допомагаю і прикордонникам, і бійцям ЗСУ.
— Як багато людей співпрацює з Вами?
— Конкретної кількості не скажу, їх важко порахувати. Це і волонтери, з якими я познайомилася за увесь цей час, і просто друзі, які час від часу допомагають, і навіть бійці, що вже повернулися.
— А чим Ви займаєтесь окрім волонтерства, чи це зараз Ваше основне зайняття?
— Я працюю дизайнером поліграфії. Але, так, як я працюю вдома, тобто сама собі хазяїн, тож можу суміщати роботу з волонтерством. Хоча, зізнаюсь, волонтерство займає більше часу, ніж робота.
— Тоді розкажіть, як минає Ваш звичайний день?
— Кожний день індивідуальний. Іноді буває так, що з самого ранку я йду з дому і повертаюся пізно ввечері. Це якщо треба щось їздити купувати і потрапити в госпіталь. Іноді вдається півдня працювати, а півдня вирішувати волонтерські питання. Ну, і ясно, що є ніч, а це іноді найкращий час для роботи дизайнера.
— Стільки справ щодня! І як Вам вдається встигнути усе це зробити?
— Мабуть, що тільки з Божою поміччю. Часто допомагають друзі. Є такі, що ніколи не відмовляють, наприклад відвезти щось вантажне на Нову пошту, або допомогти з пошуками чогось дуже потрібного. Також налагоджено комунікацію з іншими волонтерами, допомагаємо одне одному. Так значно легше.
— Зрозуміло. А чи часто виникають якісь форс-мажорні обставини?
— І таке теж буває. Бувало, що підводили люди, і доводилось викручуватися самостійно. Або фінансові несподіванки: наприклад, не спрацював промо-код на Новій пошті й довелося 100 кг відправляти за свої гроші, бо його дуже чекали.
— Ще з якими проблемами і перешкодами зустрічалися під час свого служіння?
— Часто це нерозуміння з боку інших людей, для чого я це роблю. Армію ж повинна одягати і годувати держава. А за пораненими мають доглядати санітарки і родичі. Але я намагаюся нічого людямне доводити, а просто роблю те, що вважаю за потрібне. Одна з найбільших проблем, це недостатня кількість фінансів, щоб допомогти кожному, хто звертається. Тому доводиться просити в інших людей, через Facebook чи особисто.
— А з підтримкою? Хто найчастіше відгукується на Ваші заклики, пости у Facebook?
— Дуже різні люди. Це і мої друзі, і друзі тих людей, для кого збираю допомогу. Є декілька людей, які регулярно допомагають, навіть якщо не пишу. Та завдяки чарівній кнопочці «поділитися» багато незнайомих мені людей бачать потребу і відгукуються. Так, наприклад, незнайомі мені люди віддали телевізор і мікрохвильову піч у госпіталь.
— Можливо, якась допомога була неймовірно потрібною і неочікуваною?
— Так, було таке. Бракувало коштів на закупку речей, а тут я раптом отримала повідомлення, що мені передали конверт зі значною сумою коштів. Також був випадок, коли у бійця, який не може ходити, просто з палати вкрали ноутбук. Я написала пост про це, і того ж вечора невідома жінка написала, що готова купити новий ноутбук. І так вона і зробила.
— От Ви постійно, шукаєте речі, їжу, екіпіровку, гроші на необхідні процедури. А чи не страшно дівчині брати на себе таку велику відповідальність?
— Звісно, страшно. Але страх відступає, коли бачиш радісні, усміхнені обличчя тих, кому допомагаєш (усміхається).
— Така робота приносить свої плоди. А які плоди Ви бачите?
— Це кількість нових друзів. Бо багато хлопців-військових, з якими познайомилась у госпіталі, стали друзями. Хтось повернувся після лікування на службу, хтось додому до сімей, але ми пам’ятаємо одне про одного і тримаємо зв’язок. Коли хлопці, їдучи в гарячу точку, кричать у телефон «волонтерам ура!» і сміються, то це значить, що вони тримаються й не падають духом. Або хлопець, який рік не вставав на ноги через травми, раптом каже: «Хочеш покажу фокус?» — і встає на милиці. Та не думаю, що це плоди лише моєї роботи. Це плоди старань нас усіх, хто допомагає, хто віддає останні кошти і час.
— Робота для фронту — справа така героїчна… ба навіть патетична. Коли про таке думаєш, «градус зашкалює».
— Тому розкажу дуже смішну, але й трішки незручну історію. Одного разу прийшли ми провідати хлопців у госпіталі. Обійшли всі палати, зайшли в останню й дуже заговорилися. В мене залишався пакет із нижньою білизною, який я мала віддати сестрі-хазяйці, щоб за потреби роздала хлопцям. Поки ми говорили, я його поклала під стілець і зовсім забула про це, потім поїхала додому. Наступного ранку отримую дзвінок від бійця, з яким учора заговорилися. Він каже: «Юлю, а ви свої труси учора в нас не забували?» Я червонію, бліднію, кажу, та наче все на місці. Хлопець сам розгубився, що воно так незручно пролунало, почав вибачатися, а потім каже: та ні, тут під стільцем пакет знайшов із білизною. Тоді ми вже разом засміялися. Але згадуємо до сих пір.
А перед Різдвом була дуже зворушлива історія. Подзвонила мені сестра-монахиня, яка опікується дитячим будинком сімейного типу. Каже, що дітки усі свята збирали свої подарунки й тепер хочуть їх віддати пораненим у госпіталі. Всі розуміли, яка це була жертва для діток. І довелося дуже вмовляти поранених хлопців, щоб прийняли приготовлене. Дізнавшись, що то діти-сироти, бійці благали віддати все назад, бо це занадто дорогий подарунок…
— Ви практикуюча католичка. Чим і як допомагає це Вам —чи, навпаки, заважає?
— Не заважає. До госпіталю регулярно приходять греко-католицькі священики, тому бійці знають, що нема нічого страшного в Католицькій Церкві… Тай багато католицьких капеланів знаходяться на війні. Чимало парафіян різних храмів допомагають, саме через те, що знають мене як практикуючу католичку. Знають, що можна довіряти. Деякі священики й монахині разом зі мною відвідували госпіталь. А також допомагає молитва Церкви за мир, за наших військових.
— Щоб Ви сказали людям, які хочуть допомагати, але, наприклад, їм бракує коштів або сміливості, щоби почати щось робити?
— Насправді, великими коштами можна й не володіти, головне — бажання допомогти. Я теж не мільйонер, але після того, як один раз допоможеш, зупинитися вже не можеш. Тим більше, є приказка «не имей сто рублей, а имей сто друзей»: можна не мати багато грошей, але мати багато друзів, які можуть допомогти. Головне — бажання. Зараз кожен може знайти спосіб допомагати. Якщо в тебе є машина, можешзапитати волонтерів, чи не потрібно допомогти щось відвезти. Якщо вмієш гарно куховарити, можеш приготувати щось смачне і віднести в госпіталь. Домашній їжі там дуже раді. Якщо можеш всидіти більше ніж півгодини на одному місці, можна плести маскувальні сіті. Варіантів безліч, головне — бажання і розуміння, що ти вмієш робити і чим можеш краще допомогти.
— Юліє, Ви робите стільки добрих справ. Очевидно, що хлопці Вам дякують. Які подяки Вас розчулили, а які, можливо, розсмішили?
— Ой, так, подяк дуже багато. Дякують і бійці, й родичі. Іноді подяк так багато, що стає не зручно. Колись на день волонтера хлопці в госпіталі спакували нам пакунок із різними смаколиками, як подяку. Один боєць, який зараз на війні, написав слова подяки на землі, сфотографував і виклав у фейсбук. Це було весело. А ще коли важко, то отримую слова підтримки — і стає значно легше.
— Які плани на майбутнє?
— Займатися цим і надалі. А на найближче майбутнє, то з’їздити на декілька днів на море, щоб трішечки відновити сили.
— Дякую за розмову!
Фото надані Юлією Цибою
фінансово.
Щиро дякуємо!
