«Поезія — то світ переживань і рефлексії. Вона трохи схожа на розмову людським голосом у добу машин і комп’ютерів. Не може, однак, бути занадто мудра, бо ніхто її не зрозуміє. Тому намагаюся писати вірші прості й стислі, щоб у кількох думках переказати щось важливе, що опирається розпачеві.
Не називаю себе «поетом» — то моя особиста психологічна травма з часів дитинства, коли з мене кепкували однолітки. Для мене це слово надто поєднане з естетикою й велемовністю. А ще — титул «поет» мене відштовхує як священика, бо він передбачає конкуренцію з Господом Богом, начебто я намагався б створити щось поза Ним. Є кращі окреслення, наприклад — «віршник».
Сам дивуюся власним віршам, що вони взагалі існують. Наче причастям, хочу ділитися віршами. Можна висловити в них щось добре й сердечне, не затруєне ненавистю, злістю, суперечками. Вірші приносять лад і гармонію. Знезаражують і відтруюють нашу дійсність. Навчають гарного слова. Творять світ, нехай для когось наївний, але посталий з доброї волі».
о.Ян Твардовський
Джерело: Jan Twardowski. Zaufalem drodze. Wierszy zebrane 1932—2006. Zebrała i opracowała Aleksandra Iwanowska. Warszawa, 2007. — 1248 s
І все
Написав «Мій Бог» та закреслив, адже подумав
настільки мій наскільки я себелюбець
написав «Бог людства» і прикусив язика згадавши
іще і янголів і каміння в снігу на кроликів схоже
зрештою написав тільки «Бог». І все
І так забагато вийшло
1968, 1986
Джерело:Твардовський Я. Треба йти далі, або прогулянка сонечка: Вибрані поезії / Упорядк., перекл., передм. та прим. Тетяни Черниш та Сергія Єрмоленка. — К.: Кайрос, 2000.
Іспит совісті
Чи не перекрикував Тебе
чи не приходив постійно вчорашній
чи не втікав в темний плач зі своїм серцем
як п’ята клепка
чи не крав Твого часу
чи не лизав занадто ніжно лапу свого сумління
чи розрізняв почуття
чи зірок не дарував яких давно нема
чи не вів елегантного щоденника свого каяття
чи не залазив в теплий куток оберігаючи свою вразливість
як гусячу шкірку
чи не фальшивив гарним голосом
чи не був м’яким деспотом
чи не перекручував євангелії в лагідне оповідання
чи органи не глушили мені звичайного скавчання собаки
чи не доводив слона
чи молячись до Ангела Охоронця —
не хотів бути випадково ангелом а не охоронцем
чи ставав на коліна коли малів до шепоту…
Коли кажеш
Олександрі Івановскій
Не плач в листі
не пиши що доля тебе копнула
немає ситуації на землі безвихідної
коли Бог двері закриває — то відкриває вікно
вдихни подивись
спустись з неба
малі великі нещастя потрібні для щастя
а від звичайних речей навчись спокою
і запам’ятай що існуєш коли кажеш що кохаєш
Спішімо
Анні Камєнській
Спішімо любити люди так швидко відходять
лишаться по них черевики глуха телефонна рурка
тільки щось неважливе тягнеться наче корова
найважливіше так поспішає що робиться раптом
потім тиша нормальна нестерпною зовсім
мов чистота що зродилася з розпачу просто
коли згадуємо когось залишившись без нього
Не будь певен що час ще лишився бо певність непевна
забирає нам чулість позаяк кожне щастя
одночасно поєднує пафос зі сміхом
як дві пристрасті завжди слабші від однієї
так швидко звідси відходять як дрозд мовкне у липні
як звук трохи непевний чи уклін сухуватий
щоби вгледітись добре заплющують очі
хоч народитись то більший ризик аніж умерти
ми любимо завжди замало і завжди запізно
Не пиши про те надто часто але напиши раз і назавжди
й будеш наче дельфін добрий і дужий
Спішімо любити люди так швидко відходять
а ті що не відходять вертають не завше
і ніколи не знаєш говорячи про кохання
чи перше то вже останнє а чи останнє то перше
1971, 1986
У черзі до неба
Поволі не так швидко,
не штовхайтеся,
спершу треба здаватися святим, але ним не бути,
потім не бути святим і ним не здаватися,
потім бути святим так, щоб цього зовсім не було видно
і лише наприкінці святий схожий на святого.
За матеріалами: Духовна велич Львова
фінансово.
Щиро дякуємо!
