Вітаю з… війною

Я довго рила запаси слів у Мережі, щоби знайти — вчора, чи бодай уже сьогодні — якесь християнське слово з приводу вибуху гранати під Верховною Радою. Шкода, не знайшла. Втім, може, я не мала щастя…

Хочеться мати слово якоїсь розумної, а ще би краще — відповідальної людини. Хочеться не бути як ті, кого Ісус пожалів, що були розгублені, які вівці без пастиря… Ну бо якось так раз по раз складається, що у світі діється якесь щось, а вівці так і без пастиря. Або повторюють плітки за сусідами, або щось видивляються з телевізора. (Або вичитують із Мережі. Я не заперечую.)

Майже одразу після теракту кияни стали нести квіти і лампадки на місце чергової крові. Це те, що люди вміють робити. Нападника арештовано, ще інших затримано, усім обіцяно (через телевізор також), що ніхто без слідства не вийде.

Я не буду зараз говорити про політичне обливання брудом тих чи тих політиків та їхніх, вибачте на слові, партій. Не скористатися таким приводом, аби втопити пару-п’ять суперників на політичній шахівниці — для випробуваних гравців нереально. Хай собі чубляться і тягають один одного вилами за боки.

Перше вересня — не тільки «день знань», а ще й дата початку Другої світової. Оця вчорашня граната і 25-річний Ігор Дебрін, херсонець, який загинув у Києві; у мирному Києві, не на східному фронті; на звичайній цивільній демонстрації… думаю про нього. Про батьків, які, певно, раділи, що син служить «не там», а подалі від фронту. Про знайомих, які збиралися піти на цю демонстрацію «невідомо кого проти невідомо чого» (бо тексту Конституції вони насправді не знали, як і тексту пропонованих змін, але ж треба піти помітингувати, нас явно дурять!). Про себе також, я хотіла їхати, але передумала, бо підозрілим для мене було це зібрання. Якось надто вже надривно звучали заклики і надміру театрально виглядали плакати. Не знаю, як це пояснити «на пальцях». Просто скидалося все на маніпуляцію, а в мене на такі речі алергія…

А потім прийшла інформація про цей вибух, і якось усе стало на свої місця.

Україна йде вперед своїм звичним шляхом, себто по своїх улюблених граблях. «Де двоє українців – там три Директорії». Коли зусібіч вигукують «Зрада!», то годі розібратися, де ж вона насправді. В кінцевому підсумку «за рогом» залишаються завжди готові до наступу московські загони, а Україні — патетичні заяви, «из поезда, телеграммой» (с).

До Києва стараються принести війну. Мене не обходить, що Москва потирає руці і показує чергові картинки «громадянської війни» (ну бо від ВР уже точно не було бурятських трактористів). Мене вразило інше — символічність. Перед днем початку Другої світової. Осколком бойової гранати, підірваної посеред мирного зібрання. Осколком, який влучив у Києві в серце хлопця з Херсона. Після початку Майдану в усій нашій історії — символ на символі сидить і символом поганяє…

Ще з Майдану починаючи, і потім через Крим, до Донбасу й Луганщини, щодня і не раз щодня, день у день різні люди, переважно священики, повторюють: нам стараються нав’язати війну, нам стараються вселити її у серце, нас стараються спровокувати на ненависть — не даймося. Нас стараються порізнити по партіях (яких насправді немає, є угруповання «під свого лідера»), по особистих уподобаннях, по поглядах на історію і сучасність — не даймося. Не піддаваймося спокусі зла, бо падати — легше, ніж літати, але це шлях до загибелі. Бойова граната у серці столиці — осколок у серці нацгвардійця — вітаю з війною. Вона продовжує втискуватися і вдиратися у наше існування. Не даймося!

Питання сьогодні не тільки в поправках до Конституції, але, як на мене, набагато більше — в суді, що повинен відбутися над нападником і заколотниками. І в найбільш демократичних країнах трапляються неврівноважені, які кидають гранати у мирне зібрання. Однак далі має відбутися розгляд і суд, тому що так має діяти державна система. В Україні ще не відбулося люстрації суддів. Тобто на рівні державних механізмів маємо повну кашу і «право сильної руки». Міністри можуть погрожувати, можуть обіцяти, але судова система України хвора вся і наскрізь. Який із цього висновок для християнина? Нам потрібні чуда. Нам треба багато наступних чудес від Господа. Щоб за таких умов, коли з напівзгнилого трупа радянської України потроху проростає щось нове, державі вдалося сформуватися і вистояти.

Що у нас є? Багато. Євхаристія — найсильніша зброя проти зла. Замовляти Меси за Україну, її державність, її формування, за справедливі суди, за чесні реформи — все це звучить наївно, але Господь знає, що наївність не раз дістається Небес, а розумування повзають по землі. Далі, звісно, пости, аби лиш за порадою зі священиком і з його благословення. Ще — рахуємо: Розарій, Коронка до Божого Милосердя, Штурмівка до Ангелів, Коронка до Ангелів, Коронка до Архангела Михаїла, літанії (а хоч усю книжку «101 літанія»), а також читання Святого Письма, а ще молитва прослави, про яку не можна забувати в жодному разі. Особлива роль у ці часи припадає групам прослави! Якщо перед Богом тільки нити і нарікати, то мало буде радості всім.

Молімося. За загиблих. За поранених. (Волонтери знову збирають гроші й ліки, хто може, той підключається.) За тих, кому в голові і в душі помутніло, аби лукавий їх облишив, а Господь захистив. За свою державу. Яку спершу треба сформувати молитвою, а вже потім — поправками до Конституції.

Бо хто не вірить у силу й потрібність молитви — того вже перемогли.

У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.