Єпископ-помічник Кам’янець-Подільської діцезії Радослав Змітровіч під час Асамблеї богопосвячених осіб говорив про перспективи сопричастя Римо-Католицької і Греко-Католицької Церков.
Пропонуємо читачам скорочений виклад доповіді Його Преосвященства, виголошеної 16 вересня 2015 р.
Вельмишановні владики, дорогі брати і сестри!
Я отримав завдання сказати слово на тему: «Перспективи Євангельського сопричастя богопосвячених осіб РКЦ та УГКЦ». Спочатку коротке пояснення понять. «Сопричастя» — переживання єдності, розуміння одне одного, взаємна підтримка, радість з успіхів іншого, співстраждання. Те, що ми розуміємо і знаємо, що є причиною страждання другого, від чого він страждає, і радість із його успіхів. Це знаки сопричастя. «Євангельське». На підставі християнського досвіду — в центрі і основою цього сопричастя є те, що ми називаємо християнством. Наступне: «богопосвячених осіб РКЦ та УГКЦ». Ось люди, ми, яких Бог покликав, щоб повністю жити Євангелієм. І зрозуміло, що для кожної з Церков присутність таких людей дуже важлива; але ми тільки частина нашої Церкви, в місії наших Церков. Тому коли ми думаємо про це сопричастя, то думаємо також про сопричастя наших Церков. І, я певен, всі це відчуваємо дуже міцно, що є дуже важливою частиною нашої місії — бути закваскою цього сопричастя, бути знаком, що це є можливе. Також якби об’явити красу цього сопричастя, як воно добре — бути разом. І це говоримо про сопричастя осіб богопосвячених, які живуть на території України.
В цьому контексті — культурному, історичному, це особливо буде важливо — я трішки буду висвітлювати конкретні виклики і завдання для будування цього сопричастя. «Перспектива». Здається що це суть цієї теми. Яка перспектива, яка надія для цього сопричастя? Коли воно можливе, це сопричастя? Дивлячись на нашу слабкість, наші гріхи, нашу обмеженість, —тільки дивлячись на це, можна сказати, що немає перспектив та немає надії!
Коли дивимося на міць нашого Господа, також на Його дію в історії — на перемогу Господа в історії народів, орденів, конкретних людей, — то бачимо, що є, існує перспектива, велика надія. І також зрозуміло, що поле сопричастя — «колись», у Небі; але воля нашого Господа, щоб ми вже робили все можливе з нашого боку, аби відкритися на це сопричастя. Говорячи про цю перспективу, хотів би відразу звернути увагу, що для цього необхідна і наша слабкість, і усвідомлення наших гріхів, і наша обмеженість, і міць Господа. Разом. Не тільки міць Господа! Щоби Господь міг діяти і створювати це сопричастя — глибоке сопричастя. Не тільки чемне спілкування, але сопричастя. Наша слабкість становить необхідний матеріал для його будування, тому що це глибоке, реальне, справжнє сопричастя, воно на дні хрестильної купелі. Те що нам отець [Роман Лаба] сьогодні прекрасно говорив, про цю глибінь — виплисти на глибінь, відчалити на глибінь. Де є та глибінь? Це наше хрещення.
І тут може буде добре спершу навести це слово, образ, дуже важливий для тих, які відкривалися на дар хрещення у перших століттях християнства — останнє випробування перед хрещенням: чи ти можеш прийняти Хрещення, Миропомазання, Євхаристію, чи можеш стати християнином. Останнім випробуванням було дивитися на слово про Лазаря. Знаємо цю історію: Лазар, який помер, який смердить — його тіло розпадається, і Господь, який приходить і дає йому нове життя. І слово давало немовби світло для людини, яка хотіла прийняти хрещення. І через це ввійти в сопричастя з іншими, які вже раніше прийняли це таїнство. Тільки таким чином можна було ввійти в люд Божий: маючи цей досвід. Який досвід? Що ти, в кінці своєї підготовки до хрещення, за допомогою Божого слова, побачив, яке жахливе це старе життя, як жахливо бути егоїстом; що цей спосіб життя, де я використовую все для себе, для будування свого его, — він смердить, я вже не хочу цього.
" Ти побачив, яке жахливе це старе життя, як жахливо бути егоїстом; що цей спосіб життя, де я використовую все для себе, для будування свого его, — він смердить, я вже не хочу цього.
І коли я це пізнаю, відкриваю, то міць Господа воскреслого може мене насправді перемінити. Через відносини з Богом як з Отцем, у центрі мого життя вже не буде моє «Я», а будуть відносини з Богом, як у Ісуса. Це суть цсієї справи; а тепер, щоб трішки краще пояснити і ми це краще зрозуміли, я хочу почати ці роздуми, використовуючи думки кардинала Рацінґера. Це його думки, роздуми на тему культури і віри — відносини між культурою і вірою. Ці думки стосуються усіх культур і ситуацій віри в кожній культурі. Але ми можемо також, слухаючи це, думати про свою традицію, свою культуру. Кожний орден, кожний чин має свою культуру вираження віри, переживання того, що ми називаємо християнством. Також наші традиції — латинська чи східна, візантійська — це форма культури. Вона необхідна, щоб виражати віру.
Чим є культура? Кардинал Рацінґер каже, що культура — це плід історичного і суспільного досвіду, який формує життя конкретної спільноти. Є історія, спільнота, народ чи група людей, і це має міць формувати життя цієї спільноти. Усі культури, за винятком сьогоднішньої, яка народжується на наших очах, яка починає домінувати в лоні західної цивілізації, має своє релігійне коріння. Немає культури, яка не виходить від релігійних питань.
Тепер питання, чи можлива — чи потрібна — зустріч, сопричастя культур, між нами —східною і західною традицією. Кардинал відповідає: «Культури мають бути відкриті взаємно одна на одну, інакше є небезпека відчуження, вимирання, тому що жодна культура не може охопити всієї правди про людину, про Бога, про людське призначення». Чому можлива зустріч культур, попри всю відмінність між нами? Це випливає з того, що усі люди мають у собі Сутність, правду людяності, а та правда людяності допомагає будувати єдність з іншими. Ми можемо реалізувати себе, бути собою, тільки через відносини з іншим. Кожна людина прагне правди; але це прагнення правди може реалізуватися лише тоді, коли інша людина прийде і чогось торкнеться в нас. Через вигнання з раю, через гріх людина відірвалася від Бога і тепер мусить шукати когось, хто її доповнить.
Як виглядає справа спасіння в інших релігіях, в інших культурах? Кардинал Рацінґер запитує дещо інше: «Яку поставу повинна мати людина, щоби прийняти дар спасіння? Чи достатньо належати до певної традиції? Чи достатньо того, що я народився католиком?»
" «Яку поставу повинна мати людина, щоби прийняти дар спасіння? Чи достатньо належати до певної традиції? Чи достатньо того, що я народився католиком?»
Звертаю увагу на те, що Церква і кожне з наших згромаджень та орденів, з’явилися тому, що хтось був відкритий на щось інше. Вони мали у собі щось унікальне. Висновок такий: щоб між нами з’явилося сопричастя, щоб ми йшли у напрямку сопричастя, — необхідна відкритість. Цінність нашої традиції прямо пропорційна наближенню до правди. Але це не є щось, чого можна навчитися, здобути і мати; це постійний контакт, занурення, переживання того, що називаємо християнським досвідом, або вірою християнською. І тепер питання: що таке віра? Чим є християнський досвід?
Спершу хочу знову навести слова кардинала Рацінгера: віра також є культурою. Не тільки релігією, тому що вона говорить людині, ким та є і як має жити. Культуру віри ми переживаємо всередині національної культури, й на першому місці в моєму серці і в моїх прагненнях повинна бути любов до культури віри.
Завжди існує якесь напруження, бо культура віри виражається через культурні форми, які, менше або більше, деформують те, чим є віра. Але якщо є постійний контакт із досвідом віри — немає небезпеки.
Тому що людина, зранена первородним гріхом, мусить будувати свою цінність сама і дуже легко може піддатися спокусі, аби свою культуру, свою традицію, навіть свій релігійний досвід використувати для будування свого его, егоїзму. Тому творчий конфлікт необхідний, це нормально, бо ми вчимося перемагати, щоб віра була на першому місці.
" Людина, зранена первородним гріхом, мусить будувати свою цінність сама і дуже легко може піддатися спокусі, аби свою культуру, свою традицію, навіть свій релігійний досвід використувати для будування свого егоїзму.
Чим є цей досвід віри? Що є серцем цього досвіду, який настільки сильний, що, як каже св. Павло: «Немає грека чи юдея,немає вільного чи раба, немає жінки чи чоловіка — є тільки Христос»?
Культурна відмінність залишається; але вона вже не є знаряддям до конфлікту. Вона стає матеріалом для збагачення, для сопричастя, для захоплення іншим.
Правдою є, що інакшість створює конфлікт і світ має свої пропозиції розв’язання цього. Які вони? Перша — знищити того іншого. Знищи іншого, і не буде проблем! Потім — замкнутися у собі, не мати стосунків з іншими і так зберігати свою автентичність або ліквідувати будь-які відмінності. Це, як ми бачимо, комунізм. А тепер [постала] ідеологія «гендер». Також, можливо, є четвертий варіант, який спокушує нас не мати відносин і сопричастя, хоча є прагнення.
Чим є цей досвід віри? Подивимося на апостолів. Коли дивимося на них, також можемо думати про різні традиції; але кожний з них мав справжній досвід християнської віри. Вони розійшлися по усьому світу і в тих місцях, де жили, вони виразили цей досвід у різноманітний спосіб. Можемо уявити, що коли вони зустрілися і розповідали одне одному, як виражають це, то всі раділи, що кожен виражає це чудо з чудес в інший спосіб.
Тепер три маленькі правила. Перше правило: людей вистачить для усіх. Багато хто досі чекає на Євангеліє. Друге — дозволити Богу діяти. Не тільки через мою традицію чи харизму. Думати, що ми є слугами Бога, і дозволити Богу діяти, як Він хоче. Він знає краще як треба. І третє — шукати добра людини. Яке найбільше добро людини? Мати християнський досвід. І кожен має виразити його у свій спосіб.
За матеріалами: Радіо Марія
фінансово.
Щиро дякуємо!
