Історія така: хтось написав у соцмережах захоплений відгук — ах, як чудово вчинила одна жінка, побачена мною в літаку! Вона дала свій планшет непосидючому малюкові, який «діставав» усіх своєю непосидючістю, і пів-літака, починаючи з замученої мами, були їй вдячні.
Паралельно до захоплених відгуків з’явився коментар, який ми вам пропонуємо.
*
Окрема подяка дівчині, яка написала мені обурено «Ви й гадки не маєте, як це — три години летіти поруч із немовлям, що безперервно репетує». Звісно, звідки мені знати, я ж літаки тільки на малюнках бачила, хм…
Саме часті перельоти поруч із галасливими немовлятами, п’ятирічками, які гупають ногами по кріслу, та молодшими школярами, які канючать, змусили мене переглянути мої, колись досить агресивні, погляди на поведінку дітей та їхніх батьків. Можна зчепитися з матусею набридливої дитини. Можна грізно зиркати на цю дитину. Можна навіть попросити бортпровідницю пересадити подалі від джерела роздратування. Можна — хто ж мені заборонить, я, здається, матиму рацію.
А можна сказати собі: ця дитина ніякий не монстр. Це звичайна дитина, для якої час іде інакше, ніж для мене. Його мати — не погана людина, якій до всього байдуже, вона просто втомилася. Для мене лемент цієї дитини закінчиться в аеропорту: я вийду з літака, сяду в таксі й поїду у свій спокійний світ. Приїду додому, вип’ю чаю, ляжу спати й просплю стільки, скільки забажаю…
А для мами цієї дитини нічого не закінчиться. Вона візьме свого сонного «монстра» на руки, він буде пхинькати в черзі на паспортний контроль, стягуватиме незручну шапку, а мама буде натягати її назад, аби «монстр» не застудився під кондиціонерами. Його знудить у таксі. Він буде погано спати, бо день був довгий і нервовий. А це означає, що мама зовсім спати не буде. А завтра, якщо їй пощастить і її «монстр» не захворіє, вона відведе його до дитячого садка, а сама поїде не роботу. П’ять з половиною годин — і все життя. І якщо я хочу бодай на годину зайняти цього «монстра» розмовою, айпадом або нескладними іграми (в мене не дуже добре виходить гратися з дітьми), а його мама не почуватиметься в цей час «поганою та безвідповідальною», — чому б мені цього не зробити?
У чому сенс пояснювати дорослій людині, що вона недостатньо гарна мати/батько? Навіть якщо це так, це не моя справа. Мої пояснення нічого не змінять. До того ж, із величезною долею імовірності, своїм невдоволенням я наражу цю дитину на материнську прочуханку. Її посадять у крісло, на неї гиркнуть, скажуть, що вона «ганьбить батьків». А вона не ганьбить, їй просто некомфортно у замкненому просторі, серед незнайомців, від напруження, що супроводжує будь-яку подорож.
Я почала було писати: «Якби я могла змінити світ, то зробила би так, щоб діти не бігали, не кричали, не скиглили, а виховано сиділи із книжечкою…»
Ні. Нічого б я не змінювала. Нехай кричать, нехай бігають, зазирають у мій комп’ютер. Нехай навіть цямкають у мене під вухом шоколадкою, хоча у світі є небагато речей, які я ненавиджу так сильно, як звуки пережовування їжі.
Тому що вони — діти. Вони виростуть і перестануть цямкати, й бігати також перестануть, бо в них з’явиться величенький живіт. І їм буде начхати на мене й на те, що там у моєму комп’ютері. Вони вважатимуть, ніби знають усе про це життя — всі дорослі так вважають. Але поки вони діти, їх усе цікавить, їх усе дивує. Вони з наївним нахабством питають: «А серединка твоєї цукерки біла чи шоколадна?» — і ти розумієш що йому кортить скуштувати, але мама заборонила просити, та він тобі натякає і сподівається, що ти зрозумієш натяк і поділишся. І ти розумієш і кажеш: «Давай спитаємо у твоєї мами, чи можу я тебе пригостити». Або: «Давай попросимо цього хлопця помінятися з тобою місцями, щоб ми змогли пограти на айпаді». Або: «Давай зав’яжемо серветку, як у мультику, щоб не вимаститися цим шоколадом по самі вуха».
Адже це цілий світ — дитинство. Не завжди гарний, іноді страхітливий, час від часу нудний. Але також радісний, відкритий, і зовсім не схожий на отой у якому я, майже сорокарічна жінка, звикла жити. І я можу не просто одним оком глянути у нього, а навіть ненадовго стати його частиною. Так, ця дитина забуде про мене вже ввечері. Але, можливо, в її душі залишиться відчуття тепла. Відчуття, що наш світ не такий уже й поганий, поки в ньому можна поділитися цукеркою і притулитися до незнайомої людини, коли тобі сумно, нудно й тобі кажуть, що ти всіх дістав.
Знаєте, я стала цінувати такі моменти. І вдячна людям, які іноді дають мені їх прожити. Людям, що народили цих дітей.
фінансово.
Щиро дякуємо!
