Вже чотирнадцять років поспіль Першого вересня я веду дітей до школи в перший клас. І от цього року заходжу до класу разом із тими діточками, дивлюся на них і бачу, що це ще зовсім маленькі дітки, які прийшли до школи. За кожним із них стоїть мама, дивиться на кожного, хоче щось там поправити. І хоча вчителька вже в класі, та те дитя ще шукає маму, бо воно ще не звикло до школи. І мені згадалась моя перша вчителька. Пам’ятаю, приходила моя перша вчителька Варвара Іванівна до класу, і ми всі збирались навколо неї, як курчатка. І хоч школа не була така шикарна, як тепер, а з глини, і палилось у грубці, та нам, дітям, було дуже добре. Та вчителька була для нас авторитетом. Вона була і за маму, і за тата. Як я тоді бачив і відчував, то мені здавалось, що вона переживала за нас всіх з її класу, і що ми всі її діти, яких вона народила. Так вона піклувалась і переживала за нас. І мені це дуже подобалось. А от дивлюсь сьогодні на школу, намагаюсь порівняти з минулим. Так, сьогодні я дивлюсь на школу з іншої сторони, бо я ж не ходжу до школи, а тільки заходжу з дітьми першого вересня в перший клас. Бачу, що вчителька теж віддає серце і душу, переживає за діточок, однак усе змінилося. Колись вчителька була авторитетом — батьки були авторитетом. А зараз авторитет знищили. Те, що кажуть учителька, батько чи мама, якось сприймається дітьми по-іншому. Можливо, це через телевізор, Інтернет і мобільні телефони, де підмінюють авторитети.
Школа виконує свої функції: вона дає навчання, виховує дітей, але виховувати потрібно і вдома. Наскільки дитина буде вихована в сім’ї — стільки вона винесе з дому, стільки вона буде давати іншим. І тому роль Церкви у вихованні сьогодні велика. У світі сьогодні говориться одне, робиться друге, а думається зовсім третє. І саме з цим діти стикаються, вони ростуть і бачать це, зустрічаються з неправдою. А найстрашніше, коли дитина зустрічається з неправдою. Бо саме тоді вона починає вчитись комбінувати, викручуватися. Саме ми повинні відновити авторитет батьків, вчителів, Церкви, та в першу чергу відновити авторитет Бога. Коли буде боязнь гріха, то будуть проведені межі в поведінці дітей та в їхніх учинках. І цими межами є Заповіді Божі, які допомагають нам робити правильний вибір.
Але повернення авторитетів має йти не лише від Церкви та школи, а й із дому. Часто зараз бачимо, що батьки самі ж підривають авторитет учителя. Такі батьки сьогодні не думають про правильне виховання і дітей, і про наслідки цього виховання. Часто розповідаю цю історію. «В хлопчика вкрали в школі кросівки. Він прийшов додому плачучи і розповів мамі. Та мама, дізнавшись причину сліз сина, пораділа,що кросівки вкрали в нього, а не її син, бо тоді б плакала вона». Це показує, що мама піклувалась про духовне виховання дитини. А як зараз? Батьки йдуть на розборки з учителькою, навіть якщо вчителька і не винна. Так, дитину потрібно любити і захищати, але має бути межа. Не можна, щоб дитина відчула, що в неї за спиною стоять батьки навіть тоді, коли вона винна. Це так зване антивиховання. Пам’ятаю, як мої батьки ходили на збори ,а потім повертались додому, то в нас не було відчуття, що ми абсолютно праві. Нас питали чи правда, що була та чи інша ситуація, а ми боялися збрехати, але ніколи не питали, права вчителька чи ні. Мама просто робила висновки, розуміючи, що ми теж могли бути неслухняними. І в випадках, коли ми були неправі, для нас була «свята різка». Якщо зробили щось неправильно, то і діставали за це. А тепер дитина тішиться, що батьки йдуть на збори, бо будуть сварки з учителями, і навіть якщо вчителька поскаржиться на дитину, їй все рівно не повірять, ще й скажуть удома дитині, що вчителька неправа. Але це неправильно. Не можна підривати авторитету інших людей. Потрібно вміти критично ставитися до своєї дитини і розуміти, що дитина може брехати, що вона мала і не завжди адекватно оцінює ситуацію, розуміти, що вона може бути вредною.
Окрім повернення авторитетів та встановлення границь, школа і Церква мають допомогти розвинути дитячі таланти. Років п'ять назад я був на уроці, коли вчителька взяла хліб і показала дітям, що доки хліб дійшов до столу, то він пройшов багато етапів, та все ж над цими всіма етапами вона показала Бога. Він дав все: зерно, сонце, дощ, землю. І ми маємо показати дитині, що ці таланти, які вона має, в неї від Бога. Дар Божий треба розвивати, коли людина це зрозуміє, то вона принесе багато користі і суспільству, і собі, і державі.
Також важливою складовою виховання є те, що дитина має дізнаватися все поступово, відповідно до свого віку. Людина поступово йде до святості, розвиваючись та змінюючись; так само дитина має розвиватися поступово. Зараз про «гендер» говорять скрізь. І я вважаю, що це велика помилка. Дитина має ще бавитись лялькою, а їй уже розказують про гендер і про ті речі, які вона ще не має знати. Тому ми повинні дуже пильнувати своїх дітей, щоб захистити їх.
Для виховання дитини дуже добре, коли вона росте не одна. Одна дитина — це лялька для батьків, вони панькаються з нею, не знають, що з нею робити і як догодити. А коли дітей багато, то вони виховують одне одного, переживають одне за одного, підтримують, одежа переходить від старшенького до молодшого, і ці діти знають, що на це треба заробити, вони виховують одне одного і підтримують. А якщо одна дитина, то хоч вона знає, що все для неї, та все ж росте самотньою.
Хоча ми й говоримо зараз, що Церква і школа мають співпрацювати у вихованні дітей, та я думаю, що релігійне виховання повною мірою дитина має здобувати в церкві. В школах мають бути основи християнства, які є спільними для всіх конфесій, бо не можна забувати, що в Україні є різні конфесії. Є школа, де діти перед уроками моляться «Отче наш». Думаю, це потрібно, адже ми шукаємо те, що нас єднає, а не ділить. Вчителі мають розуміти це й не ділити дітей.
Виховуючи дітей і молодь, часто забувають про студентів. Думаю, найбільше піклування, правильного прикладу і авторитетів потребують саме студенти. Бо школяр ще слухається батьків, а студенти вважають себе «вільними». Про це має дбати держава, а не лише ми. Ці молоді люди залишені державою напризволяще, а вони так потребують уваги і любові. Про це завжди говорить Церква. Колись св. Йоан Павло ІІ звернувся до молоді: «Навіть як від вас не вимагають, то ви вимагайте самі від себе». Та це важко вдається молодим людям. Здається, що їм найлегше спілкуватися з Богом, та їм і найлегше «загубитись». Вони захоплюються цим світом, втрачаючи зв’язок із Богом. За молоддю дуже добре можна визначити, яке суспільство: якщо молодь пуста, то суспільство «гниле», а якщо вона внутрішньо багата, то буде навколо себе формувати сильне суспільство. Молодь рідко бачить сіре, бо в ній є максималізм, але цей максималізм треба вміти спрямовувати на добре.
Світ сьогодні якоюсь мірою повертається до зла обличчям. Десь пропадає жертовність, нема її між людьми. Люди не хочуть жертвувати ні часу, ні грошей. Вони відходять від духовності й авторитетів. Такими ж виховують своїх дітей. Ми мусимо це змінити. Святий Августин шкодував, що пізнав Бога пізно; тому ми маємо зробити так, щоб діти і молодь знали Бога, а не шкодували колись, що пізнали Його пізно або не пізнали взагалі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
