Йозеф Алоїз Ратцінґер — ця, народжена в глухому німецькому селі, скромна і смиренна людина безсумнівно є моїм Учителем віри. Його слова (і вчинки, що їх підтверджують) буквально перевернули моє мислення з голови на ноги; завдяки цьому я змінив підхід до найважливіших речей у моєму житті. Хочу цим із вами поділитися.
Я вибрав 12 цитат Йозефа Ратцінґера‑Бенедикта XVI, які насправді змінили моє життя.
Другий Ватиканський Собор не був «новим стартом»
«Багато фактів справляють враження, ніби від II Ватиканського Собору усе змінилося, ніби все, що було до нього, або нічого не варте, або — в кращому разі — має цінність тільки в його світлі. Другий Ватиканський Собор був сприйнятий не як частина цілої, живої Традиції Церкви, а як кінець цієї Традиції — новий старт «від нуля». Правда в тому, що Собор не сформулював жодного догмату і свідомо вибрав скромний формат пастирського собору. Але багато хто трактує його як “супердогмат”, який перекреслює важливість всіх інших. Нинішні події підкріплюють цю ідею: те, що раніше вважалося найсвятішим (форма літургії, в якій вона передається наступним поколінням), раптом виявляється чимось забороненим, — єдиним, що можна безпечно заборонити; не сприймається [також] критика рішень Собору. З іншого ж боку — якщо люди піддають сумнівам стародавні принципи, чи навіть, великі Істини віри (наприклад, тілесну непорочність Марії, тілесне воскресіння Ісуса, безсмертя душі), ніхто не скаржиться; а якщо й так, то [чинить це] дуже помірно. Я сам, коли був професором, став свідком того, як один єпископ перед Собором звільнив учителя за невідповідну манеру говорити, що, по суті, було безпідставним. Після Собору той самий єпископ не був готовий звільнити професора, який заперечував фундаментальні істини віри».
(Кардинал Йозеф Рацінґер, Конференція до єпископів Чилі, 1988)
Метою Церкви не є змінити світ на краще
«Існує спокуса перетворення Церкви в якийсь утопічний рух, єдина мета якого — змінити світ на краще. Це зрада автентичності Церкви. Це пов’язано з відреченням від здатності розпізнавати правду, що загрожує релятивізмом».
(Кардинал Йозеф Рацінґер, інтерв’ю KAI, 2004)
Благо Церкви важливіше, ніж спокійне життя
«Прислужництво підлабузників, які уникають і бояться усяких конфліктів, які понад усе цінують “святий спокій”, не є справжнім послухом. Церква сьогодні насправді потребує — зрештою, як і завжди — не підлабузників, що допомагають зберегти “святий спокій”, а людей, готових зустрітися з будь-якими непорозуміннями й атаками, шо їх могла би викликати їхня позиція; одним словом — людей, що більше люблять Церкву, ніж комфортне життя без конфліктів».
(Архиєпископ Йозеф Рацінґер, Entwurfe zur Ekklesiologie, Dusseldorf, 1977)
Церква перебуває в серйозній кризі. Завдяки нам
«Господи, Твоя Церква часто схожа на човен, що потопає; човен, що з кожного боку набирає воду. На Твоєму полі ми бачимо більше бур’янів, аніж пшениці; забруднений одяг і обличчя Твоєї Церкви бентежать нас. Але ж це ми самі їх забруднили! Це ми зраджуємо Тебе знову і знову після всіх наших високих слів і широких жестів. Помилуй свою Церкву!»
(Кардинал Йозеф Рацінґер, Роздуми на Страсну П’ятницю, 2005)
Церква вийде з кризи, коли стане невеликою, однак рішучою
«Із сьогоднішньої кризи вийде Церква завтрашнього дня. Церква, яка багато втратила, стане маленькою і буде змушена починати спочатку. Вже не зможе заповнити вірними святині, збудовані за часів великого “буму”. Разом зі своїми прихильниками, що її залишили, втратить багато привілеїв у суспільстві, але почуватиметься сильнішою, ніж досі, тому що стане добровільною громадою рішучих людей. Як невелика спільнота, буде набагато більше підтримувати ініціативу її окремих членів. У вірі та молитві знову пізнає своє належне місце, а Таїнства знову переживатиме як службу Божу, а не як проблему літургійної структури».
(Отець‑професор Йозеф Рацінґер, Glaube und Zukunft, 1970)
Церква буде змушена стати меншою, щоби залишитися вірною собі
«Ця невелика група буде випромінювати радість у світі, як і первісна Церква. Навіть коли Константин зробив християнство державною релігією, віруючих було мало, але було очевидно, що є майбутнє. (…) Тому я б сказав, що коли в Церкві будуть молоді люди зі справжньою радістю віри, які будуть цю віру випромінювати, це стане посланням для світу: “Навіть якщо я не вмію цього розділити, навіть якщо в цей момент я не можу навернутися, то це правильний спосіб життя у майбутньому”».
(Кардинал Йозеф Рацінґер, інтерв’ю EWTN, 2003)
Папа — не абсолютний правитель
«Після Другого Ватиканського Собору постало враження, ніби у справах літургії Папа може, власне кажучи, все; особливо, якщо діє від імені Вселенського Собору. Як наслідок — у західній свідомості ідея богоданості Літургії, що не піддається довільній “творчості”, значною мірою занепала. Насправді ж, І Ватиканський Собор не надав Папі повноважень абсолютного монарха, навпаки — визначив його як гаранта послуху посланому Слову. Повноваження Папи пов’язані з традицією віри, це зобов’язує також і в галузі літургії. Вона (літургія) не “твориться” церковною владою. Також і Папа може бути тільки покірним слугою її правильного розвитку та постійної цілісності й ідентичності».
(Кардинал Йозеф Рацінґер, Дух літургії, 2000)
Літургія — не дослідний полігон
«Сьогодні Літургія всюди схожа на дослідний полігон для вправ з інкультурації. Коли говоримо про інкультурацію, маємо на увазі майже виключно Літургію, що часто зазнає в цьому процесі сумного спотворення. Це зазвичай стає причиною занепокоєння учасників, які, власне, самі цю деформацію створюють. Інкультурація, яка фактично полягає лише на зміні зовнішньої форми, насправді є не інкультурацією, а її помилковим розумінням. Така хибна інтерпретація часто кривдить культурні та релігійні громади, у яких занадто поверхово і зовнішньо запозичені літургійні форми».
(Кардинал Йозеф Рацінґер, Дух літургії, 2000)
Жодних аплодисментів у храмі
«Якщо під час Літургії аплодують людським досягненням, це завжди очевидна ознака цілковитої втрати суті Літургії та перетворення її на вид релігійних розваг».
(Кардинал Йозеф Рацінґер, Дух літургії, 2000)
Краса необхідна, бо приводить нас до Бога
«Зв’язок між таємницею, в яку віримо, і таємницею, яка священнодіє, виражається особливим чином у богословському та літургійному значенні краси. Як і решта християнського Одкровення, літургія за своєю суттю пов’язана з красою: це veritatis splendor — сяйво істини. В Літургії сяє Пасхальна таємниця, через яку Христос притягує нас до себе і запрошує до сопричастя. В Ісусі, як сказав святий Бонавентура, ми споглядаємо красу і сяйво джерел. Це не просто естетизм, але спосіб донесення до нас істини про Божу любов у Христі через красу. Вона зачаровує нас і притягує, що дозволяє нам вийти із себе і осягнути наше справжнє покликання, яким є любов».
(Бенедикт XVI, Sacramentum caritatis, 2007)
Священик є слугою Літургії, а не її зіркою чи режисером
«Священики мають усвідомлювати, що їхнє служіння ніколи не повинно ставити на перше місце їх самих чи їхню думку, а виключно Христа. Будь-яка спроба зробити себе центром літургійної відправи суперечить самій сутності священства. Священик, насамперед, є слугою, і повинен постійно намагатися бути слухняним інструментом в руках Христа і вказувати на Нього. Це особливо видно у смиренні, з яким священик проводить Літургію, в слухняності щодо обряду, у служінні серцем і розумом, уникаючи всього, що може викликати надмірну увагу до себе і створити враження центральної фігури в Літургії. Я закликаю духовенство завжди бачити своє Євхаристійне служіння як скромну службу Христу і Його Церкві. Священство, як казав св. Августин, це Amoris Officium — правління доброго пастиря, що віддає своє життя за овець».
(Бенедикт XVI, Sacramentum caritatis, 2007)
Так звана Тридентська Свята Меса є великою і святою
«В історії Літургії наявні зростання і розвиток, але не розрив. Те, що для попередніх поколінь було святим, для нас також залишається святим і великим, і не може бути раптово повністю заборонено чи, тим паче, визнано шкідливим. Це зобов’язує всіх нас зберігати багатства, які зростали у вірі та молитві Церкви, й надати їм належне місце». (Бенедикт XVI, Summorum Pontificum, 2007)
фінансово.
Щиро дякуємо!
