Інтерв’ю

Людина не має такої опції, як вимкнути кнопку «війна» й увімкнути кнопку «дім», — військовий капелан-психолог

26 Листопада 2015, 16:11 514 Віта Якубовська
Отець Олег Саломон

Військове капеланство — це одна із найактуальніших нині тем. Про священиків на передовій багато пишуть, говорять, знімають сюжети. Але мало говорять про тих, хто працює з військовослужбовцями, які демобілізувалися, які допомагають родинам загиблих військових віднайти рівновагу. Це також військові капелани, але їхнє служіння дещо відрізняється. Вони психологи та психотерапевти.

Отець Олег Саламон, військовий капелан та професійний психолог, розповів CREDO про свою роботу з військовослужбовцями, про проблеми, з якими зустрічаються їхні сім’ї, та про велику потребу доброти та відкритості на тих, хто повернувся з війни:

— Отче, чи можна сказати, що ви, як практикуючий психолог, маєте якісь особливі обов’язки в рамках капеланського служіння?

— Найважливіший мій обов’язок — це бути для наших військовослужбовців та їхніх родин духовним товаришем на їхній дорозі, бути тим, хто підтримає, додасть сил, помолиться за них, запросить до спільної молитви. Як і кожен капелан, я намагаюся якнайкраще тих людей підтримати, приготувати до того, чим вони займаються. Вони займаються, можемо сміливо сказати, святою справою — захищають нашу Вітчизну, захищають нас. Тобто, особливих якихось відмінних обов’язків я не маю, я лише маю можливість їх в особливий спосіб виконувати, як фаховий психолог, а не лише як священик. Хоча найбільше військові потребують того, щоб ми були з ними, власне, як духівники, котрі будуть нести їм Слово Боже, які підтримають їх Таїнствами, молитвою.

— Розкажіть, будь ласка, більше про цей особливий спосіб виконування капеланської служби.

— Важливою частиною нашого служіння є волонтерство, і я маю на увазі не лише матеріальне забезпечення, але також, чи навіть передовсім, психологічну, психотерапевтичну підтримку. До мене звертаються люди за допомогою і вже в процесі спілкування я бачу, чи є необхідність у більш кваліфікованій допомозі,адже ми лише починаємо і часами бракує досвіду, але я радий, що є фахівці які відкриті на співпрацю, готові консультувати, допомагати. Наша праця ще не є якоюсь особливо масштабною, але вірю, якщо це добра справа і якщо вона почалась, то напевно буде мати і добре продовження.

Саме тому у нашому львівському середовищі капеланів я намагаюся  цю справу організувати і саме таку підтримку воїнам та їхнім родинам надавати. При нашому Управлінні ми визначили такий день, коли психологи та терапевти будуть чекати на воїнів чи їхніх родичів, на родини, які втратили на війні батька, сина, чоловіка, для надання їм фахової підтримки. Також ми співпрацюємо з різними осередками у Львові, з різними фондами та організаціями, щоб по можливості дійти до якомога більшої кількості людей. На даний час намагаємося разом із Товариством «Родина Кольпінга» зробити все можливе, щоб почав функціонувати такий проект психологічної підтримки людей, що  були переселені із зони проведення АТО, були свідками та учасниками тих подій.  Такі в нас плани, їх є багато, бо ми шукаємо способи і можливості бути з тими людьми і допомагати їм.

— Люди, які до вас звертаються, частіше приходять з власної ініціативи чи тому що родичі наполягли, привели, вплинули, змусили?

— Це по різному буває. Часом приходять самі, часом приходять цілими родинами, часто працюємо лише з родинами, які переживають стани тривоги, неспокою, бо хтось із близьких в АТО або втратили близьку людину і треба допомогти порадити собі з тою втратою. Дуже різні люди приходять. Що мотивує їх прийти? Різні причини. Часто і справді просить родина, щоб звернувся по допомогу. Часом розуміють самі, що не опанована злість та гнів перешкоджають їм жити.

Отець Олег Саломон_

— Як швидко настає момент розуміння того, що людина не в стані дати собі раду самостійно із тим травматичним досвідом, який здобула на війні?

— Треба  чітко окреслити, що не всі люди, які побували в зоні проведення АТО і приймали участь у бойових діях, однозначно потребують спеціалізованої допомоги. Вони в першу чергу потребують підтримки і розуміння, і така свідомість зазвичай приходить досить швидко, хоча, звісно, все індивідуально. Я маю невеликий досвід, але мої колеги психотерапевти чи священики діляться своїми спостереженнями, з яких виникає, що немає чіткої тенденції.  Все залежить від того, в якому морально-психологічному стані людина йшла служити, які цінності були на першому місці, бо такі речі як віра, любов, справедливість, дають людині можливість бути сильнішим, стійкішим на стрес і тому вони досить швидко адаптовуються до мирного життя. Іншим потрібно більше часу. Буває так, що праці над собою достатньо, щоб перебороти якісь внутрішні конфлікти, але бувають випадки, коли варто обов’язково звернутися до спеціаліста: чи до священика, чи до психолога-консультанта, або й до психотерапевта. Тут не можна узагальнювати. Але я безмежно радий, що є так багато людей доброї волі, які готові допомагати, надавати фахову підтримку, ділитися досвідом. У Львові є багато таких осередків, які надають підтримку і допомогу воїнам АТО та членам їхніх родин.

Які основні проблеми ви можете виокремити? З чим, на вашу думку, треба особливо працювати?

— Треба усвідомлювати, що люди, повертаючись із АТО, ще певний час перебувають на війні. Вдома, в колі сім’ї, на роботі чи в транспорті вони все ще на війні і це буде ще якийсь час тривати, бо немає такої опції, як вимкнути кнопку «війна» і увімкнути кнопку «дім» – це неможливо. Процес адаптації вимагає часу, або допомоги.

Наступна річ – дуже важлива – воїн певний час перебував у таких обставинах, де його оточувала група людей, на яких він покладався, які підтримували, прикривали, рятували життя. Це побратими, перевірені у бою, а це найвищий рівень довіри. А тепер, у цьому мирному житті, тих людей немає поруч. І тоді важко віднайти себе навіть у колі найрідніших, бо виникає певне нерозуміння того, що було «там», і злість, непевність. Важливо такій людині допомогти усвідомити, що її життя змінилося, але натомість вона отримала певний ресурс, завдяки тому, що вистояла, що займалась правим ділом, захищала Вітчизну, і тепер вона може використати цей ресурс і стати ще кращою людиною, потрібною своїй родині, більш потрібнішою суспільству. У цьому напрямку треба людину скеровувати.

Ще одна справа – це повернути людині свідомість цінності сім’ї. Я часто чую від дружин, що чоловіки, повернувшись, перестають їм довіряти, у їхніх відносинах з’являється злість. І чоловік собі навіть не усвідомлює, що його сім’я також була на цій війні разом із ним. Дружина тисячі разів, беручи телефон до рук, переживала його смерть, поки йшли гудки. Те саме стосується і дітей. Тому, повернувшись, він повинен також належно оцінити те, через що пройшли його близькі.

Приймаючи людину, яка повернулася з війни, треба розуміти, що потрібно мати для неї багато терпіння та молитви. Так, їм потрібна психологічна і психотерапевтична підтримка, але найбільше їм потрібна молитва. Моя молитва, як священика, духовна підтримка. Вони хочуть, щоб я показав їм шлях примирення з Богом, із самими собою, з іншими людьми, щоб нарешті знову могти почуватися вільними.

— А що би ви порадили тим, хто залишився на мирній землі — всім нам, за чий спокійний сон воюють хлопці на Сході?

— Я хочу попросити всіх не забувати про молитовну підтримку тих людей, які перебувають зараз на Сході країни, за їхні сім’ї, бо вони цього дуже потребують, а ми знаємо, що молитва творить справжні дива, а там ці дива дуже потрібні. І прошу: не будьмо черствими, маймо відкриті серця на допомогу. Відомо, другий рік війна, людські ресурси не безмежні, але ми не можемо дозволити своєму серцю зачерствіти. Коли всі наші воїни повернуться і захочуть влитися у суспільство нормальними, звичайними людьми, такими як раніше — ми повинні відкрити їм своє серце, можливо навіть трошки більше, ніж іншим. Вони цього заслужили!

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: