Віталій Свінціцький, воїн 80-ї Львівської Окремої Десантно-Штурмової Бригади, який за винятком 15-денної відпуски пробув на передовій 15 місяців, розповів CREDO про життя на полі бою.

— Що ви відчули, коли Вам прийшла повістка?

— Мені не приходила повістка. Я доброволець. Це було питання мого сумління. Досить було і того всього, що відбулося на Майдані, особливо лютневі події, коли загинуло так багато молодих хлопців – студентів, неозброєних, мирних людей…  А коли почалася війна, а це війна і не інакше, і на передову поїхали молоді та необстріляні контрактники, яким по 20 років (я їх синочками називаю),тоді я пішов добровольцем. Як я міг бути тут, коли вони там гинуть? Для мене, людини, що служила в армії, що має певний військовий досвід – відповідь була очевидна. Зрештою, це був той момент, коли розумієш – це надовго, тому треба бути там, де можеш принести користь, чогось навчити молодих та недосвідчених, десь прикрити, внести свою частку у ту боротьбу. В липні 2014 року я пішов у військкомат і попросився на фронт. Мобілізували рядовим.

— Багато хто каже, що війна змушує переглянути свої стосунки з Богом. Відкриває Його присутність. Часто  атеїсти стають віруючими людьми і це не пафос. Я можу запитати чи пережили Ви щось подібне?

— Власне кажучи, я завжди був переконаний у тому, що в мене чітко сформовані і стабільні стосунки з Богом. Я йшов через життя з вірою в Бога. Батьки мене охрестили, бабуся займалася моїм релігійним вихованням, як вміла, наскільки знала сама. Але, як це часто в житті буває – людина раз наближається до Бога, раз віддаляється. У мене теж таке бувало, але попри все я завжди відчував, що Бог діє в моєму життя, що Він завжди присутній. Завдяки цьому я навчився «не паритись» речами, на які не маю впливу і віддавати в Божі руки те, що мені не до снаги. Може тому у мене ніяких переломних моментів у стосунках з Богом на війні не було. Просто відчуття Його присутності посилилося ще більше.

Незадовго до початку війни, я зрозумів, чи якось відчув, що потребую прийняти Таїнство Миропомазання. Відчув потребу у Святому Дусі. Я довго йшов до цього розуміння і от у 2014 році, після шестимісячної підготовки я приступив до Таїнства Миропомазання. Це була для мене дуже важлива подія. Я пригадую, з яким ентузіазмом я ходив на катехизи. Я навіть дратувався, якщо зустріч з якихось причин переносилася. Завдяки підготовці до Миропомазання я заповнив пробіли у своїх релігійних знаннях, хоча ще далеко не всі, але я ще і не зупиняюсь.

Гадаю, що якраз завдяки Миропомазанню і зміцнилося переконання, що моє місце на війні і я пішов на війну, переконаний у тому, що мій Бог зі мною.

— А вам доводилося під час проходження служби зустрічати людей, яким війна «відкрила очі» на Бога?

— Так, я бачив, що робить з людьми на війні усвідомлення того, що ти можеш вмерти будь-якої миті. Коли ти дивишся смерті в обличчя частіше, ніж на своє відображення в дзеркалі, коли смерть на кожному кроці: ось ти сидиш граєш з товаришем в шахи, а через півгодини йдеш збирати його руки і ноги в кульок, щоб віддати медикам. І ти розумієш, що є речі, на які ти зовсім не маєш впливу.  Це усвідомлення здатне змінити людей кардинально. Ми близько місяця співпрацювали з однією бригадою, і там служив хлопчина – наркоман зі стажем, але після перших обстрілів, після того кривавого місива, яке йому довелося побачити на власні очі – він змінився. Він не просто відкинув погану звичку і позбувся залежності, він став віруючою людиною, з глибоким переосмисленням життя. Це було вражаюче. І він такий не один. Я за час своєї служби і справді бачив багатьох і то були як молоді хлопці, так і зрілі сформовані вже чоловіки, які відкрили для себе Бога. На жаль, я бачив теж інше – люди перед лицем смерті проклинали Бога, відрікалися від Нього і, чесно кажучи, то дуже страшно – таке враження, що ти бачиш, як сатана затягує його душу в безодню. Такі люди стають небезпечними для себе і для оточуючих – алкоголь спричиняє нехтування технікою безпеки, як при поводженні із зброєю, так і в плані поведінки в особливих умовах, людина стає ненадійною і всі поруч з ним втрачають відчуття безпеки.

— Важко повертатись до мирного життя?

— Важко. Я для себе вирішив, що робитиму це поступово – тому вже після демобілізації, я все одно повертаюсь на Схід до своїх. От вчора приїхав і завтра повертаюсь назад. І так періодично від жовтня місяця. Тягне. Це мій спосіб адаптації до цивільного життя. У мене серед друзів багато професійних військових, якщо би хтось їм на початку всіх подій посмів сказати, що це все дарма і що ця війна нічого не змінить, то вони би за таке поставили «до стінки». Зараз вони виснажені і втомлені, частково зневірені люди, які питають мене, чого ж я їду знову і знову, якщо виглядає на те, що і справді все даремно… Але не для мене. Я не за політику, я не за гасла чи ідеї – я за свою країну, я проти агресора – якщо треба буде, то я там до скону стояти буду в тих окопах, щоб не прустити ворога туди, де наші діти і дружини.  І, крім того, не можу я покинути тих молодих хлоп’ят, я боюсь, що почнуть мобілізовувати всіх підряд. І з ким тоді вони будуть воювати пліч-о-пліч, з алкоголіками і маргіналами, на яких не можна покластись? 

— Війна затягує?

— Не те, щоб затягує, але поки вона триває, то якось некомфортно мені вдома. Я себе добре і комфортно почуваю лише з тими людьми, з якими служив. Я можу з ними розмовляти, я їм довіряю, можу на них покластися. Як то кажуть – друзі пізнаються в біді? Так от війна – це найвищий рівень перевірки. Краще, ніж на війні, ти ніде людину не взнаєш. І у цивільному житті ти може би і не глянув у його сторону, бо він не дотягує до якихсь умовних планок, а на війні та людина виявиться тим, хто врятує тобі життя, не задумуючись. Саме мої товариші мені усвідомили, що це не «тут» все змінилося, поки нас не було, це ми «там» сильно змінилися і це вони мені пояснили, що допомога психолога потрібна, навіть якщо тобі здається, що з тобою все гаразд.

— Важко спілкуватися з тими, хто не був в зоні АТО? Маєте якусь образу до «мирних» людей?

— Загалом, жодних образ. Це на сумлінні кожного. Хоча, я погано переношу диванних стратегів і з ними знайшов свій спосіб спілкування – більше мовчу, бо не маю бажання їх у чомусь переконувати. Вони розказують свої теорії, а я мовчу про свою практику. Так якось легше утримувати рівновагу.

Я дуже хочу сказати одну річ. Я переконаний, що це важливо. Якби було належне ставлення до всіх, хто був на війні, якби цінувався вклад кожного, то люди менше ухилялися б від мобілізації. Повірте, на війні всі герої. Всі, хто там був, і неважливо чи він брав Дебальцеве, чи тримав аеропорт, чи може варив кашу, колов дрова, дбав про побут. Не всі мусять бігати з автоматами. Хтось мусить подбати про харчі, про побут, про зв’язок. І якби не вони, то куди б приходили втомлені солдати після бойових завдань, що б вони робили? Падали би спати, де доведеться голодними, а так ми з товаришем повернулись з завдання – в нас тепло, є їжа, налаштована антена, ми відпочили, відіспались і можемо йти на нове завдання. Ті хлопці — також герої. Армія це живий організм, тільки повна взаємодія забезпечить ефективне функціонування. «Там» ми цінуємо всіх, бо дуже добре розуміємо, як все працює.

" Одного разу ми з товаришем потрапили під страшний обстріл. То був момент істини – ми дуже чітко усвідомили в один момент, що це вже може бути і кінець. І тоді я сказав йому: « Не бійся, все буде добре. Святий Домінік про нас подбає», — і я побачив погляд людини, яка мені повірила, навіть не уявляючи, хто це такий, той Домінік

— Як ваша дружина сприймає такий ваш спосіб адаптації до цивільного життя? Адже вона вже дочекалася вас живим, вже все мало бути нарешті спокійно і тут ви зібралися і поїхали назад.

— Важко все це, звісно. Думаю, що мама і дружина не раз плакали, але при мені старалися триматися і моє рішення приймали, розуміючи, що інакше вчинити я не можу. Знаєте, я вже коли повернувся, приїхав до мами, то вона аж тоді дозволила собі відпустити емоції і виплакалась певно за всі ті 15 місяців очікування. А коли заспокоїлась і придивилася до мене, то сказала, що вигляд у мене як з курорту, а не як з війни (сміється).

— Приклад віруючого і практикуючого свою віру батька дає дітям міцний фундамент на якому вони збудують свої відносини з Богом. Ваша донька бачить, як ви молитесь? Ви практикуєте спільну молитву?

— Я поки що лише йду до того, щоб створити в своїй сім’ї якісь такі традиції. Я вчуся того, що моя віра — це не лише моя приватна справа. І десь поки шукаю баланс між тим, щоб привчити свою дитину до релігійних практик, але щоб це не було примусом з мого боку. Мене виховувала бабуся і вона дбала також про моє релігійне виховання. Це вона навчила мене молитися і дуже суворо слідкувала, щоб я не пропускав молитву, водила мене до церкви, тоді я відносився до цього, як до насилля – я був малий, мені було нудно, але ніхто на це не зважав. Я починаю розуміти свою бабусю тільки тепер, чим старший я сам, тим краще її розумію. Але десь хочу уникнути цього елементу примусу зі своєю дитиною.

— Ви просите Бога про щось, коли молитеся?

— У мене з тим проблеми. Я щось ніколи не знаю, чого мені просити. От були у вівторок з товаришем в храмі св. Антонія – він мене загітував на Месу і майже перед самим входом розповів про Дев’ятницю до св. Антонія: якщо сумлінно молитися 9 вівторків, то обов’язково отримаєш те, про що просиш. І я розгубився. Я не зміг зосередитись на якихось потребах, бо про матеріальне якось не випадає та і потреби немає, а про духовне я якось не міг сформулювати конкретно. Важко нам, чоловікам, просити. Та й Бог сам знає, що нам треба. Тому я дякував. Є за що. Я живий, я здоровий, в мене все добре.

" Це дуже зворушливо, коли суворі, закопчені гарматним димом дядьки, розказують про своїх дітей: перші кроки, перший зуб, школа, обговорюють якісь принципи виховання, чи хваляться кулінарними шедеврами дружин

— А «там»? Міняється стиль розмови з Богом, з’являються якісь особливі «побажання»?

— Про що може молитися солдат? Щоб вижити, щоб бойові операції пройшли успішно, щоб всі повернулися, там всі з тою молитвою прокидаються і засинають. «Там», страх висить у повітрі, його можна відчути майже на дотик. Від нього немає куди подітися. Факт, що ти можеш в Бога просити, як не про те, щоб не було приступів паніки? Із страхом можна впоратись, а з панікою – дуже складно. Я бачив неодноразово, як підчас обстрілу люди травмували самі себе та одні одних, просто тому, що в паніці неадекватно оцінювали ситуацію і відповідно неадекватно себе поводили. Страх — це сигнал, що треба бути обережним, а паніка це сигнал початку хаосу. А зберігати здоровий глузд без Вищої Сили, коли над головою розриваються «Смерчі» та «Гради», дуже тяжко. І я вірив, що Бог мене почує, що все буде добре.

Одного разу ми з товаришем потрапили під страшний обстріл. То був момент істини – ми дуже чітко усвідомили в один момент, що це вже може бути і кінець. І тоді я сказав йому: « Не бійся, все буде добре. Святий Домінік про нас подбає», — і я побачив погляд людини, яка мені повірила, навіть не уявляючи, хто це такий, той Домінік.

— А чому саме св. Домінік?

— Це мій святий покровитель, якого я собі вибрав на Миропомазання. Ми після того сідали в машини з посіченими тентами, довкола переорана земля, а ми цілі. І тепер, коли зустрічаємося з тим товаришем, він щоразу згадує ці мої слова.

— На війні часто розмовляють про Бога?

— Між собою? Ні, якось не прийнято чи що. То така тема якась дуже особиста. Багато хто у вільний час читає Біблію, майже в кожного є розарій і навіть дехто вміє на ньому молитися, але ніяких розмов про релігію, про віру між собою якось не вели. Разом з нами завжди був капелан, люди постійно мали доступ до священика і для розмови, і для сповіді, старалися організувати капличку, щоб було де відправити Літургію.

— Присутність капелана на війні – духовної особи, яка не має права брати зброю в руки, стріляти і воювати, це вдала ідея?

— Я бачу, що багатьом вони потрібні, їхня присутність не дає комусь зірватись, комусь спитись, комусь збожеволіти.  Але я особисто жодного разу так і не спілкувався із жодним капеланом, з тих, що були разом з нами за весь період служби.

— Я можу запитати – чому? Що Вас стримувало?

— Я десь хотів себе переконати, що, можливо, це тому, що я римо-католик, а вони — ні. Потім мені здавалося, що проблема в тому, що приїхав новий капелан і я його не знаю, не маю якоїсь довіри… Просто, у розмовах я потреби не відчував, а щоб йти до сповіді, то доведеться все розповідати, а в мене питань більше, ніж відповідей і є речі, які я ще не знаю, як назвати. Я солдат, я на війні, хто мені скаже чи є гріхом те, що я тут роблю? Я так і не зміг нікому поставити цього питання. Я зараз вперше кажу це вголос. Хто мені має це сказати?

— Священик. Ваш капелан. Поруч з вами весь той час були ті, котрі, як ніхто інший, могли розвіяти ваші сумніви і розказати вам, що воїн, котрий захищає свою Батьківщину, свою родину і свою землю – не вбивця.

— Якось я не спромігся на цей крок. Не знаю чому…  Мабуть, мені цього пояснення недостатньо.  Це сумнів кожного солдата, його неспокій – де вона та межа між воїном і вбивцею. Це важко. І це не єдине питання, яке турбує.

— Є інші дилеми?

Знаєте, багато товаришів побувало в полоні. Останніх витягнули буквально недавно. І в нас часом бувають розмови на тему чи не краще підірвати себе, не давшись в полон і заодно прихопити кількох ворогів на той світ. Що це: героїзм чи самогубство через страх перед катуваннями?  Я, якщо чесно, теж не знаю, що каже на це Церква, але за відчуттями, то боротися треба до самого кінця – завжди є шанс, що, здавшись в полон, я зможу не лише сам повернутись, а може мені вдасться ще кількох своїх товаришів визволити. Та й, крім того, не повинна людина сама собі життя забирати.  Це вже відчай якийсь. Людина не повинна впадати у відчай. Ох, складна штука війна, бо змушує замислюватися над такими речами, про які у мирному життя навіть чути не доводилося.

— Що роблять воїни, коли не стріляють?

Коли люди повертаються в базовий табір з бойових завдань, і опадає той адреналін, який тримав на виході, то я бачу, як суворі воїни сумують за домом. Це той момент, коли загальні і часто порожні фрази з «цивільного життя» про те, що треба шанувати дружин, дбати про батьків, більше любити дітей, починають наповнюватись реальним змістом. Нам страшенно бракує дому, сім’ї, ми сумуємо за дружинами і дітьми, хтось за мамою, хтось за бабусею. І це дуже зворушливо, коли суворі, закопчені гарматним димом дядьки, розказують про своїх дітей: перші кроки, перший зуб, школа, обговорюють якісь принципи виховання, чи хваляться кулінарними шедеврами дружин, розказують, як мама вперше зловила з цигаркою… Між іншим, з таких от розмов добре видно, в кого які моральні принципи, який світогляд, які пріоритети.

— Це у суворих чоловіків такі опосередковані розмови про релігію?

Можна і так сказати. Починаєш розуміти, з якими людьми зіштовхнуло тебе життя. Бачиш, які цінності людина сповідує і можеш зробити висновки чи можна на неї покластися.

— А кажуть, що після повернення додому частіше трапляються в сім’ях конфлікти через якесь нерозуміння того, через що довелося пройти?

— Конфліктів і справді важко уникнути, бо нервова система дуже перенапружена. Спалахує від іскри. І ще таке переконання, що, хто не був, той не зрозуміє, дуже погіршує ситуацію. Нам складно зрозуміти, що наші близькі також пройшли через важкі часи разом з нами. Але це минеться. Бо ми, з-поміж багатьох інших уроків, засвоїли і той, що сім’я — найцінніше, що ми маємо. Ми ж заради них і воюємо, щоб ворог не прийшов у наш дім.

— Перед відправкою на фронт Ви розмовляли з близькими про смерть?

Коли відчуваєш, що зробив правильний вибір, то стаєш спокійнішим і готовим приймати наслідки. Більш чи менш свідомо, але кожний, хто йде на війну, розуміє, що це цілком може бути квиток в один кінець. Вдома я всіх налаштував, що не потрібно уникати розмов про смерть, боятися обговорювати справи, які будуть пов’язані з моєю загибеллю. Ми навіть обговорили з дружиною, де я хочу бути похований. Всі ми смертні в принципі, а на війні ймовірність цього не лише зростає, але і збільшується в рази, тому треба бути готовим.

— «Адаптація»  досі триває?

Так, завтра повертаюсь до своїх на Схід. Мало був вдома, мало тут встиг, не всіх побачив, кого хотів, але до відправки ще маю трохи часу.

— Дякую, що знайшли час. Дякую за відверту розмову. Нехай Господь і св. Домінік бережуть Вас і надалі. Повертайтеся.