Пуста молитва

Бувають дні, ба й триваліший час, коли досвід молитви стає жалюгідним, страшним і небажаним.

Коли молитва охоплює все життя, вона включає і ті періоди, яких би краще — здається — не існувало. Ніхто з нас не хоче зазнавати болю, та ми не завжди можемо уникнути його. Якщо кожен життєвий досвід пов’язує нас із Богом, то не треба перейматися, коли в ньому з’являється смуток. На наші молитви впливають тіло, розум і внутрішній стан. Якщо ми боремося з недолею чи якимось нещастям, то можемо бути певні: це матиме негативний вплив на наші молитви. Ніхто не хоче почуватися спустошеним і позбавленим життя, коли молиться; але часом наші стосунки з Богом можуть видаватися безплідною пустелею. Бувають дні, а навіть цілі періоди, коли молитва стає жалюгідною, страшною та небажаною…

Енн Вімс написала «Псалми плачу» («Psalms of Lament»), коли переживала жалобу по смерті сина Тодда, який покінчив життя самогубством. Так само, як у єврейських псалмах, вона кричала з люті й болю, оплакуючи несправедливість і почуття втрати. Вона ввійшла у свій смуток і перенесла почуття порожнечі зі свого серця у молитву. Жінка не відмовлялася від свого гніву, смутку та болю серця й не намагалася приховати свій біль під фальшивим почуттям побожності. Натомість вона зробила те, що багато хто робив до неї та про що ми читаємо у Святому Письмі: вона вилила свій біль і повірила, що Господь прийме її плач із найбільшою лагідністю. Вона заохочує кожного, хто відчуває глибокий біль втрати, наблизитися до Того, хто сповнений милосердя та «в гучному стогоні викричати біль, який отруює наші душі».

Понурий час кидає нам виклик і надалі вірити, що Бог вестиме нас крізь страждання теперішньої ситуації, а ми, незалежно від обставин, не відмовимося від Бога. Мокрина Відеркер нагадує про цю довіру в молитві «Дерево, сповнене Ангелів» («A Tree Full of Angels»): «Tи, котрий підтримуєш життя… дозволь мені вірити також у темряві моєї власної віри, енергії якій додає моя любов. Навіть коли б моє сподівання в темряві мало бути єдиною правдою, якої я коли-небудь зазнаю, я все одно віритиму… Світло, що дозволяє мені говорити, я віднаходжу в очікуванні на Тебе, мій Боже. Мої сльози та любов спонукають мене чекати серед найтемніших ночей. Отож, я чекаю та ніколи не буду без Тебе».

Є такі періоди та ситуації, коли ми надто слабкі та сповнені болю, аби кликати Бога. Буває це особливо в ситуації, коли фізичний біль поглинає кожну хвилину, і тому ми не можемо зібрати емоційних ані ментальних сил, щоб зосередитися на чомусь. Коли так діється, інші можуть молитися за нас. Пригадую відвідини однієї старшої сестри з мого згромадження, яка лежала в лікарні. Вона була смертельно хвора, майже не могла говорити та рухатися. Коли я присіла біля неї, вона шепотіла про те, що її турбує. Відвідав її один священик, вона розповіла йому про те, що не може молитися, однак він наполягав: «Ти теж можеш молитися». Я не знаю, що він мав на увазі, але те зауваження наповнило сестру E. болісним почуттям провини. Я запевнила її, що це нормально, що вона не може ні про що інше думати та немає навіть сили, щоб відмовити молитви, вивчені на пам’ять, чи молитися розарієм. Я спонукала сестру вірити, що її молитвою може бути згода на хрест, який вона несе у хворобі, та довіра Богові, котрий знає її ситуацію та прагнення серця. Я пообіцяла, що ми, хто її любить, молитимемось замість неї. Та обіцянка заспокоїла сестру.

Томас Мертон зробив одне глибоке спостереження: коли ми вважаємо свою молитву найгіршою, вона фактично може виявитися найкращою — оскільки коли ми перебуваємо в кепському стані, то не можемо бути своїм власним «богом». Не маємо більше ілюзій, що то ми всім керуємо. Коли пригнічує біль, ми можемо лише сховатися в Божих обіймах, вірячи, що отримаємо милосердя та силу, щоб перемогти. Оточені пусткою та посухою, замість утікати від того, що болить і створює проблеми, ми мудро робимо, линучи зі своєю недолею в обійми Святого.

Джойс Рапп ОМС, Deon.pl
Переклад: Мирослава Сиваківська, СREDO