5. Море, яке не було Червоним
Коли йдеться про Червоне море, мені пригадується сцена з Чарльтоном Хестоном («The Ten Commandments», 1956). Там він простер руку, і Море розступилося перед Вибраним народом, утворюючи дві високі водяні стіни. Але чи насправді Мойсей із Вибраним народом перейшов через Червоне море?
У єврейському тексті Книги Вихід зовсім не написано, що то було Червоне море. Оригінал говорить про «море тростини» — Ям Суф (суф означає тростину або озерний очерет, а Ям це так само «море», як і великий природний водозбірник, наприклад, озеро: неможливо не згадати Галілейське озеро, воно ж «море» у тексті). Помилка закралася в Септуаґінту — єврейський переклад грецькою мовою.
Оскільки Новий Завіт цитує Старий найчастіше саме за Септуаґінтою, то новозавітні згадки про перехід через море містять вираз Erythrá Thálassa («Червоне море»).
Важко докопатися, що саме мав на думці автор Книги Вихід, пишучи про Море Тростини. Напевно це не є назвою Червоного моря, бо його води надто солоні, аби там розвивалася хоч яка рослинність (лише в одному місці є мангрові зарості). Тільки водойма, живлена несолоною водою та з постійним відпливом, дозволяє рослинності в тому кліматі розвиватися. Звідси висновок, що то було щось на кшталт затоки, в яку впадав або північний, або південний рукав Нілу, тому розглядається дельта Нілу і озеро Манзале у її східній частині.
Інші дослідження вказують на озеро Сірбоніс. Давньоєгипетською мовою суфі або туфі — це слово, що означає багнистий регіон дельти Нілу. Отже, все вказує на те, що євреї переходили через терен переважно болотистий.
У стародавніх єгипетських текстах є згадка про таке місце в Єгипті, що зветься Очеретами. На сучасних супутникових знімках відкрито чималих розмірів западину у східній частині дельти Нілу між сільськогосподарськими територіями та Синайським півостровом. Колись то були болота. Імовірно, вони й потопили війська неприятеля, тобто армію фараона.
Вочевидь історію переходу ізраїльтян через море не слід розглядати у рамках океанографії, палудології (науки про болота) ані лімнології (науки про озера). Це епізод з Історії спасіння. А факт, що ми не знаємо, через що саме пройшли ізраїльтяни, нічого не змінює в суті цієї розповіді.
6. Чи ти знаєш V заповідь?
Вочевидь усі відповідають без вагань, вимовляючи катехизмову формулу «П’ята заповідь: не вбивай». Однак чи насправді саме так ця заповідь звучить у Декалозі? То правда, що в більшості перекладів ми знайдемо тільки слова «не вбивай», які й утвердилися в нашій свідомості. Однак інколи це провадить до дивних непорозумінь. А саме: противники смертної кари часто посилаються саме на V заповідь Декалогу, вважаючи, що вона безоглядно і однозначно забороняє відбирати життя будь-якій істоті.
Обговорюючи інтерпретацію заповіді, у контексті проблематики смертної кари, слід було би, однак, почати від питання, чи ця форма відповідає єврейському оригіналові. А саме: точнішим вираженням думки, вміщеної в Декалозі, буде формулювання «Не припускайся вбивства».
У єврейській мові існують три визначення поняття «завдати смерті». Слово rasah буквально означає «замордувати». Убити когось на війні єврейська мова називає словом harag, а для смертної кари існує дієслово hemit. А отже: у Декалозі заповідь не відбирати життя звучить lo trisach (Вих 20, 13), тобто використано слово rasah, яке має своє конкретне значення.
Декалог, строго кажучи, забороняє умисні вбивства, натомість нічого не каже про покарання для злочинців. Тому що покарання — це не злочин. Зрештою, зразу ж після тексту Декалогу ми знаходимо детальні приписи, коли має бути застосована кара смерті.
Текст Декалогу поширений у катехизмовій версії, але менше людей знають біблійні книги, і ще менше хтось знає оригінали. Якщо ж хтось із людей і дочитався текстів, то впадає у когнітивний дисонанс. Ну бо як то? Декалог забороняє вбивати, а далі Біблія уточнює, коли саме треба вбивати?.. А все це випливає з використання у перекладах нейтрального і більш загального терміну, ніж в оригіналі.
Юдейський закон був дуже суворий, і смертна кара в ньому передбачалася за чимало злочинів, не обов’язково пропорційних до цієї кари: наприклад, за злослів’я до батьків або ж за перелюб. Попри моральний ригоризм, старозавітне право, однак, вирізняється на тлі тодішніх законодавств високою гуманністю.
Ненавмисний убивця ще мав змогу схоронитися у так званих «містах захисту», де він діставав притулок і захист від помсти, право на яку закон визнавав за родичами загиблого (див. Лев 35, 22‑23). Старійшини міста захисту на підставі зізнань свідків установлювали, чи втікач не скоїв убивства навмисно, оскільки у такому разі вони були зобов’язані видати його поселенню, з якого він утік.
Злочинець, який скоїв злочин умисно, не мав права на прихисток навіть хапаючись за відроги вівтаря, що зазвичай гарантувало захист. Бог промовляє слова, які звучать однозначно: «Якби ж хто задумав підступно убити ближнього свого, то навіть від жертовника Мого відірвеш його, щоб смертю скарати» (Вих 21, 14). Також і в описі Ноєвого завіту читаємо: «Від усякої тварини вимагатиму я вашої крові, поготів від людини, від кожної людини вимагатиму [відповідальності] за життя людини. Хто проливає кров людини, того кров буде пролита людиною, бо на подобу Божу створена людина» (див. Бут 9, 5‑6).
У цьому тексті смертна кара навіть вимагається самим Богом, який мотивує її великою гідністю людини, сотвореної на Його образ. Замордування ближнього це настільки великий злочин, що відплатою за нього може бути тільки смертна кара як реакція всього суспільства. Старий Завіт, таким чином, не залишає сумнівів щодо справедливості застосування смертної кари. Постулати скасування смертної кари можна виводити з різних гуманістичних ідей, але вже точно не з V заповіді Декалогу, як вона звучить повністю.
7. Фрагмент, якого не було
Окрім вище перелічених помилок, цікавинкою є ще один фрагмент із 5 розділу Першого послання св. Йоана (1 Йн 5, 7‑8), що був у багатьох перекладах Біблії до ХІХ століття. Біблісти називають його латинським терміном «Comma Joanneum».
У Вульґаті цей фрагмент звучить так: Quoniam tres sunt, qui testimonium dant in caelo: Pater, Verbum, et Spiritus Sanctus: et hi tres unum sunt. Et tres sunt, qui testimonium dant in terra: spiritus, et aqua, et sanguis: et hi tres unum sunt.
Біблія Вуйка перекладає: «Бо є троє, які свідчення дають на небесах: Отець, Слово і Дух Святий: а ці троє одне суть; а троє суть, які свідчення дають на землі: Дух і вода і кров: а ці троє одне суть».
Однак слів про Отця, Слово і Духа бракує у найстарших грецьких рукописах і найстарших перекладах. Не зустрічаються вони також і в кодексах Вульґати до VIII століття. Імовірно, то було зауваження, зроблене на полях одного з латинських рукописів Пізніше, під час преписування цього тексту, копіїст включив примітку до основного тексту. Нині коментарі та приписи виразно відділені від тексту Святого Письма, але колись було легше вкрастися помилці. І так ото з’явився у латинській Біблії фрагмент, якого там не було і який post factum дістався до перекладів із латини.
У Біблії Хоменка цей текст звучить так: «Бо троє свідчать: Дух, вода і кров, і оті троє — водно».
Роман Зайонц, Stacja7
фінансово.
Щиро дякуємо!
