Різдво. Воно сповнене сяяння вогників та сердечних надій. Однак ми рідко задумуємося над тим, чому це свято увібрало ще традиції ялинок, родинних вечерь, імбирних пряників та вертепів. Екскурс в історію Різдва Христового у рамках лекції від Культурного проекту провів відомий український філософ Андрій Баумейстер. Пропонуємо основні тези його виступу, який відбувся днями в Києві.
Класичний образ Різдва представлений на старих іконах, зокрема, як на творі Андрія Рубльова у візантійському каноні. Немовля оточують янголи, чабани, волхви (вони ж маги), віл, віслюк… Проте це не розповідь про велич Божу. Навпаки, це історія поєднання всемогутності та вразливості, які втілились у постаті Ісуса Христа. Ми немов знаходимо забуту кімнату в лабіринтах свідомості й відчуваємо велич моменту, що зароджується у наших серцях, сповнюється містикою.
Саме це дивовижне поєднання всемогутності та вразливості робить християнство таким людяним. Крізь сюжети страждань і радості у Євангелії ми бачимо, що всемогутність приходить до нас в образі вразливості рожевощокого немовляти. За традиційним уявленням, Ісус народився у яслах, тобто у не дуже комфортних умовах. Але це скоріше красивий містичний образ з погляду біблістики, що символізує страждання, які Йому ще доведеться пройти. Натомість фраза «і в заїзді для них не стало місця» може означати інше. Тоді тварини взимку жили з людьми під одним дахом, а Марія перебувала у кімнаті господарів. Важко уявити, щоб Її родичі залишили на вулиці перед початком пологів. Хоч місця й було мало, люлькою Ісусові могли слугувати ясла, але це зовсім не означало поганих умов проживання.
Волхви, раніше описувані як маги, були вченими людьми, астрологами, які чекали на появу нового володаря світу. Ще Вергілій писав до настання нашої ери (43-37 рр.) про кардинальні зміни історії з часів народження від Діви, коли має розпочатись Золота Ера. Оріген у ІІ-ІІІ столітті пише про волхвів як про трьох магів зі Сходу. Давні зображення вказують на те, що то були перси. Причому кількість мудреців змінювалась до ІХ століття від двох до шести осіб. Пізніше Собор постановив, що їх було троє, спираючись на три дари, які вони принесли: золото, ладан та смирну. Тоді ж волхвів нарекли іменами царів – Бальтазара (що традиційно асоціювався з Африкою), Каспера (Азія) та Мельхіора (Європа). До ХІІ століття реліквії волхвів зберігались у Мілані, а потім були перевезені у Кельнський собор, де їх можна побачити і зараз.
Фото: Pixabay/jill111
Непроста історія сталася з визначення дати народження Ісуса та призначення Різдва. Вперше дата 25 грудня згадується у літургійному календарі Рима (354 р.). Найбільш рання проповідь належить Зенону Веронському, вона виголошена 371 року. За однією з версій, свято Різдва спершу відзначалося 6 січня, разом із Богоявленням, але потім було перенесене, аби підкреслити усю значимість народження Спасителя. Груднева дата Різдва знайшла відображення у проповіді Йоана Златоуста у Сирії (25.12.386 р.), де він каже про зближення старого та нового свята. Тоді ж уперше з’являється розуміння християнської філософії як способу життя, зокрема спокійної зустрічі свята, без пиття та гуляння.
Фото: Pixabay/Gellinger
Традиція вертепів зародилася далекого 1223-го року завдяки Франциску Ассизькому. Середньовічна містика та інтуїція індивідуалізму підштовхнула до того, що з’явилося бажання представити реалістичні сцени народження Спасителя. Людина мала би співпереживати Христу земному та уявити велич Бога через Його народження як дитини. Вже у XIV столітті встановлюється традиція скульптур у храмах, які б нагадували про визначні події. На побутовий рівень вертепи спустилися у XVII столітті. В Україну традиція робити домашні вертепи прийшла з Польщі через студентів Києво-Могилянської академії.
Міркування над подіями Вифлеєма наявні також і в музиці. Ораторія — це особливий жанр нелітургійної духовної музики, яка є свого роду музичною медитацією. Йоганн Себастьян Бах представив свою Різдвяну ораторію, яка була виконана 25 грудня 1734 року. Вірші, написані на текст Євангелія від Матея, запрошували слухачів міркувати над подіями народження Месії.
Фото: Pixabay/jill111
Ялинка «поселилась» у наших домівках теж незвичним способом. Родом вона з Німеччини, чия традиція поширилася спершу в Західній Європі, а згодом стала звичною для Російської імперії та Східної Європи. За легендою, однієї зимової ночі 1513 року Мартін Лютер гуляв у лісі, поки не підвів голову, щоб подивитися на зорі. У той момент від стояв під ялинками й був зачарований містичністю зірок, які роздивлявся крізь малюнок хвої. Це бачення нагадало йому історію народження Ісуса та допомогло по-іншому осягнути цю подію. Тоді він повернувся додому з цим деревом, прикрасивши гілки свічками, аби уся родина могла розділити з ним це диво.
Можливо, це лише красива легенда, яка з’явилась для пояснення нової традиції. Однак уже 1605 року ялинки починають ставати різдвяним атрибутом родин Страсбурга, що викликало засудження з боку лютеран, мовляв, це відлуння язичництва. Пізніше вони стали дотримуватися версії озаріння Мартіна Лютера й самі продовжили традицію. Справжньої популярності ялинка набула 1807-го року, коли масові продажі дерев почались на Дрезденському ярмарку. 1840-го ялинка стала атрибутом для Парижа, а 1841 року була встановлена у Віндзорському замку, про що принц Альберт згадує як про чудову нагоду побавити дітей та «німецьку ялинку зі свічками». Так само 1841-го про появу ялинок згадує кореспондент російської газети «Северная пчела», пишучи про неї як про «милий німецький задум». Ялинкова традиція відображається на сторінках творів Чарльза Діккенса, а від 1851-го року стає церковним атрибутом на Різдво.
Чарльз Діккенс став одним з авторів, які створили особливий жанр передачі Євангелія через оповідання. Ідеї допомоги, людського милосердя та людяності знайшли своє відображення у творі «Різдвяна пісня в прозі» (1843 р.), а прощення, щастя в бідності та пізнання Істини — у «Цвіркуні за вогнищем». Через свої історії письменнику вдалося створити культурний простір уваги одне до одного, не зважаючи на зовнішній вигляд і статус, а також повагу, яку мусить мати кожен християнин. Іншим представником жанру є Федір Достоєвський із його оповіданням «Хлопчик у Христа на ялинці» (1876 р.).
Не менший внесок належить Гансу Крістіану Андерсену, чиї казки варто перечитувати без радянського тлумачення. Для багатьох стане відкриттям, що Герда рятувала Кая, молячись розарій, та поверталася з ним до бабусі у різдвяний вечір. Завдяки молитві «Отче наш» шматки льоду від Снігової королеви ставали янголами, які захищали дівчинку. Менш відомими, але не менш впливовими є оповідання «Ялинка» (1844) та «Дівчинка з сірниками» (1844). Інший «дитячий» автор, вартий уваги, — це Сельма Лагерлеф, з її творами «Різдвяний гість» (1894), «Легенди про Христа» (1904), «Свята ніч», «Тролі і люди» (1915) та усім відомі «Пригоди Нільса з дикими гусями по Швеції» (1906-1907).
Фото: Pixabay/Alexas_Fotos
Різдвяні події змінили людську історію, заклавши нову культуру людяності з головними цінностями милосердя та прощення. Головними ідеями стала повага до душі кожного, незалежно від його/її статусу або вигляду; прояв величі через простоту; вразливість, яка не заперечує могутності.
Різдво було головним святом християн від ХІІ століття до середини ХХ, пізніше поступившись святу Пасхи. Проте зараз Різдво несе для нас відчуття теплого родинного затишку, наближення до життєвого шляху Христа та відчуття дива. Попри копіювання західних різдвяних традицій, українське суспільство досі сприймає це свято в особливий спосіб. Тому важливо пам’ятати про дива давньої ночі та пригадувати основні засади тієї культури людяності, що виглядає як відблиск різдвяної зірки.
Тетяна Калениченко, РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
