Як я був малий, випало мені спостерігати за зміною номіналу злотого. Діялося це в Польщі за шість років по зміні державного ладу. «Обрізанню нуликів» передувала предивна ситуація, коли більшість населення країни ставала щораз багатшими, і — парадоксально — щоразу вбогішими мільйонерами.
Хоча майже всі тоді могли похвалитися мільйонами у гаманці, однак більшість ледве якось перебувалася. У Національного банку Польщі поступово закінчувалися герої настільки великі, аби їх можна було друкувати на банкнотах номіналом сто чи двісті мільйонів.
Однак проблема полягала в тому, що за астрономічні суми, що їх кожен отримував у рамках зарплатні за свою працю, можна було купити жалюгідно мало. Монети взагалі випали з обігу. Мільйони не вміщувалися в гаманцях, і все це не означало абсолютно нічого. Найбільші номінали ставали щоразу більше безпорадні купівельно. Банкноти напружували нулі, як м’язи, — великі, але безсилі.
Нині маємо аналогічне становище на ринку слів. Їх щоразу більше. Стільки людей пише: блоги, коментарі, пости. Кожен виповідає слова, речення й думки, які — невідомо чому — вважає своїми. Багато хто рекламує, обіцяє, гарантує, свідчить, заохочує. Номінали слів щоразу більшають. Кількість же їх уже давно перевищила межі здорового ґлузду.
Зі словами треба, отже, зробити точно те саме, що 1995 року зробив Нацбанк зі злотим: провести оздоровчий процес деномінації.
Балакучість
Утрата купівельної спроможності грошей, пов’язана з інфляцією, мала той наслідок, що низькі номінали (а разом із ними монети і деякі банкноти) стали повністю непотрібними, і їх можна було спокійно викидати з гаманця. Це не полегшувало ситуації загалом, але принаймні дозволяло позбутися даремного тягаря в кишені.
Аби виявити спротив ситуації зниження цінності слів, потрібно розпочати від дуже схожого кроку. Треба викинути зі свого життя слова, які не мають жодної цінності, або ж мають її мінімальну.
Я не маю на увазі поганих слів — оббріхувань, наклепів чи намов, а тільки ті, що непотрібні. Головний спосіб, яким ми ускладнюємо собі працю над очищенням язика, зазвичай є багатомовність, або ж просто — балакучість. Язикатість. Вона ж — пащекуватість.
А це — проблема, у якій сумління нам дорікає рідко. Коли я востаннє сповідався з того, що просто забагато розмовляю? Цікаво, що балакучість, яка для давніх людей була головним переступом у площині мови, для нас не існує як проблема. Ми хочемо одразу займатися тим, що вважаємо гріхами язика: брехнею, плітками, наклепами. Трохи нагадуємо ревнителів, які в паніці кидаються гасити пожежу, але їх при цьому не цікавить, а що ж, власне кажучи, палає.
Отож палає язикатість. Її наслідки — гідні жалю. Їх, певно, всіх назвав Плутарх у відомих «Мораліях». Нагадаю принаймні деякі.
- Втрата здатності слухати. Першим злом від невміння зберегти мовчання є неможливість слухати. Якось так воно насправді складається, що балакливі люди неспроможні зосередитися, не можуть почути, помітити, вхопити багато важливого.
- Поверховість. Навіть якщо якимось дивом балакун щось почує або помітить, він не зуміє цього прийняти і глибоко пережити.
Саме тому в інших те, що вони вчули, залишається, а в балакунів розпливається, і так відлунює по світі, як горщики, порожні на розум, а повні галасу. Балакучі люди просто-напросто мілкі, болісно поверхові.
- Самотність. Балакун, рано чи пізно, стає страшенно самотоній. Це парадоксальне покарання за багатослівність. Бо ж слова служать для того, щоб будувати стосунки, спілкуватися з іншими.
За інших хворіб душі, таких як хтивість, амбітність, запобігливість, можна осягнути те, чого прагнеш; але доля балакунів найтяжча, бо вони прагнуть слухачів, а не можуть їх здобути, оскільки кожен утікає від них десятою дорогою (…) Отож такий не знаходить добровільних товаришів ложа, столу чи намету, в дорозі чи у плаванні, а тільки примусових.
Страшно це виглядає, коли у спільноті чи родині знайдуться брат, дядько, тітка чи кузинка, біля яких ніхто не хоче сісти під час сімейного обіду, бо знає, що встане з‑за столу не тільки змучений, але й сповнений внутрішніх конфліктів та докорів сумління, викликаних тим, що він не спротивився пліткам, оцінкам, поглядам, нав’язуваним так хутко і з такою впевненістю, аж фактично неможливо було на них відреагувати.
Зрештою, балакун на реакцію не чекає — від слухання від давно вже відзвичаївся.
- Недостовірність і нездатність вірити. Наступний наслідок надмірної кількості слів — неминуча втрата достовірності сказаного.
Люди балакучі віри не дістають, а до неї прагне кожне слово, чиєю природною метою, зрештою, є викликати у слухачеві віру. Але балакливим людям ніхто не вірить, навіть коли вони кажуть правду.
При цьому зауваженні поганина Плутарха я б хотів дещо затриматися. Балакун не тільки втрачає достовірність, але також здатність вірити.
Втрата відчуття цінності слів з огляду на їх надмір має ще й той наслідок, що ми перестаємо в них вірити. Навіть не в тому сенсі, що підозрюємо брехню, але й узагалі перестаємо серйозно сприймати слова, свідомо, з увагою. На жаль, це стосується також і слів, які будують в нас надприродну віру: слів молитви, Святого Письма, літургії, проповідей.
Як на мене, невипадковим є особливий занепад віри у наші часи повсюдних, виведених на рівень культури балачок.
- Втрата контролю над словами. П’ятий жалісний наслідок балакучості — це втрата контролю над сказаним.
«Крилаті слова», як каже Гомер, бо і птаха, випустивши раз із рук, нелегко впіймати знову; і слово, що вийшло з вуст, неможливо вхопити і опанувати, бо ж летить воно, швидке, розгорнувши крила.
Балакун часто стає жертвою своїх власних слів. Вони вводять у його життя і стосунки безлад, якого зовсім не планували, але стали в ньому винні. Нещастям балакуна є смерть під лавиною слів, яку він сам викликав.
- Гріхи язика. Зрештою, останній вид наслідків від балакучості, про який згадує Плутарх, провадить до гріхів язика у прямому сенсі: пліток, оббріхувань, наклепів.
Із балакучістю поєднане не менше зло: висміювання. Балакуни бо полюбляють багато почути, аби мати що оповідати, а особливо вганяються за історіями приховуваними і потаємними, і винюхують їх, немовби стягуючи різне сміття для матеріалу плітки.
Балакучість це смітник, склад поламаного манаття, в якому рано чи пізно знайдуться насправді серйозні гріхи язика. Так як у чистому приміщенні ми не знайдемо тарганів і гризунів, так у брудному й захаращеному мало шансів, аби їх не знайти. Подібно в людини, спроможної мовчати, гріхи язика з’являються рідко, а в балакуна дуже швидко виростуть могутні зарості словесного бур’яну.
Висновок — говорімо менше.
Брехня
Балакучість робить можливими серйозні гріхи язика, а власне кажучи, неухильно до них провадить. Почнімо від розгляду брехні. Поділімо її для порядку на чотири категорії.
До першої, найсерйознішої, належить брехня з наміром осягнути конкретну мету, а отже, гріх, звершений повністю свідомо, бо несвідомо його скоїти просто неможливо. Чоловік, який бреше своїй дружині про години своєї праці, аби приховати роман, вочевидь грішить брехнею, хоча то подружня невірність, а не брехня становить його головний гріх. Брехня, яка має приховати такий великий гріх, сама також є велика.
Вочевидь велика брехня може мати не тільки погану мету, а й добру — принаймні, в нашій оцінці. Буває, що сім’я обманює хворого щодо стану його здоров’я, бо не хоче його засмучувати. Однак варто усвідомити, що кожну велику брехню ми інстинктивно будемо намагатися «освятити» прекраснодушною метою, до якої вона нібито має провадити. В душпастирській практиці я не раз стикався з невірним чоловіком, який роками брехав дружині та сім’ї, бо не хотів їх засмучувати.
Другий вид обманів — ті, які слугують не так великій цілі, як звичній зручності. «Якщо це тітка дзвонить — скажи, що мене нема». Ніби невелика справа, але добре сформоване сумління повинне застережно озватися в такій ситуації.
Третій вид це звичне вигадування або згущування фарб. Ми брешемо, коли розповідаємо барвисту історію, аби самим виглядати краще. Цих обманів соромимося, певно, найбільше. Якби вийшли на яв усі наші податкові таємниці чи великі обмани, які ми виправдовуємо благими намірами, то ми би це, певно, якось пережили. Однак якби викрилися всі наші вигадки, підфарбовування, прикрашання, то ми би згоріли з сорому. Парадоксальним чином, найменші брехні завжди викликають найбільше сорому.
Четвертий вид обманів — не так брехня словесна, як чинна, тобто обдурювання: списування на іспитах, ліві лікарняні, довідки, висновки і т. д.
Януш Пида ОР, dominikanie.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
