Я назвав тільки чотири найважливіші, на мою думку, види брехні. Святий Августин називає їх вісім. Деякі пізніші моралісти розширюють цей список навіть до кількадесяти видів.
Чи має сенс таке називання і розрізнення? На моє переконання, так. Бо таким чином ми можемо побачити ситуації, які на щодень вислизають від нашої уваги, а не повинні ж. Завдяки точній типології вдалося сформулювати цілком зграбне визначення брехні (mendacium) як мови або зовнішнього знаку, що противиться внутрішньому переконанню (Аквінат, Summa theologiae, II–II, q. 110, a. 1). Все це надзвичайно суттєве для впорядкування нашого мислення.
Однак важливішим виглядає питання про спільну рису кожного з видів брехні — від найсерйознішої до найбільш банальної. Чи знайдемо щось, що їх єднає? Великі й малі обмани мають у собі більше спільного, ніж би нам хотілося. Кожна брехня є втечею від реальності, яка випливає з боягузтва або лінощів.
Замислімося на хвильку. Чоловік, який обманює дружину, намагається втекти від правди про те, що він її зраджує та від наслідків цієї правди. Сім’я, що обманює свого хворого, втікає від важкого завдання приготувати когось до смерті й супроводжувати його під час цього останнього етапу життя, аби той його пройшов якомога свідоміше. Хто бреше за принципом «нікого нема вдома» — по суті, втікає від доконечності присвятити час обтяжливій, небажаній особі, або ж виразно дати їй зрозуміти, що не має охоти контактувати з нею, виконувати чергові прохання чи вислуховувати чергові премудрості або й плітки. Той, хто вигадує і згущує фарби, втікає від напруженої тиші, яка мала би настати, коли б він дотримувався фактів, або від глибоко захованого переконання, що по суті він безбарвна істота з безбарвним життям, отож розповідь вимагає «підсилення», аби стати принаймні зносною. Списувач на іспитах утікає від правди про рівень своїх знань або інтелектуальні здібності.
Як я вже згадував, деякі з цих утеч звершуються з лінощів, а деякі — через боягузтво. Тим не менше, вони всі кепські. Чому?
Втеча в брехню це завжди втеча від дійсності. Проблема полягає в тому, що фальшу просто-напросто не існує. Поза дійсністю немає нічого. Того, що «набріхане», просто немає. Втікаючи в брехню, ми втікаємо в нікуди.
Прошу, любий читачу, зроби такий мисленнєвий експеримент. Заплющ очі й уяви, що в твого життя зникає все те, що було збудовано на фальшу. Зникають стосунки, які існують виключно завдяки фальшивим компліментам, усмішкам, притакуванням. Зникає твій образ — ти сам — наскільки, наскільки він збудований на неправді барвистих оповідей. Зникають дипломи, професійні чи наукові титули, здобуті не завдяки реальним знанням чи фаховості, а через знайомства, пустопорожні слова, хабарі.
Придивися до свого життя старанно і подумай, скільки з нього залишиться, якщо відняти з загальної суми все те, що постало завдяки неправді. Яка частина твого життя просто зникне, оскільки її так насправді ніколи не існувало, вона ніколи не була реальна?
Цей експеримент не є нічим вигаданим. Ми всі пройдемо таку верифікацію в момент особистого й остаточного суду, тобто насамперед у момент своєї смерті, а потім — коли Господь Бог відкриє перед нами не тільки нашу власну долю, але й усіх інших.
Варто пам’ятати, що кожна брехня — мала чи велика — переносить нас у край неіснування. Якщо ми щось у тій країні будуємо, то воно розтане у великому ніщо. Спертися на стосунки, будовані на фальші, це як сісти в уявне крісло. Титули і нагороди, здобуті без реальних компетенцій чи заслуг, парадоксальним чином вводитимуть нас у комплекси: хтось зрештою помітить, що король — голий, його одягу не існує. Великі й малі обмани це поступове входження до краю небуття. Вочевидь не кожен має достатньо розуму, аби це побачити, й чутливості, аби відчути.
Проте існує інший наслідок життя у світі брехні. Таке життя втрачає смак. Можливо, у ньому немає гострих суперечок, болісних поразок, тяжких слів. Можливо, там усе згладжене і має м’які обриси, покалічитися неможливо. Але хто з нас насправді прагне провести ціле життя на пришкільному ігровому майданчику? Втікаючи в облуду, ми втікаємо не тільки у фальш, але також і в брак справжніх відчуттів та досвіду.
Брехня у нашому житті — це нагромадження фальшивих банкнот. Можливо, навіть раз чи два на них вдасться щось купити. Однак рано чи пізно хтось таки скаже «перевіряю», і виявиться, що ми не тільки бідні, а й підозрювані в злочині. Ми нічого більше не купимо, а весь набутий маєток підлягатиме конфіскації.
Наклеп і обмова
До наступної категорії гріхів язика належить те, що безпосередньо стосується інших людей, тобто наклеп і обмова.
Для порядку визначимо, що обмовою будемо називати таке говоріння про інших, яке не будується на фальшивих даних чи фальшивих оскарженнях. В обмові, таким чином, ми маємо справу з правдою про конкретну людину, але правдою несхвальною.
У наклепі ж послуговуємося брехнею. Зло наклепу, певно, найбільш зрозуміле для нас, тому я більше ним не займатимуся.
Зарівно обмова, як і наклеп відбирають у нашого ближнього щось, що насправді важливе: честь, добре ім’я, довіру. Дуже часто це відбувається повністю поза свідомістю зацікавленого, зазвичай — безповоротно. Кожен, хто пізнав, якої могутньої кривди може завдати плітка, знає, про що каже. Навіть якщо хтось очиститься від закидів і доведе свою неповинність, то довкола нього завжди залишатиметься дивовижна підозріливість, яка випливає з того, що «не буває диму без вогню», ну бо ж «у кожній брехні є зернятко правди» (між іншим, одне з найдурніших висловлювань, які я будь-коли чув).
І ще раз, дорогий читачу, я б хотів тебе вговорити до певного мисленнєвого експерименту. Візьми найгучнішу справу, яка останніми днями бігає по соцмережах, і ти про неї «в курсі». Чи ти точно знаєш, що, коли, ким і як було сказане? Чи ти точно знаєш висновки у цій справі? Чи ти точно знаєш, де праві, а де винуваті? Яке в тебе загалом враження?
Я наводжу такий приклад, аби показати, що ми не в судовій залі. Більшість із нас приймуть до відома оскарження стосовно наших ближніх та їхніх дій. Ми не маємо часу, можливостей і терпеливості, аби заглиблюватися в подробиці, чекати на висновки і т.д. Ба навіть коли у певній справі пролунає вирок, то, зрештою, «хтозна, як там було насправді».
Саме тому обмова настільки грізна. Звинувачення у щоденному житті у 90% випадків діють як вирок. Ідеться не виключно про звинувачення стосовно фактів. Інколи достатньо, що ми з кимось надміру емоційно поділимося своєю антипатією стосовно людини, якої наш співрозмовник не знає. Не обманюймо себе: коли він її зустріне, то не поставиться до неї нейтрально. Висловлена нами позиція істотно впливатиме на його сприйняття цієї людини.
Існують тільки три обґрунтування поганого слова про людину. Це можна робити:
- Аби допомогти людині, про яку говориться.
- Аби вберегтися від підтвердженої загрози, яку ця людина може становити для інших.
- Аби об’єктивізувати власну думку; але тоді треба розмовляти з кимось, хто доброзичливий до цієї людини і не перейме нашої позиції рефлекторно.
Не варто говорити про погані риси або вчинки людини, якщо це не обов’язкове. Легше відпокутувати найтяжчий гріх і отримати прощення від Бога, ніж змінити погану думку суспільства про себе. Якщо через наші слова хтось (повернувшись по сповіді й покути до єдності з Богом) не зможе повернутися до єдності з людьми, ми будемо винні у вбивстві брата свого. Громадянська смерть, тобто тривале позбавлення доброго імені, навіть у малому вимірі, може бути чимось набагато гіршим, аніж смерть фізична.
Аби оздоровити валюту наших слів і фінанси нашого язика, треба піти на радикальні реформи. Я не маю наміру заохочувати до них. Враження таке, що ми всі прекрасно розуміємо їхню доконечність.
Януш Пида ОР, dominikanie.pl
Фото: Arteide
фінансово.
Щиро дякуємо!
