Як бути святими, якщо ми рано зриваємося не для того, аби прочитати Утреню, а радше щоб цьомкнути кохане створіння; увечері ж, замість адорації Пресвятих Дарів, вдивляємось у циферблат годинника, з нетерпінням очікуючи, коли він покаже блаженну тишу і можливість врешті побути наодинці?..
Нещодавно протягом 24 годин я довідалась про раптову смерть двох знайомих. Пригнічена, сказала чоловікові: «Знаєш, найбільше у житті я боюся дня, коли ти помреш». «Найбільше переймайся своїм спасіння», — почула я у відповідь.
Бум. Немов ляпас. Немов обухом по голові. Але ж так! Справді. Ось у чому річ!
Я дала би голову на відсіч, що на запитання про найважливішу мету Таїнства Подружжя пересічний католик відповість: це спасіння. В яблучко! Очевидна справа.
Однак якщо покопатися глибше в серці, то, гадаю, значний відсоток вірних живе переконанням, зафіксованим традицією Церкви, яка формувалася протягом двадцяти століть. Якщо вже й викарбувати комусь «св.» перед ім'ям та прізвищем, то лише за його власні заслуги, приміром, св. Йоан Ковальський, мученик, чоловік Марії Ковальської; або ж св. Геновефа Струна, містичка, дружина Бруно Струни. Бо «святість» як спільно здобутий подружній духовний Еверест протягом століть не була популярна та визнана Церквою.
Перше подружжя, чиїм шляхом до святості була взаємна любов, проголосили блаженними лише 2001 року! Шок? Авжеж!
З одного боку, на святих сторінках Біблії чорним по білому написано: Бог прагнув, аби жінка й чоловік були одним тілом; аби їхній союз був неподільним; і власне через узи любові у подружжі Христос проявляє свою благодать, освячуючи слабкість людини та її великі прагнення. Любов чоловіка й жінки є немовби відображенням любові Христа і Церкви.
Та з іншого боку, на практиці подружжя здається кепським шляхом до святості. Священик чи монахиня якось натурально асоціюються з потенційними святими. Не те, що ми — світські чоловіки та дружини…
Усі наші щоденні проблеми, побожні досягнення (бо нам вдалося спільно помолитися Розарій, бо ми не забули благословити усю нашу команду перед тим, як вийти з дому) здаються такими мізерними та дріб’язковими, такими «несвятими», мінімум із мінімуму.
Може, саме тому так багато пар намагається засіяти елементи монастирського життя на ґрунті свого подружжя. А потім чуємо на проповідях анекдоти з реального життя про пані Аню, яка двічі на день приступала до Причастя, була цілковито віддана кожній парафіяльній спільноті, молячись за свого непутящого чоловіка, який нарікав, що має вдома шалену напівчерницю, а не дружину. А може, діється так тому, що проза подружнього життя видається неродючим ґрунтом, на якому може вирости нічого святого.
Тим часом Господь спасає нас у тому місці, де нас поставив; у тій ролі, яку ми вирішили реалізувати. Якщо йдеться про подружжя — це домашня Церква.
Нас будуть судити з любові. У подружжі ми маємо конкретне завдання: кохати в конкретних життєвих ситуаціях — миючи посуд, пишучи ніжні повідомлення, які кажуть «кохаю тебе»; в хворобі, спільній молитві, у безсонних ночах, проведених біля дитячого ліжечка; в понаднормових годинах на роботі (щоб віддати борги), у відданій інтимній близькості, в 15‑хвилинній розмові про важливі для нас справи; у спільних мріях та цілях. Тобто в усьому, з чого складається наша подружня єдність.
Бог приготував спасіння для нас під спільним дахом. От тільки б прагнути найбільше у світі увійти до Неба, тримаючись за руки… Разом!
Наталя Бялобжеска, Deon.pl
Переклад: Мирослава Сиваківська, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
