Ніхто не знає, у який спосіб помиратимемо. Хтось – на ліжку вдома, а хтось – в реанімації на лікарняному ложі. Деякі помирають у присутності рідних та близьких, інші – далеко від них. Хтось помирає від інсульту, а хтось у відділені паліативної допомоги.
Над такою тематикою запропонував застановитися о. Арнальдо Панґрацці, професор Міжнародного Богословського Інституту Camillianum (Рим, Італія), під час конференції «Паліативна опіка, як втілення християнського милосердя», звертаючись до священиків-капеланів УГКЦ та працівників хоспісів.
Отець Арнальдо перебуває в Українському католицькому університеті із гостьовими лекціями на запрошення Школи біоетики УКУ.
На думку о. Арнальдо Панґрацці, один зі способів допомогти людям приготуватися до смерті – вміти супроводжувати їх у хоспісних відділеннях, мати сили бути поруч з ними та підтримувати їх. Священик процитував слова давньоримського філософа Сенеки: «Щоб навчитися жити – потрібно ціле життя, щоб навчитися вмирати – потрібне ціле життя». Кожного дня ми вчимося нових кроків, які вчать нас. Тому повинні пам’ятати, що народження і смерть, це те, що є спільним для усіх нас. «Ми часто говоримо про народження, але не про смерть. Відтак великим викликом для нас є думки й розмови на цю тему. Це виклик також, як для Церкви та культури, так й мас-медіа і виховних процесів. Ми повинні зняти табу, що перешкоджає нам про це говорити».
За словами капелана, життя нас виховує, адже воно складається із ланцюжка маленьких смертей. Тому перевагою паліативної допомоги є те, що люди можуть приготуватися до смерті: «Процес помирання – нагода зцілити життєві рани, примиритися з минулим, пробачити собі та іншим».
Священик поділився своїм капеланським досвідом служіння у відділеннях онкології і паліативної допомоги Італії. Він розповів, чого люди насправді бояться на смертному ложі. «Знаєте, я боюся раптової смерті. Я би хотів мати хворобу, яка допомогла би мені систематизувати все і зробити ті речі, які я не маю часу зараз робити. Також у мене є маю багато речей, які я можу роздати бідним, а ще я прагну духовно підготуватися до смерті».
Чого ми боїмося? Що є причиною страху смерті? «Наші страхи є різні, тому біль не можна узагальнювати, а потрібно зрозуміти його особливість», – пояснює він.
Багато людей боїться фізичного страху й болю: «Паліативна допомога тут втручається, бо полегшує фізичний біль». Деякі бояться невідомості: «Такі люди прагнуть усе контролювати, тому вони питають, що станеться тоді, коли вони помруть». Деякі особи бояться Божого суду, інші – відчувають засудження батьків. Інші себе самі засуджують через неправедне життя, ще інші мають страх розлуки із близькими: «Найчастіше я це бачив, коли мами перебували при смерті, і в них залишалися маленькі діти. Я заохочував їх писати листи до своїх дітей. Коли ця дитина стане дорослою, вона прочитає лист і буде знати, що очікувала від неї мама і про що мріяла». Страхом у чоловіків є бути тягарем для когось: «Сьогодні ми прагнемо автономії і незалежності, але не хочемо бути тягарем». Жінки ж бояться стати потворними: «Одного разу я приніс Святе Причастя особі, якій рак «з’їв» половину обличчя. Однак, ця особа вірить у Бога і це те, що дозволяє їй жити далі». Інший страх чоловіків – втрата контролю: «Під дією обезболюючих, вони не можуть приймати рішення, бо хтось їх приймає за них». Існує страх втратити можливість контролювати свої фізіологічні процеси, а ще люди бояться втратити гідність. Усе це призводить до найгіршого страху – самотності: «Хтось проживає останні миті життя в тиші і самотності, інші мають відчуття непотрібності. Багато людей мають страх того, що про них забудуть, а ще існує страх пустки. Тому паліативні відділення та хоспіси – місця, де не говорять про евтаназію, а намагаються допомогти людям».
«Потрібно пам’ятати, що вмирання дає надію(!)»,– зазначив о. Арнальдо. У чому надія вмираючих?! – У сучасних наукових експериментах, які допомагають тілу покращувати стан здоров’я, нових методах лікування, ліках».
Інша надія – у духовному досвіді: віра в Бога, молитва та медитація, віра в потойбічне і вічне життя, потреба миру: «Якщо компоненти віри є сильним, то вона стане платформою, яка допоможе примиритися зі смертю». Відтак завдання медичних капеланів, лікарів, працівників хоспісів – допомогти людині написати останній розділ у своїй життєвій книзі. Ми не повинні давати свій пакет того, у що вмираючі повинні вірити, але наше завдання – зрозуміти, як спосіб віри помираючого допомагає йому пережити останні миті життя».
Інший блок сподівань стосується людських переживань – бажання жити та будувати плани, потреба відкритого та зцілюючого спілкування, переосмислення та прийняття свого минулого, цінувати малі речі, визначення важливих цілей.
Як підсумок, існують ще й виклики помирання. Серед них – необхідність навчитися керувати власними почуттями, примиритися із власними обмеженнями та немічністю, висловити свої думки, потреби та настрої, можливість попрощатися з близькими людьми, відкрити свої таємниці.
Отець Арнальдо переконаний, що медичні капелани та працівники паліативних відділень та хоспісів повинні стати супутниками в останній подорожі помираючих: «Нам потрібно навчитися ставитися до особи, а не до її хвороби, підтримувати відкриту та спокійну позицію, поважати різні способи підходу, практикувати уважне слухання, приймати різні почуття, навчитись жити за тишею, запропонувати підтримку рідним хворих, навчитися відкривати різні горизонти надії, полегшити прощання за допомогою слів або мовчання, запропонувати потіху в молитві, в Святих Таїнствах».
Богдан Ємець, УКУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
